Яйцепос. Книга 2
А по-друге, веде далі Автор, із драконами та іншими так званими чудовиськами й найчемніші книжкові лицарі не дуже-то церемонилися.
Так що з лицарських епосів різні читачі можуть почерпнути різні висновки. Король Жорик Дев'ятий, скажімо, зробив висновок, що з усіма хорошими особистостями слід бути чемним, не зважаючи на їхню біологічну приналежність й інші другорядні дрібниці. Тому навіть із драконами він спілкувався досить ввічливо. А лицар Аркадій, очевидно, зробив висновок, що дракони не належать до тієї категорії істот, з якими слід бути дуже люб'язним. І, тим більш, якісь там хробаки.)
ЩОСЬ ОДИНАДЦЯТЕ. Божественні клоуни
– А судді хто?
– А кого судять? – запитала, задихаючись, Аліса.
– Ну й цирк! – сказав нарешті Колька, почухавши потилицю.
11 квітня 1972 – 18 вересня 1995 року.
Отже, увечері 18 вересня 1995 року в будинок напроти кінної статуї Жорика Сьомого депутати від Стайні Опери та Балету (а саме патріарх Іполит Четвертий, лицар Напівкруглого Столу Річард Левове Копито, дракон Інокентій Карлович (із люмбрикусом Гавриїлом Святославовичем у нашийній кишені), пенсіонер Ілля Шнапс, касир Джульєт Грошенятко, коваль Вакула Нетребенько й чарівник Акмус) вштовхнули так званого віртуоза Ріккардо-Джузеппе Траляляліні й впровадилися самі.
Чудовій вісімці поталанило: черговий суддя, черговий прокурор, черговий адвокат і черговий кат на суддівському столі, накритому чорною скатертиною, грали в доміно, тобто били байдики, що означало відсутність у них на цей час судових справ. Секретарка-стенографістка у своєму фотелі збоку під стукіт кісточок в'язала шкарпетку. Доміношники сполучали гру з балаканиною, і в момент, коли дракон зачиняв за собою двері, суддя виголошував:
– ... а цей тип раптом заявляє: «Не так усе було, а навпаки. Я йшов вулицею й нікого не турбував, аж раптом на мене накинувся цей очкарик, і як почав безжально гамселити своїм могутнім обличчям просто по моїх слабеньких, беззахисних кулаках! Дотепер руки болять».
– У мене, – підхопив прокурор, стукнувши кісточкою по столу, – із цим Бандюгою Роженкранцем теж був випадок...
– Кхе-кхе, – кашлянув патріарх Іполит Четвертий.
– А, клієнти завітали, – помітив тих що ввійшли пишнобровий голомозий вухастик – суддя.
Доміно було із шумом зметене зі стола в коробку.
– Ми от віртуоза, так би мовити, з оперного театру притягли, – забасив громіздкий святий отець, тикаючи нігтем у лисинку гастролера. – Присудите, аби він дав нам гроші за свій, з дозволу сказати, концерт.
– Ми його обвинувачуємо в папері, радіаторі й повітряній кульці замість композиторів! – підрикнув і лицар Річард.
– Він плюнув нам у душу чавунною батареєю й іншими кепкуваннями, – устромився в потік обвинувачень стариганик Шнапс.
– Покажіть йому зимівлю ракоподібних, щоб знав, як шарудіти папірцем за такі гроші! – додав Вакула Охрімович.
– Я ваш захисник, добродіє віртуозе, – представився затриманому черговий адвокат, ласкаво обійнявши його за талію. – Пішли обговоримо, як будемо захищатися.
– А ви, мої панове, докладно викладіть мені суть інциденту, щоби я точно сформулював обвинувачення, – звернувся до депутатів черговий прокурор.
Протягом семи хвилин і вісімнадцяті секунд обмануті глядачі спілкувалися з обвинувачем в одному куті залу, а так званий маестро із захисником – в іншому.
Потім адвокат крикнув судді: «Ми готові», прокурор додав: «Ми теж».
– Ну що ж, панове, ви сідайте сюди, а ви, маестро, сюди. За три хвилини почнемо розгляд, – вимовив вухастий суддя й вийшов за ширму, що стояла позад суддівського стола і крісел. Там же зникли й адвокат із прокурором.
