Яйцепос. Книга 2

(Тим, хто бував у Харківському художньому музеї, або не бував, але цікавився ним, відомо, що там є велике живописне полотно Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», або, коротше – «Запорожці». Але Таракашкін у якості зразка використав репродукцію не цього полотна, а аналогічного з тією ж назвою, що виставлене в Російському музеї в Петербурзі. Петербурзький варіант відоміший і більше поширюється у вигляді репродукцій.) 
  
Морквина попрохав метра й на ньому що-небудь зобразити. Рубенс, колупаючи в зубах сірником, заявив, що реалістичний живопис йому набрид, і він прагне спробувати себе в абстракціонізмі. «Та що завгодно, на ваш вибір», – погодився король... 
Фальшивомонетник витатуював на грудях Жорика Дев'ятого композицію «№ 5» за однойменною картиною американського художника Джексона Поллока. Але скопіював Таракашкін її не з совєтського журналу «Огонёк», у якому в ті часи репродукції абстракціоністів не друкували (1972 же рік!), а з совєтської ж книги «Загниваюче мистецтво буржуазного Заходу», виявленою ним у тій же тюремній бібліотеці (книга, як і номери журналу «Огонёк», потрапили туди з Великого Світу, тому під «загниваючим Заходом» треба розуміти не захід Терентопії, звичайно, а Америку і Західну Європу). 
Але якщо картина Поллока виглядала звалищем різнобарвних цяток і звивин, то на грудях короля її копія була схожа на мереживну пляму, начебто людина неакуратно їла чорничне варення й страшенно обляпалася.
– Перший млинець грудкою, – самокритично оцінив свій дебют в абстракціонізмі сам Рубенс, відійшовши в протилежний від короля кут камери й розглядаючи новий добуток одним оком через кільце з пальців. – Хріновина якась вийшла, гад буду! Але нічого, Морквино, не тушуйся. Далі краще піде. От виколю тобі на спині «Чорний квадрат» Малевича – ніштяк буде, вік волі не видіти! 
І маестро татуювань заходився робити на стіні вугіллячком начерки.
(До речі, безцінний читачу, український живописець Казимир Малевич був не першим, хто випендрився чорним чотирикутником. За півтора, приблизно, сторіччя до того дотепний англійський священник Лоренс Стерн, більш відомий в іпостасі прозаїка, випендрився чорним прямокутником. Вірніше, відразу двома. А саме: у своєму романі «Трістрам Шенді» між дванадцятим й тринадцятим розділами першого тому помістив аркуш, пофарбований по обидва боки чорним кольором. Є в нього в цьому творі й сторінки білі (без букв): розділи вісімнадцятий й дев'ятнадцятий в дев'ятому томі. Є й сторінка, також без усяких букв, що виглядає площиною сірого мармуру (між тридцять шостим і тридцять сьомим розділами третього тому). Так що, як бачимо, і задовго до Малевича й таких як він, творчі люди з хорошим почуттям гумору вміли таке витребенькувати.) 
Але Жорик Дев'ятий навідріз відмовився від даної геометричної фігури. Замість супрематизму Казимира Малевича монарх зажадав отримати на плечі просто написаний гарними буквами текст: «Не забуду рапсодії Ґершвіна». 
І Таракашкін, дійсно, витатуював. 
І дійсно, гарними буквами. 
Але, мабуть, він чи то не розчув як належить, чи то не зрозумів, тому що замість:
«Не забуду рапсодії Ґершвіна»
вийшло:
«Не заб’ю дур, а псу дію перш вина». 
Помилку Рубенса Жорик Дев'ятий виявив тільки вийшовши з в'язниці, коли прочитав татуювання за допомогою двох дзеркал. І замість того щоб хвастатися тюремним сувеніром, заклеював на пляжі плече лейкопластиром, соромлячись такого безглуздого напису.
Що ж щодо присудженого королю штрафу, то, аби швидше виплатити його ображеному пажу, Його Величність тимчасово влаштувався на другу роботу: у вільний від королівських справ час підробляв офіціантом у жорикбурзькому ресторані «Харків». 
Король що відсидів п'ятнадцять діб та повернувся до своїх обов'язків, першим ділом видав указ про реформу суду, де говорилося, що відтепер суддя, адвокат і прокурор повинні вести процес у клоунському образі, починаючи засідання з потішного фіґлярства. (Що ми з тобою, безцінний читачу, і спостерігали кілька сторінок тому в суді щодо справи Траляляліні). Оскільки це, мовляв, підніме настрій обвинувачуваних, і позитивно вплине на здоров'я глядачів. 
