Проти переконань

У той день Ігор почував себе особливо погано, і тепер лишень силою волі тримався при розсудку. Але сила покидала його з кожним кроком, а в очах все частіше розливався червоний морок.
Перелізши з надлюдськими зусиллями багнистий терен, усі троє попали під шалений вогонь противника, який не дозволяв навіть підвести голови. Ігор припав палаючим чолом до холодного снігу, і йому враз стало так добре, так мило, що він заснув, А, коли прокинувся, був уже в лазареті.
  
Що з ним діялося перед тим — не міг пояснити, і попав у підозріння в зраді. З його власних відповідей виросло ґрунтовне обвинувачення, що його і сам він не міг би збити: по-перше, розвідка пішла не в тому напрямі, куди її вислано; по-друге, Ігор намагався весь час віддалитися від своїх товаришів; по-третє, коли товариші, знайшли його і почали намовляти вернутися назад, він казав, що більше не повернеться, бо йому тут ліпше.
Дивно, але ніхто не цікавився вояками, коли вони замерзали, виснажувалися від браку теплої їжі й гинули тисячами під ворожим вогнем. Ніхто не подумав над тим, щоб зберегти їхнє життя, ніхто не приділяв їм ніякої уваги. Але ось на те, щоб обвинуватити когось, щоб заплутати і потопити — о, тут праця йшла повною парою! Тут проявлялася величезна заінтересованість, докладність і дрібничкова педантерія [64], посунена до безглуздя.
Справа з Ігорем затягалася і заплутувалася до безконечности. Замість лікувати, його тягали по допитах, перевозили з одного місця на друге, поручали все новим слідчим, які починали від початку. Обвинувачення росло і розпухало, а поруч з тим пухли його ноги і вся нижня половина тіла через хворобу нирок і серця, ропіли [65] рани відмороження, мучили жахливі болі в костях. Всі місця, куди його возили, називалися лазаретами, але по суті це були табори з суворим режимом. Їхніх обивателів, правда, до роботи не примушували, оскільки вони всі були важко хворі, але й не лікували, і люди гинули тисячами.
Одинокий лист, що його одержав Ігор від Марусі, прийшов з великим запізненням, саме напередодні пам’ятної розвідки, а по тому взагалі всякі зв’язки увірвалися, і, оскільки Ігоря тримали в ізоляції, шкода було думати про їхнє наладнання. Сліпа і непереможна сила, що встряла поміж ними, розсувала все далі боки свого клину, з кожним днем поглиблюючи прірву розлуки.
Згодом Ігор взагалі утратив віру в те, що десь може існувати Маруся, Танічка, тітка Уляна, стара хата на передмісті — взагалі щось інше від твердих прич [66], бруду, вошей, голоду, допитів і страшних болів, що розсаджували кости. Він стратив рахубу [67] дням, тижням і місяцям, не цікавився місцями свого перебування і вже навіть морально не страждав — лежав колодою і догоряв.
Аж раптом з невияснених причин життя змінилося. Його перевезли під Москву, примістили у взірцевій лікарні й заходилися рятувати з сотнями таких же, як він.
По кількох тижнях почали йому вертатися сили, а разом з ними зросло бажання боротися за своє життя. Він став писати скарги, домагаючись перегляду справи, і не пропускав ніякої нагоди повторювати їх усно перед всяким начальством, яке лишень з’являлося в лікарні.
Однак, усі його заходи були безуспішні. На письмові скарги йому взагалі не відповідали, а усні збували нічим: то обіцяли «при нагоді» розглянути, то радили написати туди, або сюди, то боронилися некомпетенцією, то врешті запевняли, що він «ламається у відкриті двері», і що його ніхто ні в чому не обвинувачує, і що він, скінчивши лікування, поїде собі додому. В це останнє він вірив найменше, бо ж йому й далі не дозволяли листуватись, а лікування задавлених і занедбаних недуг ішло так поволі, що йому й кінця не було видно.
