Оскол

— І кого покличе ця флейта, той і крізь стіну пройде, і в провалля ступить, і у вогонь, наче в річку… Матір забудеш і наречену покинеш, Йому служитимеш, доки не зотлієш…
А у кімнаті сутеніло, і виблиски полум’я перетворювали її обличчя на мідяну ритуальну машкару.
— …І осіла брила, щілина зімкнулася, хоч кажуть, голоси їхні чути й посьогодні… От тільки вслухатися ніхто не бажає — раптом з’явиться ВІН і зажадає собі — своє…
  
… Тверда долоня Його була цілком людською, цілком дружній потиск. Печатка, яка скріплює угоду, що, як відомо, дорожча за гроші.
— Давай клітку, хлопче.
Я ж зараз побачу, як він це робить, збентежився Ґай.
— Дверцята приладнай…
Ґай жваво покивав. Завовтузився з мотком дроту, заметушився, намагаючися не дивитись, як пальці Щуролова розстібають замок на шкіряному футлярі. Хоч все одно ніні, та поглядав.
— Не стріляй очима, підійди-но… Дивись, яка гарна.
Ніхто ж не повірить, спробував відокремитися Ґай. Не повірять, що я її БАЧИВ.
Флейта була і справді… гарна. Темний, у сітці вузьких тріщинок, лак її здавався живою шкірою. Засмаглою і гладенькою. Враження ще зміцнилося, коли флейтист пробіг по ній пальцями:
— Хіба можна її боятися?..
Бояться не її, а тебе, спохмурнів Ґай.
Щуролов підніс флейту до вуст.
Звук, що простягнувся понад потоком, до музики належав щонайменше. Скоріше голос хворого, самотнього, старого звіра; у Ґая підігнулися коліна.
З-під мосту без плюскоту з’явилася чорна голова.
Моторошний звук урвався; нутрія нерішуче зупинилась, але флейта знову застогнала, і втікачка вибралася на пісок та впокорено пошкандибала, тягнучи мокрий хвіст… Тільки виразний погляд Щуролова змусив очманілого Ґая отямитись і зачинити дверцята клітки.
— От і все… Ти що ж, хлопче, не радий?..
— Дякую…
Ратенфенгер протирав флейту кольоровим клаптем; навіть не дивлячись на нього, Ґай відчував на собі його насмішкуватий погляд.
— Можемо їхати, — неможливість цього влаштувала б Ґая значно більше.
— Запрошуєш до кабіни — чи до щурів проситися?
Ґай вичавив подобу посмішки.
Дорога на Лур, завдяки всюдисущій жовтій глині прозвана Рудою, знала і кращі часи. Колись, коли вздовж узбіччя купчилися кемпінги та бістро, а будь-яку вибоїну негайно зализували, що, можливо, і пам’ятала Руда — але не Ґай, який був надто молодий, аби зустрітися з цим. Тепер дорога інша: за весь день ні людини, ні машини. Ґай любив Руду саме за цю можливість спокійної самотности.
Гаї, пагорби, лани, пустирі; інколи траплялися занедбані кладовища з похиленими хрестами, але частіше — залізні кістяки покинутих споруд. Кидався навтьоки заєць, лисяча спина зринала в траві, байдуже паслися здичавілі кози. Змінювалися краєвиди і форми хмарин, тільки обрій залишався незмінним. Річка праворуч то тулилася до дороги, то тікала геть; Ґай любив Руду, і навіть зараз вона заспокоювала його. Як дружня рука — не бійсь, обійдеться…
Спочатку їхали мовчки. Зіщулений, напружений Ґай вдавав, що повністю зайнятий дорогою. Та день, як на гріх, був таким ясним, небо таким яскравим, а світ довкола настільки просякнутим світлом, що всі страхи поступово вицвіли, стали недоречними, майже смішними. Усі ці легенди вражають вночі біля каміну, та який там «актуальний фольклор» посеред білого дня, ніякого, знаєте, ефекту… І, впевнений у власному спокої, Ґай звеселився, облишив суплення і почав крадькома роздивлятися супутника.
А тому було тісно в кабіні — підібгав довгі ноги, вистромив лікоть у вікно; цілковито, здається, забув про Ґая, дивився кудись у небо, і з обличчя його не сходила насмішкувато-відсторонена посмішка. На колінах сумка, обгоріла, але не дуже, ледь-ледь. Одна рука спочиває на клапані сумки, друга неуважно ґласкає футляр з флейтою, і при цьому на мізинці спалахує і гасне червоний камінь персня. В опущене вікно вривається вітер, куйовдить його жовтаве волосся, шарпає картату сорочку, перебирає нашийну хустинку з кольорових клаптиків, і Ґай нарешті усвідомив, звідкіля у того це прізвисько — Строкатий Флейтист…
