Проти переконань

— І зовсім недотепно!
— Правда, що недотепно, але я все забуваю... Як же воно?... Ах, згадав: «стеля»!..
— Ви, як бачу, зовсім глухі. Хіба ж не чуєте різниці між «стеля» і «Стелла»? Стелла, з двома «л»!
— Ага, ага, вже знаю! Але чому тільки з двома «л», а не з трьома? З трьома ще краще...
— Ви не можете нічого розумнішого сказати?
— Я — ні, Стелллочко, але ви напевне скажете. Скажіть же мені, яке ваше теперішнє становище до мужчин: змінилося, чи ні?
  
— Змінилося.
— Та невже? От радість яка!
— Не радійте, бо я тепер ще більше мужчинами погорджую — просто не зношу їх! — дуже поважно вирекла Стешка.
— Це справді трагічно, Стеллллочко! І чому ж то так?
— Бо вони всі однакові: тільки голови дівчатам крутять.
— От, негідники! Ну, а... дівчата? Не крутять?
— Не знаю за інших, але я — ніколи!
— Та що ви, Стеллллочко?! А ось мені першому закрутили.
— Мені вашої голови зовсім непотрібно, — закопилила губку Стешка. — Досить з вас Марусі...
Старі, відірвавшись від своїх справ, розсміялися:
— А що, дістали?
Були горді за свою дитину.
Ці жарти зі Стешкою, а пізніше спільна розмова при столі розрядили напруженість, яка виникла між Ігорем і Марусею, так що при прощанні вона винувато сказала:
— Даруй мені, Ігорю... Коли, кажеш, ти й сам переживав те, що я тепер переживаю, — мусиш мене зрозуміти... Я наговорила тобі сьогодні дуже терпких слів, але вони є лишень сотою частиною мого болю... Не зачіпай же болячки і не дражни її, поки вона не загоїться. В мені зріє щось дуже велике, поки що мені самій незрозуміле. Тому я неспокійна, вразлива і... зла. Не гнівайся на мене... Не гнівайся, добре?..
І знову той невловимий імпульс, як трепіт далекої зірниці, що на мить з’явився на її обличчі й зараз же пропав, викликавши в Ігоря почуття солодкого болю і лишивши по собі згадку про глибоку криницю, на дні якої годі догледіти воду.
* * *
Хоч Ігор був ворогом усяких забобонів, але починав схилятися до переконання, що якась надприродна сила завзялася на нього і робить з ним злі жарти. Вже й раніше всі його поважні розмови з Марусею кінчалися невдало, але, після того першого снігу, над ним завис правдивий фатум. Скільки разів він постановляв собі поговорити з дівчиною «по душам» — стільки разів щось ставало на перешкоді. А вже після випадку з Ільком — мов хто закляв. То Марусі не було вдома, то Григорій Степанович тратив охоту до роботи й лишався сидіти з молодими, то приходили гості. Коли ж не було ні одного, ні другого, ні третього — впліталася якась трагічна новина, на тлі якої всякі інтимності набирали непристойного характеру. Врешті Маруся простудилася і два тижні лежала в ліжку, потім їй на зміну ліг Кобзаренко, а на кінець захворів на грипу й сам Березовський.
Час минав, сніг почорнів, стверд, і вже більше не викликав ані захоплення, ані бажання про себе говорити. І колись таке гарне і таке багатозначне у своїй простоті речення: «Подивися, Марусю, який прекрасний сніг випав!» — стратило свою актуальність. Перестав бути актуальним і якийсь там Ілько, що став причиною останньої терпкої розмови, бо події наростали й розвивалися так, що відсунули на задній план усе особисте...
Прийшла весна, ніжна й несмілива, мов дівчина-п’ятнадцятка, скромно закосичена у перші дзвоники білих пролісків, з м’якими сережками вербових котиків у вушках, з пучечком трав’яних стрілок у руці та рястом у подолці, й з жахом зупинилася на порозі катованої землі, повитої чадом сліз і крови. Розгнуздана стихія безправ’я і терору, знайшовши гідних переємників пекельних традицій Івана Лютого і Петра «великого», ґрасувала безкарно по головах і хребтах загарбаних під червону корону народів. Вилітали з праці й учбових закладів люди, вилітали з державних мешкань на брук цілі родини, злітали з плечей голови, а залізничні колії день і ніч співали «Реквієм», відпроваджуючи на схід і північ вагони, вщерть набиті живими кістяками.
