Оскол

Строкатий пожвавішав:
— Порожнє?.. Хлопче… філолог, фольклорист, «актуальний фольклор у його саморозвитку», га? Візьми в мене тему, дешево віддам, навіть безкоштовно… Тебе підтримають, «глибокі дослідження молодого вченого», «місце в аспірантурі вам забезпечене»…
Ну, ну… Смійся на здоров’я.
— Павуки велетенські… — забавлявся Флейтист, — кровожери літаючі, запальцівкуси повзучі!.. Ні, серйозно? Ти мені про це — в якості лекції, чи також у це віриш?..
  
Ґай гмикнув. Комічність ситуації полягала в тому, що найяскравіший приклад «актуального фольклору» саме сидів з ним поруч і висміював людські забобони.
— Добре, — відсміявся Ратенфенґер. — Порожнє Селище. Що ж у ньому страшного?
Ґай мовчки дивився на дорогу.
— Порожнє — то й порожнє… Ти начебто не боїшся порожняви?
Ґай знизав плечима. Про Селище оповідали таке, що, коли б не об’їзний рукав, ніхто не сів би тут за кермо. І він також…
— Ні, хлопче, серйозно… ти в Ньому був?
Ґай похлинувся. Ратенфенґер знизав плечима.
— Сам казав — «мимо їду!» Воно ж на дорозі лежить, невже не бував?!
На дорозі, але не гроші… Що це таке?
— Прямий шлях, — повчально сказав Ґай, — не завжди найкоротший.
Тепер захлинувся Ратенфенґер:
— Справді? Невже?.. «Був кмітливим хлопець цей, він не перся на рожен. Був сміливцем хлопець цей, на словах, а не мечем…»
Ґай не дослухався. Ратенфенґер жартував, сміявся… нібито жодного приводу для стурбованости, але на душі геть неспокійно: ще й хмари почали затягувати небо — що всередині, те й назовні. День знітився, насунув передгрозяний морок. Саме у цю мить попереду постало розпуття.
Руда дорога, не змінюючи напряму, заглиблювалась у ліс і губилася поміж стовбурів; її відгалуження стрімко звертало праворуч, до річки, втискуючись між урвищем і берегом, пробігалося крайкою, аби врятувати подорожнього від шляху через Порожнє… Ґай упевнено звернув.
За вікном майнув вказівник, далекий спалах вихопив з мороку напис — «Об’їзд». Ратенфенґер раптом засміявся, і від сміху цього Ґаю стало зовсім моторошно.
— Гарний ти хлопець, — повідомив Строкатий Флейтист. — Хочеш, леґенду подарую? Перлину актуального фольклору? Про того, хто живе під землею і живиться винятково подорожніми… Вибоїни від нього лишаються, наче від екскаватора… Не чув?
Земля здригнулася.
Не грім — блискавки не було, глухий підземний гуркіт; фурґон підстрибнув, колеса на мить відірвалися від землі.
Ґай загальмував, і ледь не висадив лобом скла.
— Легше, хлопче!.. — Флейтист ледве встиг підхопити свою сумку.
— Що це? — видихнув Ґай.
Ратенфенґер усміхався — від вуха до вуха:
— Тварюка підземельна… Лячно?
Ґай відчув смак власної слини. Огидний… Металевий.
— Вам аби насміхатися.
Ратенфенґер здійняв довгий палець:
— Запам’ятай, хлопче. У моєму товаристві коли чого й бояться, так тільки мене. Боятись іншого безглуздо, а мені ти симпатичний… Отже, ти в повній безпеці. Їдьмо, не ночувати ж тут… дощ зараз почнеться…
Він підморгнув. І, наче бажаючи справдити його слова, десь зовсім поруч ударила блискавка.
…Це була коротенька ділянка дороги, де її притиснула до річки майже прямовисна глиняна стіна, мов родзинками всипана нірками юриків, які гасали тепер понад нагромадженням каміння і глини, що було колись частиною стіни, а тепер засипало дорогу від узбіччя до узбіччя, не лишаючи ніякої пролазки…
Ґай зіскочив на землю.
У темну воду скочувалися камінці; скільки говорили про можливість завалу, але ж божевільно дорого впотужнювати стіну, і заради чого?.. Пари вантажівок… хлопчика з нутріями?..
Ґай яскраво уявив, як шмат дороги під колесами зсувається у річку, вода видушує шиби… власне, йому і виринати було б нічого, бо коли за одну нутрію він ще в стані сплатити, то за десять, ще й з машиною…
Втім, нічого страшного. Обійшлося; Ґай звів подих, обернувся — і тільки тоді зрозумів.
