Рекурсія
— І чим це можна пояснити?
— А ніхто не знає. У постраждалих не виявлено жодних фізіологічних чи неврологічних патологій. Хибні спогади — це єдиний симптом. Ага, і близько десяти відсотків з тих, у кого виникає цей синдром, вкорочують собі віку.
— О Господи!
— Відсоток може бути й більший. Суттєво. Це дані тільки щодо відомих випадків.
— Цього року в усіх п’яти районах міста зросла кількість самогубств.
Баррі ловить погляд бармена, знаком показує повторити.
— Воно заразне? — запитує Ґвен.
— Точної відповіді я не знайшов. Збудників як таких не виявлено, тому, найпевніше, воно не передається ані через кров, ані повітряно-крапельним. Але! Стаття в «Медичному віснику Нової Англії» стверджує, нібито синдром поширюється через соціальні мережі хворого.
— Типу фейсбуку? Цікаво як…
— Ні-ні, я в тому сенсі, що, коли в людини СХП, то можуть заражатися її знайомі. В її батьків будуть ті самі хибні спогади, але помітно слабші. В її братів, сестер, близьких друзів. Розказують, один чувак прокинувся, а в голові в нього спогади із зовсім іншого життя. Що він одружений з іншою жінкою. І живе зовсім в іншому домі, має інших дітей, ходить на іншу роботу. На основі тих спогадів склали перелік гостей, що були в нього на весіллі, якого насправді не було. Знайшли тринадцятьох зі списку, і кожен мав спогади про весілля, якого не було. Чула коли-небудь про ефект Мандели?
— Не знаю. Може, й чула.
Бармен наливає нові порції. Баррі вихиляє свою чарку із віскі, запиває пивом. За вікном сутеніє.
Він пояснює:
— Тисячі людей переконані, що Нельсон Мандела помер у в’язниці ще у вісімдесяті, хоча насправді він дожив до дві тисячі тринадцятого.
— Про це я чула. Це зовсім так само, як ведмеді Беренштейни.
— Не знаю про таких.
— Ти застарий для цього.
— Та йди ти…
— Були такі дитячі книжечки, ну й багато хто запам’ятав «ведмеді Беренштайни» — через «а», хоча насправді слід писати «Беренштейни» — через «е».
— Дивно.
— Не дивно — страшно, бо й для мене вони Беренштайни.
Ґвен випиває чарку.
— Ага, і ще — ніхто, правда, не впевнений, що це якось пов’язане із СХП, — дедалі частішають гострі випадки дежавю.
— А це як?
— У людини виникає сильне, аж до нервового виснаження, відчуття, що в її житті вже відбувався той чи інший епізод, який відбувається зараз.
— У мене часом так буває.
— І в мене теж, — говорить Ґвен. — Стривай. Твоя стрибуха казала, що перша дружина її чоловіка теж скинулася з По-білдингу?
— Так, а що?
— Не знаю. Просто якесь воно все… нереальне.
Баррі пильно дивиться на подругу. У закладі тим часом стає людно й гамірно.
— До чого ти хилиш?
— Може, не було в неї жодного СХП. Може, цій сучці просто бракувало клепки. А ти дарма так сильно гризешся.
* * *За три години Баррі, п’яний як чіп, уже в іншому місці. Бар — справжня мрія пивомана, стіни обшиті деревом, з оленячими та бізонячими головами, з мільйоном краників над підсвіченими полицями.
Ґвен намагається провести Баррі на вечерю, але власниця, побачивши, що він ледве стоїть на ногах, дає їм відкоша. Коли вони знову опиняються надворі, місто перед Баррі ходить ходором, і він напружує всі сили, щоб будівлі перед ним не крутилися. Ґвен тримає його за праву руку, і вони кудись ідуть.
Раптом Баррі розуміє, що вони стоять на розі вулиці Казна-якої та розмовляють із поліціянтом.
Ґвен показує патрульному свій поліційний значок і пояснює, що вона веде Баррі додому, а таксі не бере, бо його може знудити.
Потім вони плентаються далі, через освітлений футуристичним сяйвом нічний Таймс-сквер, і все крутиться, як на дешевому карнавалі. Краєм ока Баррі фіксує час: 23:22. Йому стає дивно, в яку чорну діру провалилися останні шість годин.
— Я нех… чудодому, — бормоче він у порожнечу.
Наступний кадр: Баррі витріщається на електронний годинник: 4:15. Відчуття таке, ніби хтось уві сні пробив йому череп. Язик сухий, немов старий шкіряний пасок. Квартира не його. Він розвалився на дивані у вітальні Ґвен.
