Проти переконань
А Ігор неустанно думав про втечу. Було в нього кілька визрілих планів, які в основному зводились до одного: пробитися крізь фронт, дістатися додому, захопити Марусю й Танічку, а тоді разом тікати далі. Але без них втеча не мала сенсу, а обставини складалися так. що дорога додому була далека і загрожена. Лізти насліпо не хотілося, бо ж тепер, коли мета ставала близькою, смерть була дуже небажаною. І Березовський вичікував слушного моменту. Так мало треба було для здійснення його планів: щоб лишень фортуна на хвильку обернулася спиною на схід!..
І так таки одного дня сталося: якась німецька частина, скріплена танковими з’єднаннями, повела контратаку, відкидаючи большевицькі сили назад. У невеличкому містечку йшов запеклий бій, але по всьому видно було, що німці переможуть. Ігорева голова працювала з шаленою напругою: не відступити, сховатися в якійсь дірі, дістати цивільний одяг і проскочити всього-навсього пару кілометрів на захід від бойової лінії. Там уже можна буде дати собі раду. Він уже навіть заскочив у якусь хату, де серед поперекиданих і порозтрушуваних у паніці речей, знайшов менше-більше придатні лахи, а в сінях — вихід до пивниці. Отже...
Але власне в цьому останньому моменті пекельна сила вогню й гуркоту, що увірвався десь із боку, вдарила на нього, вирвавши йому з-під ніг землю...
З важким пораненням грудей і бедра він пролежав у кутку сіней півдня і цілу ніч (Боже, як далеко можна було за той час забігти!), а на другий день ранком, вибивши ворога назад, його підібрали свої. Це було в травні 1943-го року...
Поки він зализував рани, валяючись по лазаретах, місто, куди тягнулися його думки, вже було в руках большевиків. Втеча стала справою неактуальною, й Березовський думав з жахом про те, що знову доведеться животіти під владою кривавої емблеми кремлівської зірки.
Але, як лишень прийшов до пам’яти, відразу попросив у командування розшукати Марусю, як рівно ж повідомити її про себе. Та збігали тижні й місяці, а відповіді не було ніякої.
Вже на початку осени він виписався з лазарету, однак, признаний за станом здоров’я непридатним до військової служби, дістав довготермінову відпустку разом з дозволом виїхати на поправку до родини.
З папірцем у кишені і милицями попід пахами, виснажений і хворий, почав пробиватися додому. Серед загальної руїни і браку нормальної комунікації досягнув своєї мети лишень по вісьмох днях, підчас яких не раз доводилося «воювати» милицями, а ще більше — язиком. Та, нарешті, таки добився.
Боже, як сумно привітав його знайомий двірець! Замість станційного будинку лишилася купа руїн, замість старих крислатих кленів і струнких тополь, які росли по другий бік станції, — сама покопирсана ямами пустеля, замість звичного людського гамору — понура тиша і запустіння. Не було вже й крикливих візників з допотопними худющими шкапами і обшморганими фіякрами — не було нічого.
Сумно, сумно, сумно!..
Підпираючись милицями, ледве волочачи за собою незагоєну ще в бедрі ногу, пошкутильгав пішки, з трудом поборюючи ями, позаливані вщерть недавнім дощем. Шкутильгав, а непрохані сльози тиснулися на очі, і серце рвалося наперед до старої міщанської хати на передмісті, де чекали його дружина і дитина. Це ж добігає четвертий рік, відколи бачив їх востаннє, а з туги й думок, що присвятив їм за час розлуки, можна було збудувати міст аж на другий кінець світа...
Маруся, Танічка!.. Тепер усе піде по-новому!.. О, тепер він, хоч і кволий тілом, але морально почуває в собі стільки сили, що зуміє життя схопити за роги і обернути так, як буде треба! Війна ще тягнеться. Ще невідомо, як воно все скінчиться. Але одне є певне: під родину він зуміє покласти міцні підвалини!
Маруся!.. О, вона напевне вже забула все гірке, що сталося між ними, і простила йому. Не могла не забути, не могла не простити! Адже він стільки натерпівся, адже стільки крови й жаху розіллялося по цій землі, що в них не могли не розчинитися такі дрібниці! Бо і що їх, остаточно, розлучило? Дрібниця!
А Танічка? його люба, дорога, милесенька Танічка!.. Вона ж уже величенька — має майже чотири з половиною роки! Як біжить час!.. Тітка Уляна казала, що в Танічки ще потемніють очки й волосячко... А як почуває себе тітка Уляна? Та безконечно добра і все злякана тітка Уляна?