Ратенфенґер сидів у кабіні. Мовчав, дивився, шкірив у посмішці розкішні білі зуби.
Ось що. Обіцянка у сподіванні на легкий вихід обертається… зовсім іншим. Раніше було думати, тепер плач не плач…
Грець із нею, нутрією цією!.. Жила б собі під мостом, сплатив би, не обліз…
Що обіцяв?! СЬОГОДНІ доправити пасажира до Луру? А як він дістанеться, коли дорога накрилася? У прямому і переносному… Через ПОРОЖНЄ?!
Злива.
Вона чекала довго і тепер захлиналася від зловтіхи; сорочка одразу змокла і бридко липнула до тіла, біснувався вітер, ноги роз’їздилися у рудій багнюці, злива хльостала по щоках і ховала від сторонніх очей його ганебні, злі сльози.
— Навіщо? — спитав він. — Що я вам заподіяв? І чому так складно — простіше ж одразу скрутити в’язи?!
Вуста Ратенфенґера стенулися, Ґай скоріше побачив, ніж почув — «Сідай до машини».
І не рушив з місця. Стовбичив, відчуваючи спиною крижані струмочки дощу.
— Сідай до машини, — повторив Ратенфенґер, і Ґай зрозумів, що скориться. Слабак.
Він повільно заліз до кабіни, на своє місце — у клітку; вода запнула світ, але Ґаю світ був не потрібен — він скарлючився, обійняв плечі мокрими руками.
— Поглянь-но на мене, — стиха звелів Ратенфенґер.
Ґай зігнувся.
— Поглянь.
Ґай обернув голову — з натугою, наче гайку на іржавій нарізці. Втупився у футляр з флейтою.
— В очі.
Вдарив грім. Ратенфенґер узяв Ґая за підборіддя. Той смикнувся, вивільнився і розпачливо, з відчайдушністю самогубця, поглянув у вузькі, зелені, пекучі прорізи.
Нічого не трапилося.
Дахом кабіни гарматив дощ, здавалося, роки минули, поки Ратенфенґер сам, першим відвів погляд. Ґай знесилено відкинувся у кріслі і замружився, розслаблюючись.
— Послухай мене, — почав Флейтист. — Я не знищую студентів і не полюю на строкарів. Навряд чи сили землі і неба згуртувались, аби десять нутрій не прибули до Луру… Ніхто не збирається зводити тебе зі світу. Поки ти не усвідомиш цього, розмовляти немає сенсу.
Ратенфенґер чекав. Ґай закоцюб, мокрий одяг стискував плечі, кураж минув, внутрішнє тремтіння безсоромно вихопилося назовні.
Флейтист видобув з торбинки — ось чому він так носиться з нею — пласку металеву флягу і наповнив гранований ковпачок:
— Випий-но.
— Не хочу.
— Не клей дурня… Це не отрута. Пий.
Ґай мало не розхлюпав густу темну рідину; приречено перехилив ковпачок у рот, захлинувся і закашлявся. На цьому неприємності закінчилися — тілом стрімко розіллялася хвиля заспокійливого тепла, спалахнули вуха і миттю висохла сорочка.
— Панікуватимеш? — поцікавився Строкатий.
— Ні, — не зовсім упевнено озвався Ґай.
Рясно всіяне дощовими бризками, вітрове скло геть знепрозоріло. Щітки і не думали боротися — завмерли, наче мокрі вуса здохлого жука.
Навіщо я йому, під неперервний гуркіт грому думав Ґай. Саме я. Узяли мурашку на долоню, їх безліч, але під руку нагодилася оця… А може, побавиться і відпустить?..
Ратенфенґер дивився так, наче жодна з Ґаєвих думок не може сховатися від нього, наче Ґай йому абсолютно зрозумілий, як-от якийсь дурник або буквар; відповіддю на насуплений погляд «піддослідного» знову була посмішка.
— Смішно? — спитав Ґай глухо. — Ви взагалі серйозним буваєте?
— Буваю, — поблажливо озвався Ратенфенґер. — Але це видовище не з приємних.
Громовиця захлиналася.
Грім втомлено буркотів з-за річки, котра, навпаки, розійшлася, набундючилася й уявила себе могутнім потоком. Злива зійшла на дрібний дощик, дорога — на суцільне жовте місиво.
— Що тепер? — похмуро поцікавився Ґай.
— Тепер… — Ратенфенґер пошкріб брову, — тепер… Зможеш тут розвернутися?..
Дощ сконав.
Машина раз-у-раз пробуксовувала. Ґай із жахом думав: а що, як ув’язне? — виконуючи обіцянку, тягти цього на плечах?!
  
— Послухай хлопче… «Актуальний фольклор» — ти справді займаєшся ним? Чи це так — гра уяви… Га?
Ґай знизав плечима — розумій як хочеш.