З інституту зникла майже третина професорського складу, пропадали один за одним і студенти: кого заарештували, а кого вигнали. Так, наприклад, викинули Кочергу за те, що дома заарештували його батька, викинули й Рогача за те, що приятелював з Кочергою і за те, що батька дівчини, до якої він ходив, також заарештували. У Білоконя розстріляли двох братів і шваґра, то ж він, навіть не чекаючи комедії зі студентськими зборами, сам покинув інститут і щез, невідомо куди. Покинув свої жарти Ковалюк і вже не кричав: «Гатуйте мою дуфу!» — хоч тепер такий вигук мав би більше сенсу, як завжди. Каланча супився ще гірше і ще упертіше міряв своїми довгими ногами прохід Між ліжками від вікна до дверей. А над усім цим, наче гробове віко, залягла гнітюча мовчанка, тривожна, напучнявіла жахом.
Та найбільшого переполоху наробив арешт Кузочки — того самого Кузочки, який половину дня не злазив з ліжка і якого ніхто не помічав! І раптом виявилося, що його відсутність всі найбільше відчули! Дивно було бачити осиротіле порожне ліжко, що раніше становило собою нерозлучну цілість з господарем, глибоке співчуття викликала й знищена стара балалайка з одинокою струною, що висіла тепер на стіні, опущена і нікому не потрібна.
Березовського цей арешт потряс, як ніякі інші, й він зараз же побіг до Кобзаренків відвести душу.
Застав Григорія Степановича за шевським столиком просто посеред кухні. «Старший майстер шевської робітні НКВД» дійшов до стану якоїсь одчайдушної байдужости, робив роботу більше не криючись, голосно говорив із сусідами на найбільш небезпечні теми, а в присутності самої лишень Марусі й Березовського розходився так, що його треба було зацитькувати силою.
На привітання Григорій Степанович муркнув щось невиразне, бо мав повні уста дерев’яних кілків, які забивав у пробиті дірки підметка до старого черевика.
— Взяли вночі одного нашого товариша, — відразу почав Ігор. — І хоч би справді якогось видатнішого, а то такого Кузочку. А він — справжня кузочка: слова ніколи голосно не сказав, нікуди не ходив, ні з ким не приятелював, сирота круглий — і маєш! Видно й непомітні уважаються небезпечними.
— А у нас одну дівчину викинули з першого курсу, — обізвалася Маруся. — І сміх сказати за що: її вітчим розвівся з першою жінкою, а та перша жінка вийшла вдруге заміж, і оце її чоловіка арештовано. Ну, подумай лишень, що має спільного та дівчина з другим чоловіком першої вітчимової жінки? А, отже, викинули.
Кобзаренко тільки крекнув і глянув на Ігоря поверх окулярів, у той час, коли пальці його майже невловимим рухом вихоплювали з рота кілки і наосліп запихали їх у просвердлені дірки.
— Мене вже ніщо не дивує, — безнадійно зідхнув Березовський. — Сталін же сказав, що «наша країна — це країна чудес і необмежених можливостей». І хіба неправда?
Був пригноблений, роздратований і відчуває потребу зігнати злість. Досі він все втримувався від антирелігійних суперечок з Григоріюм Степановичем, але сьогодні у нього само собою зірвалося:
— Чому ж ви, Григорію Степановичу, нічого про Божу справедливість не скажете? Бо я вже почав вірити, що ваш Бог і є головним начальником НКВД...
Кобзаренко помовчав, з подвійною швидкістю витягаючи кілки з-під вусів і заганяючи їх у підметок, а тоді різко встав і обтріпав фартух.
— Здається, і я перестану в Божу справедливість вірити, — сказав понуро. — Бо по справедливості треба би було, щоб Він вас за оці самі слова та стукнув на місці по голові, як я молотком по кілку, — от би тоді й повірили!
— Як бачите, не стукає ні мене, ні інших, що ще гірше роблять, а, як і стукає, то без розбору.
  
— Ой, ні, голубе, стукає Він мудро, хоч і не своєю рукою.
— НКВД собі на поміч взяв, ні?..
— НКВД ми собі самі на голову посадили — нічого на Бога звалювати.
— А Бог оце дивиться і терпить, правда?
— А правда. Ми ж Його відкидаємо, — от Він нам і показує, як життя без Нього виглядає: «Не хочете Бога, — маєте Сталіна, не хочете Церкви, — маєте НКВД».