Баррі пригадує вчорашній день і намагається зібрати вечір в одне ціле. Однак замість спогадів — лише черепки. Він пам’ятає Джулію і парк. Першу годину в першому барі в компанії Ґвен. А все, що потім — оповите мороком і присмачене смутком.
Гупання серця відлунює у вухах. Думки скачуть наввипередки.
Ота самотня пора серед ночі, яку він надто добре знає. Місто спить, а ти — ні, і всі печалі твого життя вирують у свідомості з нестерпною силою.
Думки про батька, що помер молодим, і одвічне питання: «Чи знав він, що я його люблю?»
І Меґан. Завжди Меґан.
Коли дочка була маленькою, вона вірила, що в старомодній скрині біля її ліжка живе чудовисько. Вдень вона в це не вірила, та, як сонце сідало за обрій і Баррі підтикав їй ковдру перед сном, Меґан постійно кликала його. І Баррі поспішав до неї, ставав навколішки біля ліжка та нагадував їй, що вночі все здається страшнішим.
Але ж це просто ілюзія. Звичайний трюк, що викидає з нами темрява.
І як дивно було йому тепер, коли минуло двадцять з лишком років і життя його помітно відхилилося від наміченого курсу, прокинутись на дивані у квартирі подруги та намагатися перебороти свої страхи за допомогою тієї самої логіки, якою послуговувався, заспокоюючи Меґан.
Вранці все стане кращим.
З’явиться світло — і повернеться надія.
Відчай — це просто ілюзія, трюк, що викидає з нами темрява.
І Баррі, заплющивши очі, втішається спогадом про їхню поїздку на озеро Сльоза Хмар. Про той ідеальний момент.
У якому світилися зорі.
Якби його воля, залишився б там назавжди.
Гелена
1 листопада 2007 року
День 1Гелена бачить, як меншає узбережжя Північної Каліфорнії, і всередині все стискається. Вона сидить у кріслі за пілотом і під шум пропелерів дивиться на океанську течію під собою, за п’ятсот футів від полозків вертольота.
Погода на морі не найкраща. Небо затягнули низькі хмари, сіра вода взялася білими баранцями. І що далі вони від землі, то похмурішим стає світ.
Крізь покрапане дощем лобове скло Гелена бачить, як за милю-другу вдалині з’являється якась надводна споруда.
— Це воно? — кричить вона у мікрофон.
— Так, мем.
Гелена нахиляється вперед, туго натягуючи паски безпеки, і з напруженою цікавістю спостерігає, як вертоліт поступово скидає швидкість, опускається до металевого колоса — махини зі сталі й бетону, що спирається на три опори серед моря, схожа на велетенську триногу. Пілот відхиляє важіль від себе, вертоліт повертає ліворуч і повільно облітає вежу. Головна платформа зноситься над морем на висоту двадцяти поверхів. З боків ще нависають декілька підіймальних кранів — нагадування про ті дні, коли тут видобували нафту й газ. Інше видобувне обладнання зняли або переробили. На головній платформі влаштовано повноцінний баскетбольний майданчик. Басейн. Теплиця. По периметру — щось схоже на бігову доріжку.
Вони сідають на вертолітний майданчик. Лопаті вертольота сповільнюють оберти, і Гелена крізь своє вікно бачить, що до них біжить чоловік у жовтій шкіряній куртці. Поки він відчиняє дверцята кабіни, вона незграбно намагається відстібнути паски безпеки. Нарешті це їй вдається.
Чоловік допомагає Гелені вийти з вертольота: спершу на полозок, а тоді — на майданчик. Веде її до сходів, що спускаються на головну платформу. Вітер люто рве її худі та футболку. Коли Гелена досягає східців, шум вертольота стихає. Натомість залишається розверста тиша відкритого океану.
Вони сходять з останньої сходинки на розлогу бетонну поверхню. А от і він, іде до них через платформу.
У неї тьохкає серце.
Недоглянута борода та скуйовджена вітром темна чуприна. Сині джинси, вицвілий светр. Жодних сумнівів, це Маркус Слейд — винахідник, філантроп, бізнес-магнат, засновник такої кількості високотехнологічних передових компаній у різних царинах, як-от хмарні розрахунки, перевезення, освоєння космосу та штучний інтелект, що всіх і не згадати. Один із найбільших і найвпливовіших багатіїв світу. Який свого часу навіть не закінчив школу. І якому тепер лише тридцять чотири роки.