Яйцепос. Книга 2

Даремно він поспішив митися й переодягатися, адже однаково третій паж усе це забруднив гірчицею, упустивши на коронованого чоловіка посудину із цією гострою приправою.
– Ну йолкі зелені! Скільки можна! Не можна ж бути такими незграбами! Як спеціально! – почав втрачати терпіння гірчичний помазаник. 
Традиційно вийшов. Повернувся тричі вимитим. У спортивному костюмі. 
Може, ти, безцінний читачу, думаєш, що й цього разу який-небудь четвертий паж осквернив чистого Жорика харчовими опадами? Думаєш. Ну, так ти правий. 
  
Цього разу нещасний владар зненацька пригрів на своїх грудях, а так само плечах і спині, холодець, вийнятий з холодильника. Холодець за коміром – річ досить неприємна (можеш спробувати, якщо не віриш, безцінний читачу), і із четвертої іскри насилу запалився пломінь:
– Дурню ти божевільний! Кретине безумний! Йолопе ненормальний! – емоційно проінформував обліплений тремтячими грудочками монарх четвертого пажа, ізвиваючись від просування під одягом морозної їжі по теплій шкірі. – Щоб тебе в кисіль упустили! Щоб тебе... Щоб... – І охолоджений чоловік чкурнувся до ванни...
Після того, як він повернувся на свій, так би мовити, банкетний пост у лазневому халаті, ніяких інцидентів більше в той вечір не відбувалося. 
Банкет продовжився й закінчився весело й славно. 
Але Жорик помітив, що четвертий паж після прочухана хмурий і ледве не плаче. 
І король перепрохав у нього за занадто емоційну реакцію на дріб'язкову помилку:
– Я розумію, що ви не навмисно спіткнулися, але коли за комір гепається морозний холодець, і ангел би вибухнув. Не гнівайтеся, мій друже, не тримайте на мене зла, я ж не спеціально, а піддавшись миттєвій емоції... 
Але паж короля не вибачив, а подав на нього позов до суду. Мовляв, образи від глави держави нанесли йому, пажу, глибоку моральну травму...
Саме під час того судового процесу трохи зануджений король і подумав, що судова процедура занадто прісна й недотепна, і що слід внести в цю сферу зміни, щоб підсудні під час суду не тяготилися й не нудьгували. Наприклад, можна, мовляв, привнести в це дійство елементи клоунади...
– А чим закінчився цей позов пажа проти короля? – заінтригувалася Права півкуля.
Суд з'ясував, що пажі спотикалися й роняли їжу через дефект паркету, їхньої провини в тому не було, а отже, образи, які прошумів король, були незаслуженими. Через це, щоб відшкодувати моральний збиток від незаслуженого прочухана матеріальною компенсацією, суддя присудив короля до сплати штрафу в сумі 7318 шурхотиків і 27 дзвяків на користь потерпілого, то пак четвертого пажа. 
(– А чому, пане Авторе, – раптом втручається скрупульозна Ліва півкуля авторського мозку, – в тебе суддя присудив короля саме до такого штрафу – сім тисяч триста вісімнадцять шурхотиків і двадцять сім дзвяків? Чому не п'ять тисяч шурхотиків, або десять тисяч шурхотиків? Чому така не кругла сума? 
– Бо я написав саме так, – пояснює Автор. 
– Ну, то чому ж ти написав саме так? 
– Бо одним зі своїх заочних учителів із текстобудування, так би мовити, я вважаю великого Франсуа Рабле. А цей геній у свої веселі небилиці полюбляв утуляти не круглі числа. 
От три цитати на підтвердження. (Таких цитат можна було б ввернути сюди набагато більше, але впевнений, що й три тебе переконають). «Отож, забито триста шістдесят сім тисяч чотирнадцять таких тлустих воликів...» (Книга перша, розділ IV). «І справді, на всіх міських перехрестях він порозліплював дев'ять тисяч сімсот шістдесят чотири тези...» (Книга друга, розділ X). «І точно: за його розпорядженням вибили дно у семи мільйонів п'ятисот тридцяти двох тисяч восьмисот десяти великих барабанів...» (Книга п'ята, розділ XVIII). 
Небилиці – явище, як правило, веселе. А якщо небилиці оздоблювати от такою арифметичною скрупульозністю, то це створює додатковий комічний ефект. Тож цей раблезіанський прийом я намотав собі на вус, продовжує Автор Терентопських хронік, і тепер з вуса перемотую на свої текстові рядки. 
– От тепер зрозуміло, – вдовольняється Ліва півкуля.)
Жорик, порившись у кишенях, оголосив, що в нього зараз таких грошей немає. (Він напередодні здорово витратився – купив папуг для свого зоопарку: сірих жако й какаду). 
