Проти переконань
Застав, дівчину як жадібно пила воду, і подумав з ворожістю: «Ач, так втомилася, вибрикуючи, що її аж спрага розібрала!» Але не сказав нічого — стримався. Зате пізніше при світлі пильно придивлявся до її обличчя, стараючись вичитати з нього, що то за взаємини можуть бути у неї з якимсь Ільком? І, чим більше дивився, тим менше йому це подобалося, тим образливіше видавалося. Маруся вся пашіла, натерте недавно снігом лице блищало й світилося так, як світилося воно в його присутності кілька місяців тому назад. Навіть не так — більше! І очі сяяли якось особливо, і рухи були жвавіші. Невже ж би причиною її неприступности став якийсь безпардонний, нахабний Ілько?
Випили чай, і Кобзаренко, поговоривши ще трохи про се і те, почав збиратися «у підпілля на горище», як то він любив казати з гіркою іронією. Під дахом він мав шевський столик, сідав біля теплого комина і клепав до півночі. Казав, що йому там і в найгірші морози не холодно, бо груба верства снігу на ґонтах, теплий комин за спиною і пляшка горілки під рукою добре боронили його від холоду.
На дворі розгулялася хуртовина. Метелиця танцювала довкола хати, глухо бухала в глиняні стіни, протяжно дмухала в комин і добивалася у вікна, шкрябаючи по склі сухими, костистими пальцями. А в хаті було тепло, під піччю мирно сюрчав цвіркун, п’янко пахли сушені яблука, і на стіни лягали м’які тіні від помаранчевого шовку абажура, що прислонював світло великої настільної лампи. Все було, як завжди, як любив Ігор, але сьогодні він сприймав цей затишок і теплоту, як щось особливо контрастуюче до свого душевного стану, йому здавалося, що він — вигнанець з цього спокійного, милого світу, або зайда, якому до якогось часу великодушно дозволяють грітися біля чужого вогнища. А, може, завтра на цьому самому місці сидітиме той Ілько, який має право торкатися Марусі і борюкатися з нею, викликаючи такий радісний сміх...
Він дивився на дівчину і з жалем нотував ті всі зміни в ній, які наступили від часу першої зустрічі. З тієї дикої, кострубатої міщаночки, що зачепила його так незручно на цвинтарі, що підкочувала спідницю, поправляючи панчоху перед незнайомим мужчиною, що так різко реготала,
задираючи голову, не лишилось нічого. Тепер це була зовсім нова людина, повна свідомости своєї гідности (коли не брати під увагу сьогоднішньої сцени з Ільком, яка так обурювала Ігоря), з гнучкими і плавними рухами, людина, що мовою і думками зраджувала свою інтелігенцію. І цього всього вона досягла підо впливом Ігоря лишень для того, щоб уподобати собі якогось грубіяна — Ілька! Саме грубіяна, розгнузданого і нахабного — інакше Ігор собі його не міг уявити!
А Маруся тим часом звивалася в кухні, кінчаючи мити начиння і, як здавалося Ігореві, старалася не дивитися на нього.
— Але ж і мете! — обізвався, заглядаючи у вікно. — Обіцяла хресна прийти сьогодні, але напевне не прийде...
— Хто цей Ілько, Марусю? — не стримавшись, спитав Ігор так недоречно і так несподівано, що дівчина здригнулася.
— Який Ілько? — перепитала, змішавшись до скрайніх меж і спаленівши по самі вуха.
— Ти не знаєш? — спитав насмішливо, перехиливши голову.
— А ти звідки знаєш? Чому питаєш?
— Бо бачив і чув вас сьогодні... — пояснив тоном переможця, якому вдалося піймати винуватця на гарячому. Розгубленість дівчини не міг інакше пояснити, тільки як признанням, і від того все більше наростала злість.
Але Марусі поволі верталася рівновага. Яскравий рум’янець скоро поступався сіруватій блідості, блискучий погляд набирав твердої упертости, і дівчина, щоб стримати гнівне тремтіння уст, прикусила нижню губку. Не говорячи нічого, зняла з печі миску з пшеницею, висипала на стіл і почала перебирати, завзято соваючи зернятками по столі.
Внутрі в Ігоря клекотіло.
— А я й не думав, що ти можеш бути такою безжурно-веселою, — ковтаючи отруту заздрости, тягнув він ущипливо далі. — Як побачив сьогодні і почув тебе — спочатку ні очам, ні вухам своїм не повірив.
Маруся мовчала, але її пальці, розсуваючи пшеницю то в один, то в другий бік, помітно тремтіли.
