Рекурсія

Він усміхається їй, каже:
— Попрацюймо!
Його завзяття заспокоює Геленині нерви. Вони йдуть назустріч одне одному, а вона не знає, що робити далі. Потиснути руку? Чи ввічливо обійняти? Він вирішує це за неї: легко обіймає Гелену.
— Ласкаво просимо на станцію «Фокс».
— «Фокс»?
— Ну, як про Ґая Фокса: «Пам’ятайте-но лишень листопада п’ятий день» [10].
  
— А… Точно. «Пам’ятайте-но лишень…» Тому що пам’ять?
— Тому що змінювати реальність — моя фішка. Замерзли, певно, ходімо всередину.
І Слейд веде її до п’ятиповерхової надбудови на протилежному кінці платформи.
— Не зовсім те, на що я сподівалася, — зізнається Гелена.
— Я придбав цю платформу кілька років тому в «Ексон мобіл», коли тут вичерпалися поклади нафти. Спершу хотів облаштувати тут своє нове житло.
— Така собі цитадель самітника?
— Саме так! А потім зрозумів, що тут можна і жити, і влаштувати ідеальний дослідницький центр.
— А чому ідеальний?
— На це є мільйон причин, але найголовніші — ізоляція та безпека. Я працюю в певних галузях, де процвітає промисловий шпіонаж, а це — найкраще місце, щоб усе тримати під контролем, правильно?
Вони проходять повз басейн, накритий у холодну пору року. Листопадовий вітер люто рве брезент.
— По-перше, я вам дякую, — каже Гелена. — По-друге, чому саме я?
— Тому, що у вашій голові існує технологія, здатна змінити людство.
— І як же?
— Чи маємо ми щось цінніше за спогади? — питає Слейд. — Вони формують нас і нашу особистість.
— А ще ринок ліків від хвороби Альцгеймера в наступному десятилітті сягне п’ятнадцяти мільярдів доларів. — Маркус тільки всміхається. А Гелена додає: — Щоб ви знали, моя мета номер один — допомогти людям. Я хочу знайти спосіб зберігати спогади для зношеного мозку, який більше не може їх утримувати. Таку собі часову капсулу для найважливіших знань.
— Я почув вас. А тепер назвіть мені бодай одну причину, чому це починання не може бути одночасно благодійництвом і чимось комерційним.
Вони минають вхід до величезної теплиці. По стінах усередині стікає конденсат.
— Скільки звідси до берега? — цікавиться Гелена і дивиться в море, звідки суне щільна хмара.
— Сто сімдесят три милі. Як ваші рідні та друзі сприйняли новину, що ви щезаєте невідь-куди, щоб зайнятися супер-секретним дослідженням?
Гелена знічується, не знаючи, як відповісти.
Останнім часом її життя минало під флуоресцентними лабораторними лампами й крутилося довкола обробки отриманих даних.
Їй ще ніколи не вдавалося вийти за межі непереборного тяжіння власної роботи, якою вона займалася заради мами, а якщо бути до кінця відвертою, то й задля себе теж. Тільки в роботі Гелена почувалася справді живою, і в неї вже не раз виникало запитання: чи не означає це все, що в ній щось зламалося?
— Я багато працюю, — відповідає вона, — сказала шести людям, а більше нема кому. Тато заплакав, але він постійно плаче. Ніхто особливо не здивувався. О Господи, скільки пафосу, правда?
— Я думаю, — каже Слейд, подивившись на неї, — здорова рівновага — це для тих, хто не знайшов свого призначення.
Гелена обмірковує почуте. У старших класах і в коледжі їй раз у раз товкмачили, що слід шукати своє справжнє покликання — те, що примушує підводитися з ліжка й дихати. Та як вона пам’ятала, мало кому вдавалося знайти такий raison d’être [11].
Шкільні вчителі та викладачі в коледжі, всі як один, замовчували інший бік проблеми. Що обрана справа поглинає до останку. Рве стосунки та руйнує щасливе життя. І все одно Гелена не погодилася б проміняти її на щось інше. Вона не зможе бути іншою.
Вони наближаються до входу в надбудову.
— Секундочку, — каже Слейд. — Дивіться. — І вказує на стіну туману, що повзе до них платформою.
Повітря стає тихим і холодним.
Гелена не бачить навіть вертолітного майданчика. Вони в самісінькому серці хмари.
Слейд переводить погляд на Гелену.
— То як, змінюймо світ разом?
— Для цього я тут.
— От і добре. А тепер подивимося, що я для вас приготував.
  
Баррі
 
5 листопада 2018 року
 
 
ПОЛІЦІЙНЕ УПРАВЛІННЯ НЬЮ-ЙОРКА
 
24-Й ОКРУГ, ЗХ. 100 ВУЛ., 151
 
НЬЮ-ЙОРК, 10 025
 
 
* ШЕФ ПОЛІЦІЇ ДЖОН ПУЛ
 
* ТЕЛЕФОН (212) 555-1811
 
 
[X] ПОПЕРЕДНІЙ ПОЛІЦІЙНИЙ ЗВІТ [] ДОДАТКОВИЙ ЗВІТ
 
 
PH 01457 C
 
ДАТА 03.11.2007
 
ЧАС 21:30
 
ДЕНЬ ПТ
 
МІСЦЕ 2000 ЗХ. 102 ВУЛ., 41-Й ПОВ.
 