– У такому разі, Ваша Величносте, я, згідно із законом, вимушений за відмову вчасно оплатити штраф присудити вас до тюремного ув'язнення на п'ятнадцять діб, – розвів руками суддя. – А штраф виплатите потерпілому протягом року. Хоча ви глава держави й шановна людина, але закон є закон.
– Я ж і не сперечаюсь. Треба, значить, треба, – погодився монарх.
– Я пишу записочку, – промурмотав суддя, черкаючи олівчиком по відірваному від краю газети папірцю, – а ви завтра ранком підіть у міську в'язницю й передайте цю записочку начальникові, він вас поселить.
У записочці було: «Васю, посади Його Величність на п'ятнадцять діб. Федя. P.S. Приходь у п'ятницю на преферанс».
Наступним ранком законослухняний володар країни із предметами особистої гігієни в целофановому пакетику явився в жорикбурзьку міську в'язницю. 
Прочитавши записку, начальник цього закладу переодяг нового клієнта в смугасту робу, завів на нього особисту справу, сфотографував для цієї справи в анфас і в профіль і перепровадив до камери № 22. У дверей камери король попросив тюремників, щоб вони з ним не церемонилися й сприймали не як короновану особу, а як рядового злочинця.
– Слухаюсь, Ваша Величносте! – погодився начальник в'язниці й вштовхнув Жорика в камеру зі словами: – А ну пішов, злодюго!
Камера № 22 була чотиримісною. 
У ній уже перебували: фальшивомонетник Полікарп Таракашкін на кличку Рубенс, кишеньковий злодій Асланбек Усманкурбанбєрдиходжибабаєв на кличку Персик і шлюбний аферист Оноре де Пупков на кличку Ціпонька.
Новосел познайомився з Рубенсом, Персиком і Ціпонькою, і старожили присвоїли йому кличку Морквина, за колір волосся. До речі, у ті роки молодий король ще не носив ані своєї знаменитої рудої бороди, ані своєї знаменитої пластмасової зеленої корони. Золоту ж на час відсиджування залишив у сейфі, у Королівському замку.
Морквина, хоч і був главою держави, жив у в'язниці, як простий ув'язнений, без пільг і потурань. Тобто ананасний салат або там осетровий кав'яр йому насипали із загального казана, шампанське або монастирський кагор наливали із загального цебра, парився він у загальній сауні, плескався в загальному басейні, у теніс грав на загальному корті, під час культпоходів у театр сидів разом з іншими в партері, а не в королівській ложі... Коротше кажучи, переносив усі тяготи застінку нарівні з рядовими злочинцями. У тюремному житті була й хороша сторона: тут Жорик вкушав смачний корм після трьох років дієтичного утримання (адже в ті роки ще не було його таємних відвідувань корчми «Під Мідним Забралом», про котрі Автор повідав читачеві у щосі сьомому з тією ж назвою «Корчма "Під Мідним Забралом"»).
☼ ☼ ☼
У в'язниці з монархом вийшов невеликий курйоз. 
Оскільки він перебував там перший і, можливо, останній раз у житті, то йому схотілося отримати тюремний сувенір на пам'ять. А що може бути більш ексклюзивним і довгочасним тюремним сувеніром, ніж татуювання? Повернутися з в'язниці без татуювання – це однаково, що повернутися з Опішні без глечика, чи макітри, чи тарілок, чи... Або з Тули без самовара й пряника. Або із Шампані без пляшки шампанського. Тим більше, що співкамерник Рубенс був справдішнім метром колючого мистецтва. Він називав себе художником-передвижником, оскільки творив свої картини не на полотнах, а на людях, а люди, на відміну від полотен, самостійно пересуваються. 
  
Фальшивомонетник уважав себе творцем із гарним смаком, тому він не опускався до вульгарних примітивних зображень, як то: серця, простромленого холодною зброєю; черепа; висхідного над морем сонечка; кинджала, обплетеного змією і т.д. Ні, він копіював картини великих живописців з репродукцій у журналі «Огонёк» і альбомів з образотворчого мистецтва, що були в тюремній бібліотеці. Так, наприклад, на грудях злодія Персика Рубенс витатуював «Богатирів» Васнєцова, а на спині – «Запорожців» Рєпіна. А шлюбного афериста Ціпоньку Таракашкін прикрасив попереду «Махою оголеною» Гойї, а іззаду – «Купальницею» Ренуара. Щоправда, скопіювавши ці зображення з репродукцій, він додав дещо й від себе, щоб було ясно, що наколки саме тюремні, а не аби які. Олешу Поповича, Іллю Муромця й Добриню Микитича, а також усіх запорізьких козаків, включно з отаманом Іваном Сірком, він «переодяг» у смугасті тюремні роби. Маху й купальницю «одягати» у роби не став, залишив оголеними, але додав в інтер'єри тюремні нари й заґратовані віконця.