— Той Ілько мусить бути дуже веселим і завзятим хлопцем. Правда?
Вона враз підвела на нього суворі очі й тихо спитала:
— Чого хочеш, Ігорю?
— О, я нічого не хочу! — засміявся штучно. — Я тільки думаю, що в моєму товаристві ти завжди така сумна і така поважна, завжди тобі лізуть якісь трагічні думки в голову. Але в товаристві...
— Правда! — увірвала його різко. — Правда, Ігорю! У твоєму товаристві мені завжди лізуть страшні й трагічні думки в голову... Ти вдоволений?
— Вдоволений, що почув щиру відповідь, але жалую, що не знав цього раніше... — відповів, скриваючи під удаваним спокоєм біль і образу.
— Ти не знав?! — підвелася з місця Маруся. — Ти не знав?! Хіба ж забув, що я тобі казала? Та ж ти приложив усіх зусиль, щоб відібрати мені радість і рівновагу духа, ти вибив мені з-під ніг опору ти вкинув мене у темну порожнечу тієї проклятої правди, де нема місця на усмішки й радість!.. Чого ж хочеш від мене, я питаю? Щоб я танцювала з радости на похоронах власної віри й веселилася на вид убивці тієї віри?! Вибач, того я не вмію і не можу!..
Дивилася на нього з ненавистю, як на найбільшого ворога, і від її погляду враз пропала охота до іронії.
— Марусю, — сказав благально, зіщулившись під тягарем страшних обвинувачень, — ти несправедлива. Я не хотів тобі зла і ніколи не думав, що релігія займає аж так багато місця у твоїй душі...
— Тішся, Ігорю: вона вже не займає ніякого місця! — трагічно усміхнулася дівчина. — Зате тепер велике місце займає порожнеча, якої ніщо не в силі виповнити... Дивись, ще так недавно, всього рік тому назад, я вибирала оцю саму пшеницю на кутю з радістю очікування великого свята — Народження Правди — і глибоко вірила в Неї. Тепер мені здається, що я перебираю власні сльози над могилою тієї Правди. Тобі воно незрозуміле, навіть смішне, але мені — ні! Я оплакую той гарний, великий і радісний настрій, який живив мене протягом кількох тижнів кожного року, я оплакую, бо його не заступить ні твоя правда, ні розумні міркування — ніщо! І, хоч я роблю так, як робила раніше, то роблю задля тата, а гіркота моя подвійна: адже в ці урочисті дні, в які ми раніше були такі близькі одне одному, цей рік ми будемо дуже далекі!...
Він збирався відповісти, але не вспів, бо хтось застукав.
Прийшли Сірки — куми Кобзаренка: хресна мати Марусі — Явдоха, її чоловік Максим і їхня донька Стешка, що була похресницею Григорія Степановича.
— Оце вибралися! — гуділа дзвоном в сінях тітка Явдоха, оббиваючи і обмітаючи сніг з чобіт. — Вийшли з дому — ніби нічого. А тоді, як звіялося, як звіялося, — Господи!..
Прийнявши гостей, хата ніби відразу понижчала, такі високі й огрядні були старі Сірки. Лишень донька їхня, кумедно-гарна п’ятнадцятирічна дівчина, вдавшись ростом у батьків, нагадувала собою тоненьку, кволу стебелинку. Ігор завжди дражнив її, називаючи то марсіянкою, то обчухраним блакитно-квітучим соняшником, бо й справді, Стешка зі своїми величезними блакитними очима була подібна до тички з двома синіми баньками вгорі. У відміну від батька й матері, що пишалися своїм давнім міщанським родом («Мій пращур вже за гетьмана Богдана теслював, і від того часу теслі в нашім роді не переводяться», — любив згадувати Максим), Стешка, навпаки, дуже маніжилася, вдавала з себе надзвичайно розумну і веліла називати себе Стеллою. Як найменша дитина й одинока донька, могла дозволити собі на те, на що напевне не дозволили б її старші брати. Звісно — пестійка.
Зліз із горища Кобзаренко і, привітавшись з кумами, відразу поринув з ними в розмову, Маруся вже заходилася наставляти, чай, а Ігор, як звичайно почав дражнити Стешку:.
— Ну, і як же там, Степанидо Максимівно? Ви й далі так ненавидите мужчин?
— Це ви до мене? — повернулася Стешка, сяючи своїми блакитними соняшниками.
— До вас.
— То помилилися, бо я називаюся інакше.
— Ах, я й забув!.. Як то?.. Якось ніби «стіна»?..