— На дорогу дивися.
Ґай тіпнувся і міцніше вхопився за кермо.
Дорога метнулася від річки, аби згодом знову повернутися до неї, здійняла куряву — рідкісний випадок! — зустрічна вантажівка, незнайомий водій привітально підніс руку, Ґай відповів і довго слідкував у молоснуте люстерко за вохристою хмаркою…
— Весь день сам-один у кабіні, не нудьгуєш? — недбало спитався Строкатий Флейтист.
Ґай знизав плечима. Напевно, його супутник і гадки не мав ні про принадність самотности, ні про привабливість нескінченної дороги; пояснювати будь-що Ґаю аж ніяк не хотілося, і тому він лише мотнув головою:
— Ні.
— І не боїшся? — все так само недбало насідав Строкатий. — Раптом мотор заглухне, або аварія чи серцевий напад?.. А втім, надто ти ще молодий для серцевих…
Ґай підозріло позирнув на нього. Хотів сказати, що з непевними людьми подорожувати куди небезпечніше — але не сказав, звісно. І не сказав, що Руду знає, як свої п’ять пальців. Вжився у неї, наче в звичний одяг. І що нудьга, зазвичай, охоплює його посеред галасливої юрби…
Серед місцевої молоді був Ґай безнадійно чужим, так само, зрештою, як і серед братів-студентів. Він умів розповісти анекдота й органічно вписувавсь у вечірки, навіть подобався дівчатам — але своїм від цього однаково не ставав. У друзі до нього ніхто не набився; щоправда, і ображати не ображали, бо до бійки кидався він не вагаючись і бився так, наче загнаний у кут звір. Тож набагато сильніші за нього хлопці воліли не зачіпати його — «цей… навіжений, біс із ним…»
Чоловічому — та й жіночому товариству — Ґай радо зраджував заради спілкування зі Старою, просто-таки гаяв час, сидів, мружачися на вогонь, слухав і мовчав. Оповіді закінчувалися — а він усе грав у мовчанку, і Стара розуміла, що людина ця не тут, а де — вона й гадки не мала…
Ґай здригнувся. Ратенфенґер більше не дивився в небо, а скоса оглядав його, Ґая, і від погляду цього долоні на кермі змокріли.
— Як ти потрапив на цю дорогу? — спитав Флейтист стиха, начебто сам у себе.
— Працюю… Ну, робота… А що?..
— Нічого, — Строкатий пирхнув, нібито розчаровано, — працюй собі… У Місті що нового?
— Нічого, — луною озвався Ґай і злякався, чи не виглядає це знущанням, — ну, студенти там… бунтують…
— А ти? Не бунтуєш… студенте?
Усе ти знаєш, з тугою подумав Ґай і процідив крізь зуби:
— Ніколи мені. Влітку не зароблю — що їсти буду?..
— З голоду помреш?
По даху застукотіло віття. Дорога звузилась і занурилась у маленький гай.
— Тобі що, працювати нема де? Студент блискучого університету…
— Що тепер блищить… — промимрив Ґай похмуро. — Нічого не лишилося блискучого…
— Репетитором найнявся б… Усе ж краще, ніж тут… куряву ковтати…
— Тут краще.
— Поясни-но.
Ґай злився. Причепився, кліщ, не було нічого в угоді про те, що треба цілу дорогу молоти язиком…
— Платять добре, — неохоче кинув він. Згодом додав, вкрай несподівано для себе: — І народився я тут.
І хто тільки смикав його за небалакучий взагалі-то язик?!
Строкатий гмикнув:
— Як цікаво… З Луру?
— З Ведмежого Кута. Це західніше.
— Дивися, зовсім поруч… До батьків їздиш?
Ґай хотів був збрехати, але не зміг.
— Ні.
Цим він підводив риску — розмову завершено. Флейтист, однак, не розумів пунктуації.
  
— Ні? Але ж вони живі, сподіваюся?
— Я також… сподіваюся, — втомлено пробурмотів Ґай.
— То де ж вони?
— Хто зна…
Знову мовчанка, але Ратенфенґер не відводив погляду, дивився на Ґая, крізь Ґая і всередину, в самісіньке серце, аж той, нарешті, не витримав:
— Не хочу я говорити! До чого тут… Ми що, домовлялися?.. Сповідатися?..