 
ФОРМА ЗВІТУ
 
ОПИС ПОДІЇ ПОЛІЦІЯНТОМ
 
 
Я, ПАТРУЛЬНИЙ ОФІЦЕР РІВЕЛЛІ, ПЕРЕБУВАЮЧИ НА СЛУЖБІ, ПРИБУВ НА ВИКЛИК 10–56 А ДО ПО-БІЛДИНГУ, А САМЕ НА ТЕРАСУ, ДЕ РОЗТАШОВАНІ ОФІСИ ТОВ «ГАЛТКВІСТ». ТАМ Я ПОБАЧИВ ЖІНКУ, ЩО СТОЯЛА НА КАРНИЗІ. Я ВІДРЕКОМЕНДУВАВСЯ ОФІЦЕРОМ ПОЛІЦІЇ ТА ПОПРОСИВ її ЗАЛИШИТИ КАРНИЗ. ЖІНКА ВІДМОВИЛАСЬ І ПОПЕРЕДИЛА, ЩО СТРИБНЕ, ЯКЩО Я СПРОБУЮ НАБЛИЗИТИСЬ. НА ЗАПИТАННЯ, ЯК її ЗВАТИ, ВОНА НАЗВАЛАСЯ ФРЕННІ БЕРМАН [Б. Ж. Д. НАР. 12.06.63, М. П. СХ. ПО ВУЛ., 509].
 
ВИДИМІ ОЗНАКИ НАРКОТИЧНОЇ ЧИ АЛКОГОЛЬНОЇ ІНТОКСИКАЦІЇ БУЛИ ВІДСУТНІ.
 
Я ЗАПРОПОНУВАВ ЗАТЕЛЕФОНУВАТИ ДО КОГОСЬ ІЗ ЇЇ ЗНАЙОМИХ. ЖІНКА ВІДМОВИЛАСЯ. НА МОЄ ЗАПИТАННЯ, ЧОМУ ВОНА ХОЧЕ НАКЛАСТИ НА СЕБЕ РУКИ, ЖІНКА ВІДПОВІЛА, ЩО НІЩО НЕ ПРИНОСИТЬ ЇЙ ЩАСТЯ, А ЧОЛОВІКУ ТА СІМ’Ї БЕЗ НЕЇ БУДЕ КРАЩЕ. Я ЗАПЕВНИВ її, ЩО ВОНА ПОМИЛЯЄТЬСЯ.
 
ВІД ЦЬОГО МОМЕНТУ ВОНА ПЕРЕСТАЛА РЕАГУВАТИ НА МОЇ ЗАПИТАННЯ І, СХОЖЕ, СТАЛА ВНУТРІШНЬО ГОТУВАТИСЯ ДО СТРИБКА.
 
Я ВЖЕ ЗБИРАВСЯ ВТРУТИТИСЯ І ЗАСТОСУВАТИ СИЛУ, ЩОБ ВІДТЯГНУТИ ЇЇ З КАРНИЗА.
 
АЖ РАПТОМ ПАТРУЛЬНИЙ ОФІЦЕР ДЕКАРЛО СПОВІСТИВ МЕНЕ ПО РАЦІЇ, ЩО СЮДИ НА ЛІФТІ ПІДІЙМАЄТЬСЯ ЧОЛОВІК МІСИС БЕРМАН [ДЖО БЕРМАН, Б. Ч., Д. НАР. 03.12.61, СХ. 110 ВУЛ., 509].
 
Я СПОВІСТИВ ПРО ЦЕ МІСИС БЕРМАН.
 
МІСТЕР БЕРМАН, ПРИБУВШИ НА ПОВЕРХ, УМОВИВ ДРУЖИНУ ЗІЙТИ З КАРНИЗА НА ТЕРАСУ.
 
У МОЄМУ СУПРОВОДІ ВОНИ ВИЙШЛИ НАДВІР, І МІСИС БЕРМАН У КАРЕТІ ШВИДКОЇ ДОПОМОГИ БУЛА ВІДПРАВЛЕНА В ЛІКАРНЮ ДЛЯ ОБСТЕЖЕННЯ.
 
 
АВТОР ЗВІТУ: ПАТРУЛЬНИЙ ОФІЦЕР РІВЕЛЛІ
 
 
НАЧАЛЬНИК: СЕРЖАНТ ДОУС
 
Усамітнившись у своїй офісній кабінці, хворий через сильне похмілля Баррі втретє перечитує цей документ. Йому вже мозок плавиться, бо все написане — це повна протилежність тому, що казала Енн Восс Пітерс.
Про те, що сталося між її чоловіком і його першою дружиною. Жінка була переконана, що Френні стрибнула з хмарочоса.
Баррі відкладає звіт, вмикає монітор і входить у базу відділу транспортних засобів штату Нью-Йорк. Біль пульсує в голові десь за очима.
Запит на Джо та Френні Берман видає йому останню відому адресу: Монток [12], Пайнвуд-лейн, буд. 6.
Чому він так зациклився на цьому? Марудився б зі своїми паперами і справами, якими завалений його стіл, і дідько з ними, СХП та Енн Восс Пітерс.
Склад злочину відсутній, нема причини марнувати час на те, чого немає. А що ми маємо? Так… незначні розбіжності.
Та якщо чесно, Баррі вже згоряє від цікавості.
Двадцять три роки він служить детективом, бо любить розв’язувати головоломки, а цей ребус, цей суперечливий набір подій ніби дражниться: ти, Баррі, мусиш виправити всі ці розбіжності.
Якщо поїхати на інший край Лонг-Айленду на службовій машині у справах зовсім не службових, легко нарватися на догану. Та й голова після вчорашнього гуде…
Тож Баррі відкриває сайт MTA [13] і вивчає розклад руху потягів.
Так, менш ніж за годину з Пенсільванського вокзалу відходить потяг на Монток.