Покровителькою юстиції вважається громадянка Феміда, що має фах богині. Тому юристів, які виглядають і поводяться таким чином, можна назвати клоунами божественними.
☼ ☼ ☼
Отже, поклеївши дурнів, три клоуни зайняли місця, щоб почати власне суд: пишнобровий суддя сів за чорним столом, банькуватий рябий адвокат поруч із так званим лауреатом Траляляліні, великогубий кирпатий прокурор – серед чудової вісімки; суха очкаста стенографістка на своєму місці завмерла у передчутті вітіюватої скачки пера по паперу; і один тільки черговий кат у масці поросяти не мав діла й, щоб згаяти час, присів у сторонці, напнув на щетинисті вуха навушники аудіоплеєра й, заплющивши вічка, поринув у музику. (Для доскіпливого читача, що бажає володіти максимумом інформації, Автор повідомляє, що на касеті, яку слухав кат, були записи дотепного українського барда Тризубого Стаса).
– Ну що ж, панове, приступимося, – вимовив суддя в образі клоуна. Тепер уже він говорив нормальним голосом, без повискування, гримас і кривлянь, і був сама серйозність, але строкатого балахона, фіолетового носа й бузкової перуки не знімав. – Слово надається обвинувачу.
– Мої клієнти, пане судде, обвинувачують цю людину в шахрайстві, – почав прокурор, шпурляючи строгі погляди поверх червоної кулі, що обійняла його кирпатий ніс. – Він продав квитки на концерт із творів великих композиторів: Ференца Ліста, Йоганнеса Брамса, Йоганна Себастьяна Баха, по сто шурхотиків за квиток. Саме прізвища цих геніїв були зазначені на афіші. Однак, концерту не було. Замість обіцяної музики, цей суб'єкт утнув глузування й знущання у вигляді шурхоту й розривання паперу, стукоту по опалювальній батареї й проштрикання булавкою повітряної кульки. Будучи затриманим, відмовився повернути гроші глядачам.
– Зрозуміло. Тепер ваша версія, пане захиснику, – кивнув суддя адвокатові.
– Мій підзахисний – музикант-авангардист, що використовує у своїх композиціях нетрадиційні інструменти, котрі видають побутові шуми, у чому, властно, і полягає концепція конкретної музики, – запрацював язиком рябий захисник, погладжуючи нігтями здиблене хутро зеленої перуки. – Обвинувач уводить шановний суд в оману, стверджуючи, що на афіші йшлося про твори композиторів-класиків. Немає на тій афіші ані слова «твори», ані слова «композитори», ані перерахованих імен: Ференц, Йоганнес, Йоганн Себастьян. Що ж стосується слів «лист», «брамс» і «бах», то вони, як відомо, мають самостійне значення, не пов'язане із цими іменами, і означають саме те, що в концерті, дійсно, звучало. Зі сцени Стайні Опери та Балету дійсно прозвучав лист, тобто мали місце звуки, видавані паперовим аркушем; дійсно, прозвучав брамс, тобто мало місце брамсання залізякою по чавунній батареї; дійсно, прозвучав бах, тобто мало місце бахання кульки, що лопнула. Коротше кажучи, прозвучало все те, що й було обіцяно на афіші, а виходить, всупереч твердженню обвинувача, концерт відбувся. Якщо ж, наприклад, хтось, прочитавши у якійсь книжці речення «Жовтий лист упав з тополі на мокрий осінній асфальт», уявляє собі, як угорський композитор Ференц Ліст гепається з дерева, попередньо вимазавшись із ніг до голови жовтою фарбою, то хіба письменник, котрий написав ту книжку, має нести відповідальність за отакі божевільні фантазії дивакуватого читача? Так і отут.
  
– Це демагогія! – прогудів із місця патріарх Іполит Четвертий, люто ворушачи бровами й стискаючи чималі кулаки.
– Не вигукуйте своїх коментарів, Сергію Едуардовичу, а то я вимушений буду вилучити вас із залу, – відреагував на сторонній шум суддя, поправляючи фіолетовий поролон на носі. – Я хотів би глянути на цю афішу.
– На жаль, у мене при собі немає, – посміхнувся, блиснувши металевим зубом, так званий маестро. – Останній екземпляр я використав у виступі, а решта розклеєні по місту. Той, останній, напевно, і зараз лежить на кришці рояля на сцені Стайні Опери та Балету. Він, щоправда, пом'ятий і розірваний навпіл, але, думаю, прочитати цю афішу ви зможете, якщо її сюди доправлять.