Оскол

— Не галасуй.
Ґай знітився. Фургон скрипнув і зупинився на узбіччі; Ґай зціпив зуби, йому здавалося, наче він — закоркований глек з пекельним вмістом, і той підіймається, стискає горло, жадає вийти…
Він повнився словами. Ледве стримував їх.
— Не стримуй себе, хлопче. Я слухаю.
Наче дитина, що на її плече лягла надійна доросла рука, Ґай кинувся розповідати, напочатку повільно і затинаючися, згодом простіше, з якимось дивним полегшенням:
  
— … Мати моя… з Міста. Двадцять років тому там заворушення були… А вона з вигляду чисто мов з півночі, що не день, то гіршим ставало ставлення до «зайд», довелося втікати. Аж у Ведмежий Кут. А батько з передгір’я… Видіння йому було, наче він людство має… врятувати. Коли я народився, батька вже й близько не було — призначення у нього… сувора штука, на місці не всидиш… Пішов добро творити, мати сама лишилася, скрутно їй, думаю, довелося, а я тільки тому і вижив, що народився здоровезним напрочуд. Довго не пам’ятаю себе, ні п’яти, ні семи років… коли з’явився Рудий…
Саме таким він і був. До темного покою зайде — наче смолоскип внесли… Теж з Міста… Бо що там «північні зайди», рудих ненавиділи так, ніби вони були винні у всьому… Ось він і опинився в Куті… Мені став за батька. Матір заспокоїв, вона злагіднішала, кидатися припинила… на всіх… Ким був він у Місті, не знаю… але, що не з простих, це напевно. Грамоти мене вивчив, казки складати… Човники в калюжах, змії повітряні, з хвостами, як у драконів… І історії — країни далекі; в одних нескінченне літо, в інших — зима… Був я з ним, наче в Замку… Тютюном пахнув, але не їдко, приємно, він рідко курив… У нього рубчик був над лівою бровою… Щоранку обливався з цебра, навіть у мороз, і мене призвичаїв… Добрий він… був…
Ґай замовк. Старі, заборонені спогади з найзаповітнішого куточка пам’яті ще мали владу над ним.
— А потім?
Колючий клубок у горлі:
— …Ми поїхали на ярмарок, там хлопець гаманця в когось поцупив… Упіймали… Били ногами… до смерти. Коли почали тільки, Рудий став білим, як стіна, навіть ластовиння зникло. Боронити кинувся. Рудих тоді всі ненавиділи… і дотепер. Йому не висовуватися б… уваги не привертати… А він… Вони і його… цілий натовп, і жінки — всі хотіли копнути. Вдома… тільки за волоссям його… впізнали.
Безвітря.
Сонце в серпанку. Щось зловісно сіре сунуло із заходу; у кузові завовтузилися нутрії.
— Скільки тобі було?
— Десять.
— Усе пам’ятаєш?
— Що ж мені ще пам’ятати? — Ґай невесело засміявся. — Те, що далі, пам’ятати нема чого. Мати тиждень мовчала, потім зібрала речі, мене — і вперед, під три чорти, у веселий Ґейл. Замалим з голоду не померли, але мати влаштувалася на порядну роботу… Владналося. Ми навіть розбагатіли, в матері з’явилося безліч суконь, цілими днями… не було її. Мене в пансіон, щось на кшталт привілейованого притулку. Мені стало непереливки, втік — повернули… знову втік… Не знаю, чим це все закінчилося б, але мати знову залишилася без копійки і переїхала зі мною до передмістя… Так я потрапив до безплатної школи для бідних. Отам і зустрів я Вчителя.
Був він… нічого не було в ньому рудого, лисий, як коліно, проте Рудого нагадав мені він перший. Жив при школі. Дірявий глобус. Пил… від книжок, не просто пил, а так, наче час спресувався. Коли б не він, не бачити б мені університету. У нього донька була… Ольга. Вірші писала, не писала навіть, самі лізли з неї. Прокинеться вночі, плаче, труситься, температура… поки не запише. Спалювала їх. Усі… А вони все одно її мучили, вона казала мені — що це? Може, я несповна розуму…
Ґай зупинився. Звів подих; сутінки, щілина в старезному паркані, бліде обличчя, сіре око, кругле, мов глобус, в обрамленні світлих вій…
Що за дивна істота. Сукенка сіренька, мов очі… Шия тоненька, торкнутися страшно… Тінь. Нічний метелик на денці порцелянового горнятка, живий, теплий, безстрашний…
Ґай сперся на кермо ліктями:
