Проти переконань

— Ну, так, звичайно... А от за царя-батюшки, як в Бога вірили і до церков ходили — було дуже добре: їли хліб і сало...
— А тобі якої ще болячки треба?! — гримнув на цілу хату Кобзаренко. — Хто в душу не вірить — тому вистачить самого хліба й сала.
— От і неправда! Я, наприклад, хочу своєї держави.
— Я тобі вже колись казав, що державу треба вибороти, а виборемо її тільки тоді, коли нас осінить Дух Святий і всі серця в одне зіллє. Пам’ятай: коли Бог захотів спасти світ, то Сина Свого Єдинородного приніс у жертву. А ми що робимо?
  
— І я вам колись казав: а можна тепер зробити?
Кобзаренко обважніло сів на стілець і спер голову на руки.
— Ех! — простогнав. — Коли б же то знаття!.. Коли б же я той розум, що тепер, та мав двадцять років тому назад!.. І не я один, а всі ми... Ех-ех!.. Був тоді час, що багато загорілося вогнем святим, а решта лишилася позаду і видала тамтих на смерть. Ех-ех!.. Справедлива тепер кара і на нас і на дітей наших... От, хоч би й я, — почав каятися: — коли треба було свого боронити, то я спочатку «георгієвські» хрестики від царя-батюшки вислужував, потім воював і за Керенського, і за «єдіную нєдєлімую», і за «світовий пролетаріат», і ще за якусь холеру, якої й сам не знав, а врешті плюнув на всіх і вся — та до молодої жінки під бік. Кликав мене сусід до нашого війська, так я з нього в живі очі сміявся: навіщо мені було якоїсь там України, коли доброму шевцеві при кожній владі добре, аби тільки до політики носа не пхав. А той сусід, от як сьогодні пам’ятаю, сказав мені: «Ех, Грицьку, гляди, щоб не пожалував!.. Наші справи погано стоять, і кожна людина на вагу золота йде. Програємо — проклинатимуть нас і наші діти і наші внуки...» І правду сказав, покійний, царство йому небесне, правду! Він голову зложив у чесному бою, наперед не одному ворогові життя вкоротивши, а ми тепер свої на ганебній колодці складаємо — і так нам треба!
На якийсь час, почата в тоні їдкої іронії й насмішок, розмова потекла мирно, але Ігор довго не витримав і знову вдався до зачіпок:
— А все ж, Григорію Степановичу, коли б Бог був, то Він би зробив чудо — і Україна постала б. Чень же за неї проллялося стільки крови, полягло стільки жертв, що вистачило б і на три держави. 
— Чуда?! — наїжив свої пишні вуса Григорій Степанович, готуючись до нового випаду. — Ти чуда хочеш?! Те, за що душу треба положити, хочеш без клопоту Божими руками зробити?! А що ж то — Бог твій кріпак, чи наймит?
— Для мене ні одне, ні друге. Але ви так вірите в його силу й милосердя та любов до людей, так молитеся Йому, що Він би вже міг там якесь чудо зробити. Що йому шкодить?
— Я тобі скажу, що шкодить: людина ніколи не шанує того, що їй легко достається. Це тобі раз. А друге: от ти, приміром, сьогодні хочеш України, а завтра, як матимеш Україну, схочеш літаючого корабля; діставши літаючого корабля — схочеш зорі з неба, а врешті, як тобі все так даватиметься, то скажеш, що взагалі нема чудес у світі, бо ж чудо тим чудом і є, що воно не щодня буває. Перестав же уважати чудом, що ти живеш, що бачиш, чуєш, рухаєшся, — перестав би й інше чудом уважати... Ну, і третє: коли б Бог став до кожної молитви прислухатися — то, хоч Він І Бог, а розгубився б. Бо один хоче України, другий — московського царя, третій — тільки хліба и сала, а четвертий нічого не бажає, лишень, щоб його сусіда Гаврила болячка вдавила. І кого ж тоді Бог має слухати? Одна мусить бути молитва, одне бажання, одне найбільше прохання — тоді Бог і вислухає.
— Так, наприклад, як у Москві, — їдко усміхнувся Березовський: — там усі дуже молящі, дуже богобойні й всі одного хочуть...
— У Москві? Москва, голубе, відколи вона, кому іншому поклоняється, відколи вона, Богу молиться, а за пазухою чорта носить.
— Видно, що чорт сильніший від вашого Бога, коли так. Може б і нам до нього звернутися?
— А чого ж? — зовсім спокійно згодився Кобзаренко. — Звернися до Москви — вона і є чортівська заступниця на землі. Насміхалися москалі колись із Бога, признаючи Його «помазаниками» злочинних і розпусних царів, ставили їх на голови «Святішого Синоду» — служили чортові, хоч і скрито. Тепер царя підмінили Сталіном, а «Святіший Синод» — ЦК ВКП(б), і знову служать чортові, хоч і не признаються. Отже, коли хочеш, — іди, поклонися, а напевне дістанеш хліба й сала...