Аж якось раз по справжньому скандалові, що його вчинив Ігор перед якоюсь особливо великою шишкою, якийсь такий самий нещасливець, як і він, шепнув йому:
— Чудак ти, братіку, зі своїми скаргами! Ти ж, хіба, не знаєш, що ми — живі мерці? Ось підлікують нас і засадять за секретну роботу в такому ізоляторі, куди й птиця не долетить. А потім, як своє зробимо, — видушать нас потихеньку і землю над нами втопчуть. Раз в підозріння попав — пропав. Але перед смертю з тебе ще всі соки видушать і всі жили на роботу витягнуть. Використають на всі сто процентів! Плюнь на свої скарги і ногою розітри. Пропало. Нашим родинам уже понаписували, що ми або «пропали без вістки», або «полягли смертю героїв»...
Скидалося на те, що чолов’яга говорив правду, бо всі хворі, які тут лікувалися, були з «запідозрених» по фінляндській війні й всі такі, що їхній фах можна було використати при секретних роботах: топографи, геодезисти, інженери, креслярі вищої кваліфікації, фізики, хіміки й математики. Ніхто з них не знав нічого про свою майбутню долю, ніхто не мав зв’язків з позатаборовим світом.
Всі жили в непевності й очікуванні. Час-до-часу, правда, виходив хтось, але по ньому пропадала й згадка. Це було дуже характерно і... дуже сумно...
Поволі Ігор знову почав тупіти й байдужіти до всього, а врешті дійшов до того, що його життєвий тонус не мав куди вже падати. Лікарня порожніла, люди виходили, а він все лишався, як один з тих, чия недуга була особливо впертою. Так таки й невилікуваного до кінця, його одного дня разом з рештою кількох десятків інших хворих посадили в поїзд і повезли. Ігор був переконаний, що саме в той ізолятор «куди й птиця не долетить». Але помилився.
Безглузда централізаційна система «єдиноначалія» по суті була нічим іншим, як безначалієм і безголов’ям. Центральна влада вгорі була неспроможною охопити всіх ділянок життя, а «низи» без неї не могли дати собі ради, чекаючи на кожному кроці наказу. Проволоки й черги стали законом життя, і на накази треба було також чекати в черзі. А що верхівка мусіла денно видавати тисячі наказів — нормальна була їхня плутанина і протиріччя. Видно, що й рештки хворих з розформованої лікарні улягали цим законам, бо їх возили з одного табору до другого, тримали по кілька місяців, долучали до інших, вимішували, розділяли і знову возили.
Ігореві почало видаватися, що його життя — це довга фільмова стрічка, на якій, поки герой зробить один рух, мусить збігти багато кадрів. Цими кадрами були дні, а героєм — сам Ігор. Одноманітність, складена зі щоденних драм, доводила до одеревіння, до омертвіння, до невразливосте на все.
І аж ось знову переміна, та ще й яка! Війна з Німеччиною!
В таборі враз усе заметушилося, закипіло, заклекотіло. Звідкись появилися десятки щоденних агітаторів і спеців від патріотизму. Вони палали, вони обурювалися, вони захлиналися, намагаючись вщепити тисячам півживих таборян жадобу до війни і розплати з ворогом, що так несподівано напав на їхню «дорогу, священну батьківщину»...
Почався гарячковий перегляд справ і масові реабілітації, але з умовою, з погрозами і з напоминаннями, що «вину дарують» тільки для того, щоб дати можливість згинути у боротьбі з фашистами.
Так попав на фронт і Березовський, але не як старший лейтенант, а як звичайний рядовик, та ще й у карний відділ, де були найбільші можливості «своєю кров’ю змити попередні провини»...
Першою і невідкличною його метою була дезерція [68]. Але воювати доводилось на московській землі, де населення майже поголовно стояло за комунізм, або за неподільну «Росію», то ж підтримки серед нього годі було чекати, а здаватися в полон німцям Ігор також не хотів. За час війни він здобув кілька відзнак і знову посунувся по ранговій драбині до свого попереднього звання лейтенанта. Однак, думка про втечу й далі не покидала його. Бої йшли вже на рідних теренах, і від населення відомо було, що люди масово покидають Батьківщину, тікаючи перед фронтом на захід. Розгромлені міста й знищені села не раз стояли пусткою, мов по чумній епідемії, й наганяли тоскний жах.