Протягом пари хвилин крізь ширму чулася якась метушня, потім секретарка-стенографістка, що замінила шкарпетку письмовим приладдям, устала й строгим голосом вимовила:
– Устати! Суд дуріє!
Усі піднялися з місць, а з-за ширми з'явився клоун з розкидистою рудою шевелюрою, кулястим червоним носом, у строкатому, усіх барв веселки дурному балахоні, верещачи блазнівським голосом:
– А от і я! А от і я, вельмишановна публіко! Зараз я-ааак обвинувачу! Ха-ха-ха!
Слідом вискочив другий клоун, із зеленою шевелюрою й синім носом, верещачи:
– А от і я! А от і я, вельмишановна публіко! Зараз я-ааак захищу! Ха-ха-ха!
А потім і третій (з бузковою шевелюрою й фіолетовим носом):
– А от і я! Зараз я-ааак посуджу! Ха-ха-ха!
Клоуни, звичайно, були прокурором, адвокатом і суддею, які за ширмою начепили на себе різнобарвні перуки, строкаті клоунські балахони, замість прокурорської, адвокатської й суддівської мантій, і поролонові кульки на носи.
Комічна трійця заходилася колошматити один одного поролоновими молотами, верещачи, регочучи й корчачи ідіотські гримаси.
Уся ця клоунада була офіційною церемонією, з якої починався всякий судовий процес у Терентопії...
– Божевільня якась, а не суд! – супить суворо звивини Ліва півкуля авторського мозку.
– Дійсно, з такого серйозного заходу балаган улаштували! – підтакує й Права. – І який же бовдур усе це видумав?
– Це видумав сам король Жорик Дев'ятий в тисяча дев'ятсот сімдесят другому році, – відповідає Автор, – коли його самого судили. Але він зовсім не бовдур, а дотепний і оригінальний чолов'яга, що бажає нашпигувати життя безтурботними веселощами (які, крім іншого, корисні для здоров'я, з точки зору медицини). А хочете, розповім, як так трапилося, що так звані жерці Феміди впакувалися в клоунську уніформу? Через що і чому?
– Ти хочеш? – запитує Ліва півкуля авторського мозку в сусіда по черепу, півкулі Правої.
– Ну... – непевно відповідає та, – взагалі-то...
– Припустимо, що читач хоче, – фантазує Автор. – Тож розповідаю.
☼ ☼ ☼
11 квітня 1972 року в тронному залі Королівського замку вирував банкет, то пак – учта, із приводу третьої річниці від дня весілля Жорика Дев'ятого й Зіньки Одинадцятої. За апетитними столами сиділи лицарі Напівкруглого Столу, інші гості й, звичайно, самі король із королевою, розфуфирені, у святкових туалетах.
Усе йшло чудово: музика грала, гості пили-їли, винуватці свята клювали одне одного губами під лементи «гірко»...
Аж раптом один із пажів, що подавали на столи страви, проходячи повз короля, оступився й гепнув просто на короновану голову салат «олів'є».
– Обережніше, юначе! – викликнув огорошений монарх. Втім, заради повноти картини, слід уточнити, що Жорик Дев'ятий у цю хвилину був не тільки огорошений, але ще й окартоплений, оморквений, обогіркований, оковбасений і, зрозуміло, омайонезений. – Так і вбитися можна. Не метушитеся, юначе, – додав глава держави, здійснюючи за допомогою серветок попереднє очищення глави свого організму.
Корона, голова під нею й костюм під головою були забруднені, тож королю довелося вийти, щоб одне помити, а інше переодягти.
Коли Жорик повернувся в новому парадному костюмі, банкет продовжився.
Але недовго королівський лик відпочивав від сторонніх нашарувань: інший паж, спіткнувшись, ляпнув володаря тушкованою капустою.
– Та що ж ви такі незграбні сьогодні, – засмутився потерпілий, знімаючи з вух цю їжу.
Саме-собою, йому знову довелося вийти.
Повернувся він у третьому костюмі, уже не парадному, а буденному, але з першою головою, вже двічі вимитою.