— Мало. Я вам ще раз кажу, що хочу своєї держави, а не самого сала.
— Ото! Шапка на голові, а дурень шапки шукає. Та ж таку державу, де ні в Бога ні в душу не вірять, де чортові поклоняються, маємо вже, а ти щойно її хочеш...
З кпинів Ігор знову вернувся до поважного тону й роздратовано сказав:
— Та що ви, Григорію Степановичу?! Чи ви думаєте, що в державі все повинно крутитися довкола Бога й душі?
— Чого ж?.. Може крутитися і довкола чорта... — з нескаламученим спокоєм відповів Кобзаренко.
— Помиляєтеся! Державі, перш усього потрібний закон!
— А то ж у нас мало тих законів?
— Я говорю про мудрі закони, справедливі, а не такі, як у нас.
— Ну, так, звичайно... — знущався Кобзаренко. — От, наприклад, головний закон: «Вбивай — і житимеш»...
Березовський внутрішньо спішився, але не дав по собі того пізнати.
— Гаразд, гаразд, — сказав, поблажливо усміхаючись. — Поживіть отак з місяць, щоб не з’їсти ні одної тварини і ні одної рослини, — тоді скажете мені, що ви можете цей закон обійти... Але я маю на увазі не природні закони, а закони людські.
— А ті закони, що у нас тепер діють — чиї? Коні їх видумали, чи що?
— Так, не коні, — люди. Але які люди?
— Як то «які»? Та такі, що виступили проти законів Божих, а діють по законах диявола: «Вбивай — і житимеш!»
— При чому тут Бог і диявол?! Скажімо просто: у нас діють закони ворога і загарбника.
— А ти б яких хотів?
— Е, Григорію Степановичу, ви не хочете говорити поважно!..
— Ні, я говорю зовсім поважно і питаю тебе ще раз: ти яких би хотів законів?
— Своїх!
— А яка ж різниця між законами чужими і своїми?
— Ви це й самі знаєте, але, коли вже питаєте, то я вам відповім: в основі власного закону мусить лежати інтерес держави і добро народу, любов до свого рідного і...
— От-то-то, того ж я і хотів! — зрадів Григорій Степанович. —Коли б ти від цього почав — не треба було б стільки говорити. Так, голубе, в основі закону мусить бути любов — це основний заповіт Христа. Вже друга тисяча літ добігає від того часу, як Христос плакав над майбутнім Єрусалиму, передбачаючи його руїну. Ані нас, ані наших предків тоді ще і в згадці не було, а Христос уже болів над долею Своєї Батьківщини. Він перший хотів згорнути синів єрусалимських — синів Свого народу — під крила, як квочка курчата, бо любив свій народ. І ти, коли говориш про любов до свого рідного, тільки Христа наслідуєш, бо без любови не дбатимеш ні про інтерес держави, ні про добро народу.
— Ні, Григорію Степановичу, я Христа не наслідую, бо не вірю в Нього, а Батьківщину і народ люблю незалежно від релігії.
— Гм!.. — усміхнувся Григорій Степанович. — Це все одно, що в сонце не вірити, а теплом і світлом його користатися. Як же це воно в тебе виходить?.
— Так, як бачите: я, наприклад, не вірю ні в Христа, ні в Святого Духа, ні в безсмертя душі, ні в молитву, але...
Кобзаренко раптом зірвався з місця і заткнув вуха.
— Мовчіть!!! — крикнув таким громовим голосом, що Березовський вдавився словом. — Мовчіть!!! Не смійте промовити більше ні слова!.. Я не святий і за себе не ручу!..
В хаті відразу стало тихо — хоч маком сій. Маруся зіщулилася в куточку і злякано поглядала то на батька, то на Ігоря; вражений Ігор дивився то на неї, то на Кобзаренка, а Кобзаренко, вже трохи отямившись, схвильований і зніяковілий, пригладжував тремтячими руками своє волосся і пильно дивився в землю, ніби чогось шукав.
  
— Ця хата, відколи стоїть, ще таких страшних речей не наслухалася, — обізвався згодом і глянув на Ігоря. — Тому, прошу вас, більше такого не говоріть. Я боюся гніву Божого... Може, і не варта було б з вами стільки говорити, тільки ж я все думаю, що зумію своїм простим шевським розумом показати вам те, чого ви самі в собі не бачите. Мені все здається, що ви з гіркоти й болю так говорите. Не йде воно так, як ви хотіли б, — от і спокушаєте Божу терпеливість, кидаючи виклик Небові. Людина у великих терпіннях часто блюзнірствує... Але я вірю, — чуєте, Ігорю Олександровичу? — вірю, що Божа іскра, запала у вашу душу, ще тліє. Тільки навалилося на неї усякої гнилизни, і вона не може спалахнути повною силою... Коли б же я переконався, що ви є і справді такі, як оце кажете, то я б вас і хвилини у своїй хаті не терпів. І на поріг би вас не пустив — от вам, як Бог свят! — і Кобзаренко перехрестився.