Яйцепос (трикнижжя)

Мужчини й дівчина обмінялися привітаннями, й лицарі їй відрекомендувалися.
– А я власниця  цього Люзримямського замку, Євгенія, але можна просто – Женя, – назвалася рудоволоса господарка. – Від­починьте в моєму замку. Я завжди рада гостям. Конячок ула­штуємо в стайні – місця вистачить.
У невеликій стайні, куди відвели Кішку, Тутмоса й Велоси­педа, жив кінь Євгенії, із чого випливало, що власниця замку полюбляє верхову їзду. Цей ссавець був майже таким же ру­дим, як і дівчина. Схоже, вершниця підібрала собі біологічний транспорт під колір волосся, як деякі пані підби­рають плаття, сумочки та навіть автомобілі.
  
– А ви тут зовсім одна живете? – запитав Шурик, зверну­вши увагу на відсутність у замку інших людей.
– Я не перебуваю тут постійно, так, часом навідуюся. Я непосида за характером, не люблю довго сидіти на одному місці. Скажімо, якщо б ви приїхали сюди після найближчої повні, то вже мене тут би не застали, – відповіла Женя. – А поки я тут, до мене навідуються подруги з Великих Таратут і Дотепної Ку­чми, а та­кож дочки тутешнього лісника, та й сам лісник допомагає по господарству – то сіна для мого коня Боллі вкоси­ти, то пола­годити щось. Лісник же й за замком наглядає, поки мене тут немає.
– А ми – так? – з вами раніше зустрічалися, добродійко? – запитав Ярослав. – Начебто я вас раніше вже ба­чив.
– Може, у журналі «Гарнюнізм!»? Мої фотографії на­друковані в четвертому, квітневому номері за цей рік, – від­повіла Євгенія.
– Ні, квітневого – так? – номера я не бачив, видів травневий, ось у нього є, – показав Ярослав на Шурика. – А, згадав: я бачив не вас, а незалежного лицаря, схожого – так? – на вас. Може, це ваш родич?
– Так, серед моїх родичів є лицарі, – погодилася дівчина. 
Зрозуміло, гості поцікавилися, чи не знає господарка Лю­зримямського замку про місцезнаходження драконячого яйця і яєчного шахрая, демонструючи портрет останнього. Вона не знала.
– Розташовуйтеся у вітальні, а я вам приготую перекусити з дороги, – запропонувала Євгенія, але Шурик заперечив:
– Ми нещодавно в Дотепній Кучмі пообідали, ситі. Правда, колеги? 
Ярослав з Андрієм Циніком ствердно кивнули.
– Як вам завгодно. Що ж, будемо поки спілкуватися без об­жерливості, – сказала Женя. 
Лицарі, відстебнувши металеві оболонки, щоб почувати ся вільніше, і відклавши зброю, пройшли у вітальню замку. Стіни там були прикрашені фотографіями в рамочках під склом і жи­вописними полотнами.
– Ой, а звідки у вас фотографія мого батька? – вигукнув Ли­цар Поштової Скриньки, побачивши чорно-білий знімок, на котрому були від­биті двоє чоловіків, один з яких у ли­царському обладунку, а другий у звичайному смугастому костюмі із краваткою. – Така ж фотокартка є в нашім сімейнім фотоальбомі.
– Батька? – перепитала руда Євгенія.
– Так, ось цей чоловік у панцирі – мій батько, лицар Єв­стигній Зозулька.
– А. Справа в тім, що другий чоловік – мій батько. Ви­ходить, наші батьки знайомі один з одним.
– А така фотографія й у мене є, – зауважив барон Андрій Ци­нік, указуючи на кольоровий знімок, де фігурувала група ли­царів у ла­тах. – Це ми сфотографувалися після невеликого турніру в місті Замийську-на-Замийці. Ось це я, ось це герцог Абрам, ось це барон Аркадій, тоді він був ще не бароном, а простим лицарем, ось це Лицар Пухнатого Замку, ось це товариш Непийкакаколу, ось це Сіро-буро-малиновий Лицар, від якого смерділо часником, ось це гр...
– Так, Сіро-буро-малиновий Лицар! – перебив колегу ли­цар Ярослав. – Згадав! Ось на кого ви схожі, добродійко. Я його ба­чив – так? – без шолома. Він ваш брат?
– Він... син моїх батьків, – відповіла дівчина, чомусь злегка зніяковівши.
– Я ж і кажу – брат. Класний лицар. На останньому турні­рі в столиці він усіх переміг і дійшов до фіналу. Єдиний, кого він не зміг – так? – здолати, уже у фінальному бої, це – ось – наш Шу­рик, Ли­цар Поштової Скриньки, – похвалив Ярослав, попле­скавши по плечу названого супутника.