— Її зґвалтували. Двоє з тартака. Сусіди дізналися, знеславили як повію… Вона навіть облич не запам’ятала… Вони ж бо найманці, сьогодні є, завтра… кінці у воду…
Посміхнувся зло. Ті чи інші — відлупцювати його встигли; він запам’ятав навіжену жадобу крови, коли в сільській корчмі він згріб першого ліпшого здоровила — це ж він, він! — і об стіл пикою, і те, як не відчував болю, як стесав до м’яса кулаки, але продовжував виплескувати свої ненависть і жагу помсти, доки світ, нарешті, не зібгався до крапки і не зник…
— Вчитель з донькою виїхали. Вона навіть на вулицю не могла вийти… Спочатку писали… адресу, а потім таке почалося… Загубилися…
Ґай зітхнув:
— Саме тоді мати… стріла своє велике кохання. На щастя, я був тоді майже дорослим. Усе зрозуміло… я не… засуджую.
Ось і все. Закінчилося так само раптово, як почалося — тепер він порожній. Лункий, всохлий, спокійний…
Не тільки сторонньому — собі самому це ніколи не… Так, уривками, що поробиш з недоречними спогадами, але ж не послідовно, мов по-писаному… висповідатися закортіло, до біса…
Він ледве стримував роздратування:
— Ось так от. Розважились?.. А байки це все, насправді я байстрюк, мене до стін монастиря підкинули, у пелюшках з герцогським гербом. Щоправда, герб дещо постраждав від…
Ґай раптом заспокоївся:
— Батько герцог лекцію читав… В університеті… Минулого року. «Шляхи Спасіння». От я його й побачив… Добре, що пам'ятав, як його звати. Навіть підійти хотів… Слава Богу, отямився… І не напився з цього приводу… принципово.
Спробував засміятися, щоби не зжалюгідніти остаточно, але сміх застряг у горлі, бо він раптом — згадав.
Саме в той день Ґаю вперше наснилося…
Місце, де він ніколи не бував — селище з кривими вузькими вуличками. Сірі, сліпі, без вікон будинки. Неприродно жовте небо, під яким озвірілий натовп тягне його, і він знає, куди, але не може видертися з чіпких рук, та найстрашніше було не це. Найстрашніше було, коли він вихоплював з натовпу знайомі обличчя; мати сипала прокльонами, вчитель погрожував важким ціпком. Вишкірялися шкільні приятелі, спливало знавісніле обличчя старої — і Ольга, Ольга, Ольга… Ґай намагався упіймати її погляд, але сльози застилали йому очі… Не впасти під ноги натовпу… не впасти…
А юрба тягнула його на площу, посеред якої стирчав кам’яний палець; Ґай відчував, як вгризаються у тіло залізні мотузки. Припнутий до стовпа, не ворухнутися… Його завалили в’язками хмизу по очі… він прокидався з криком, від якого сусіди по кімнаті зривалися з ліжок…
Сон повторювався. Приходив несподівано, збагачений новими подробицями. Забувався, та ненадовго. Всупереч сподіванням, не допомагали ні трави, ні замовляння, ні відчайдушні зусилля волі…
Пальці руки звела судома.
— Згадав? — мовив його супутник стиха.
Ґай позирнув на нього — і відвернувся.
Що «згадав»? Що цікавого у чужих потаємних спогадах?
— Про це не питайте, — він утупився у власні долоні, білі й незвично мозолясті. — Про це я вам не скажу.
— То й не треба, — несподівано легко погодився супутник. — Погода псується… Поїхали?
Ґай поглянув на годинник:
— Хай йому грець!
Запустив мотор.
Здійнявся вітер, звів стовп рудого пилу. Флейтист забрав лікоть з вікна і підняв скло. Сонце зникло; Ґай сидів за кермом, бажаючи з’єднатися з машиною, стати нею, нічого не знати, не пам’ятати, нічого, крім пульсу мотора, запаху бензину, дрібних камінців, що лоскочуть шини, і вибоїн, від яких здригається кузов…
— Не жени так, — Флейтист підскочив на сидінні. — Мене не шкода — нутрій пожалій.
Дурень, дурень, думав Ґай, зціплюючи зуби. Недоумок… Як це він так легко мене розколов?!
  
— Що дорога, — Флейтист ледь не вибив головою дах, — що водій… Одне одного варті… Саме за це тобі так добре платять? І багато, мабуть, бажаючих?
— Ні, — вичавив з себе Ґай.
— Невже гроші нікому не потрібні? На дорозі ж… лежать.
Ну чого він не відчепиться ніяк, майже жалібно подумав Ґай. Чого йому ще треба?
— Дорога, самі бачите… Кому заманеться… Та ще й повз… ну, місця такі. Порожнє Селище…