Боже, і чому ж то так далеко?..
Обтирав піт з чола, час-від-часу на хвилинку зупинявся, переводячи віддих, поправляв милиці й шкутильгав далі під співчутливо-цікавими поглядами перехожих. Дехто навіть кланявся йому шанобливо, дехто далеко вступався з дороги, а дехто навіть зачіпав на розмову:
— Звідки?
Ігор казав.
— А куди?
— До жінки.
— А-а!.. Ну, щасливо!..
Ігор ішов далі.
А все ж сумно. Місто ніби вимерло наполовину і наполовину розсипалося в руїни. І обличчя все чужі — хоч би тобі де одне знайоме з виду! Нема!
Шкутильг-шкутильг!.. Але й сонце припікає, дарма, що вже вересень кінчається... Чи то так зіпрів тому, що сили немає?
Шкутильг-шкутильг!.. Ще п’ять кварталів... Ще чотири... Ух, як тяжко!..
Ну, нічого, вже недалеко. А там зустріне Маруся, з чайчиним криком припаде до грудей, покличе Танічку... Танічка прибіжить... Що скаже?.. Потім Маруся подасть теплу воду до миття, чистий рушник і мило... В хаті буде затишно, прохолодно і пахнутимуть сушені яблука...
Шкутильг-шкутильг!.. Останній квартал!..
Ігор завернув —: і став, як вражений громом: пустка і руїни! Вся сторона знайомої вулички, по якій стояла хата, — мов би ножем врізав, мов би по ній у страшному розгоні промчав тяжкий вогненний вал, попалив усе, потрощив, лишивши по собі купу згарищ...
Ігор задрижав і, щоб не впасти, мусів спертися спиною до якоїсь стіни і заплющити очі, перед якими все нараз затанцювало і почало замазуватися в невиразні плями.
А де ж тоді Маруся? А де ж Танічка?..
Світ потемнів, став холодним неприязним, ворожим.
— Ой, мамо! — розітнувся побіч з відкритого вікна молодий жіночий голос. — Чоловік якийсь стоїть, військовий!..
— Де? Де? — затупотіли спішно чиїсь кроки. — Може, Павло?..
За якусь хвилину біля Ігоря стояло дві жінки — старша і молода — та ще хлопчина років шести. Наскакували на нього, питали, але він не міг відповісти нічого, навіть не розумів, про що його питали.
— Ой, леле! — скрикнула врешті старша. — Та він на ногах не тримається! Поклич-но тата...
Ігоря завели до хати, посадили, подали води, і вже нічого не питали. Аж по якомусь часі скрикнула молодиця:
— Горенько, та це ж, либонь, Кобзаренків зять!..
— Ви знали?! — вмить ожив Ігор. — Що сталося з жінкою і дитиною?
По обличчях господарів перелетів вираз жаху і жалю, і всі вони багатозначно перезирнулися між собою, мов би питаючи: «Казати, чи ні?»
— Господи, та це ж... — почала молодша, але батько не дав їй скінчити.
— Ну, — як би гикнувши, прикрикнув він. — Ніхто ж толком нічого не знає. Люди всяке плещуть. Про вас, он, достеменнісенько було відомо, що ви згинули у Фінляндії, а, воно, бач і неправда... Дайте-но там краще чогось чоловікові перекусити! — звернувся до молодиць, уриваючи неприємну розмову.
— Чекайте! — вистогнав Ігор. — Скажіть правду: загинули? Всі загинули?..
— Та ніхто не знає, кажу вам, — безпомічно розвів руками господар. — Щезли вони. А куди — невідомо.
— Щезли? Як це так щезли?
— Ну, щезли... Тобто жінка ваша з дитиною... Ще взимку...
— А тітка?
— Котра тітка? Ота родичка, що була з ними? От ця могла б найбільше сказати, тільки ж нема вже її...
— Нема?!
— Нема! — зідхнув господар. — Та ви не побивайтеся так. Самі ж знаєте — війна. Не хотіла небога хати лишати, а тут як почали сипати, як почали сипати, і з літаків і з гармат... Тут же зараз за містом фронт стояв, усіх повиганяли. А та небіжка сховалася десь... Ну, і... той... забито її, як у хату влучило.
Ігор обтер вкрите потом чоло і випитував далі:
— Ну, а жінка й дитина?
— Їх уже не було...
— Як не було? Та кажіть толком, не вимотуйте душі!