– Сподіваюся, та обставина, що у фінальному бої я висадив з кульбаки ва­шого брата, не викликає у вас ворожості до мене? – насторожи­вся Шурик.
– Ні, звичайно. Я знаю про той бій. Усе було чесно. Йому просто не пощастило. Зізнайтеся, та звитяга не була для вас простою.
– Так, Сіро-буро-малиновий Лицар – дуже сильний суперник, – підтвердив молодий бородань.
– А таку картину я бачив на календарі й на листівці, – указав Андрій Цинік на одне з живописних полотен.
– Так, це копія знаменитої картини «Купання рудого єдинорога» сучасного терентопського живописця Петренка-Само­гонова, – пояснювала Женя. – Оригінал експонується в Задвірпольскому художньому музеї, а цю копію намалював мій дідусь Дмитро Колотун за фоторепродукцією, незадовго до своєї смерті. Намальовано не дуже професійно, бо дідусь був не фаховим худож­ником, а лицарем, живописцем-аматором без від­повідної освіти. Живопис став його хобі лише в останні роки життя. Але мені картина дорога, як пам'ять про дідуся. 
– Я теж намагаюся — так? — малювати з натури пейзажі, для чого взяв у мандри стос паперу і олівець, — зізнався Ярослав, — і теж непрофесійно, бо ніколи цьому не вчився.
– А це що намальовано? Якась різнобарвна каша? Смітник побутових відходів у тумані? – запитав Андрій Цинік, киваючи на інше мальовниче полотно.
– Ой, не смішіть мене, ха-ха-ха... – залилася срібним сміхом руда господарка. – Це художник-авангардист Сисой Сопляєв так зобразив мого дядька Христофора Колотуна, теж лицаря.
– От ці авангардисти завжди все спотворять! Христофор Ко­лотун – відомий незалежний лицар, можна сказати, богатир, а отут – якась розмазня: смітник не смітник, монстр не монстр... – навів критику Андрій.
– Є така приказка: не такий страшний чорт, як його малюють, – зауважив Ярослав. – А можна сказати так: не така страшна людина, як її малює авангардист. 
– Дядькові Христофорові теж не сподобалось. Він став лая­ти художника, а Сопляєв йому відповідає: «А я вас так бачу». Дядько йому: «Тим, хто так бачить людей, місце в психіатри­чній лікарні», а Сопляєв: «Ви геть не розумієтесь на сучасному ми­стецтві». Дядько ледве цю картину не порубав, а я забрала її собі – нехай і не схоже на дядька, зате непогані колорит і екс­пресія. Мені подобається.
– Мені теж подобається, – підтримав Женю Лицар Поштової Скриньки.
– А я теж авангардизму – так? – не розумію, – поскаржився лицар Ярослав. – Ось цей другий портрет – це ж зовсім інше діло: усе зрозуміло, усе красиво, людина схожа на – так? – лю­дину, а не на кашу. Відразу видно – так? – стару реалістичну школу. Хто зображе­ний? Хто автор? Втім, хто автор я вже знаю – Леонардо Ґудзик.
На полотні, котре хвалив Ярослав, був зображений веселий чо­ловік у напудреній білій перуці, схожій на тістечко безе, або на зефір, і у жустокорі, рожевому в червоний горошок, з мереживним жабо на грудях. Таку людину легко уявити собі танцюючою алеманду, ріґодон, ґавот, менует, полонез, контрданс, кадриль, матредур, ґросфатер, лендлер та решту популярних європейських танців XVIII сторіччя. Жи­вописця Ярослав ви­значив за розбірливим підписом у правім нижнім куті портрета. Крім під­пису художника, там же була й дата написання полот­на: 1747 рік.
– Це портрет мого предка – мага Гектора Фроловича Маню­ні, придворного чарівника короля Жорика Четвертого, – відповіла руда Євгенія. – Із приводу присвоєння йому звання придворного й був намальований цей портрет.
– Так ви з роду чарівників, – констатував Шурик.
– Тільки за лінією батька, а предки мами були переважно лицарями. До речі, у мене є ксерокопія фрагмента автографа Гектора Манюні. Оригінал зберігається в мого бать­ка. Це якесь написане Гектором Манюнею пророцтво. 
  
– Цікаво, – заінтересувався Лицар Поштової Скриньки.
– Можу показати.
Руда господарка Люзримямського замку вийшла з вітальні, а за півтори хвилини повернулася з фанерним планшетом, на якому під склом був пописаний гарним почерком папірець: