Яйцепос (трикнижжя)

І дитя цієї пари залишилося статевим перевертнем. 
Як у звичайних дівчат, що досягли статевого дозрівання, щомісяця відбуваються так звані «критичні дні», так у дочки лицаря Єв­стигнія Зозульки, обробленої чарівництвом, щомісяця відбу­валося статеве перевтілення. Замічено було, що ці метаморфози трапляються в ночі, коли місяць у повні.
 Але незабаром з'ясувалося, що перетворення може спровокувати не тільки повня. 
  
Одного разу Олександра, у ді­вочий період свого життя, обідаючи серед білого дня в одній з громадських їдалень міста Свистоніздринська (неподалік від якого розташо­ваний Жузипучинський замок, у якому жила родина лицаря Єв­стигнія Зозульки), раптом відчула в організмі знайомі симпто­ми перетворення. Боячись шокувати людей у їдальні видови­щем перевертання дівчини на хлопця, прожогом вибігла із пу­нкту громадського харчування й укрилася в кущах сусі­днього парку... Громадяни, які там гуляли, помічаючи в ку­щах пацана в жі­ночому платті, починали гигикати, а Шурик згоряв від соро­му. Він стидався йти містом у сукні й вирішив у кущах доче­катися темряви... Але, на щастя, за півгодини знову став ді­вчиною. 
Це позачергове денне перевертання Оле­ксандру-Шурика збентежило й засмутило. 
Надалі він (вона) завжди брав(-ла) із собою одяг протилежної статі, тобто, буду­чи дівчиною, завжди мала при собі про всякий випадок і чоло­вічий одяг, а бу­дучи хлопцем – мав і одяг жіночий. 
Після того як відбулося ще кі­лька позачергових короткочасних пере­творень, Олександра-Шурик уловив(-ла) їхню закономірність: позапланові метаморфози завжди починалися під час трапези, якщо в їжі був присутній часник! Після введення в організм ча­снику, орга­нізм змінював стать на час від декількох хвилин до декількох годин, залежно від кількості цього овочу, після чого повертався до статі, котра була «плановою» на даний період.
Шурик Зозулька мріяв стати незалежним лицарем, як його батько Євстигній і дядько Автандил Чупик – рідний брат мами Шурика, Юлії Зозульки-Чупик. Автор згадував, до речі, цього Автандила Чупика в списку учасників лицарського турніру в День Шляхетного Мордобою (дивися, читачу, щось тридцять перше), турніру, де його племінник став чемпіоном. А Оле­ксандра Зозулька мріяла про кар'єру манекенниці, фото­моделі й дизайнера. Відповідно, у періоди чоловічої іпостасі цей статевий перевертень навчався лицарським діям, а в пері­оди іпостасі жіночої – діям манекенниці тощо. В 1991 році король Жорик Дев'ятий присвятив Шурика в незалежні лицарі, а Оле­ксандра вступила в училище моделей і дизайнерів із правом періодично брати академічну відпустку. Так вони й спів­існували в одній людині – хлопець і дівчина, лицар і манекен­ниця.
– Я, будучі дівчиною, дуже заздрила тим дівчатам, чию красу прославляли їхні наречені-лицарі; мені теж хотілося, щоби лицар доказував по всіх усюдах, що я найгарніша. Та всім нормальним жінкам цьо­го хочеться, – продовжував визнаватися Ярославові й Андрію Цинікові Лицар Поштової Скриньки. – Але нареченого в мене бути не може, оскільки я чоловік із нормальною сексуа­льною орієнтацією; та й нареченої бути не може, оскільки я ді­вчина з нормальною орієнтацією. Ось через те що мені, як уся­кій жінці, дуже хотілося, щоби лицар прославляв мою красу, а наречено­го-лицаря я мати не можу, довелося мені самому – чо­ловікові-лицареві – прославляти красу себе ж – дівчини. Звичайно, це ви­глядає нескромністю, але що ж тут поробиш, іншого виходу я не знайшов, нічого кращого не придумав... 
Комплекси, пов'язані з її статевою невизначеністю, і бажання довести собі самій, що вона, хоч і незвичайна дівчина, за красою не поступається звичайним, привели Олександру в редакцію журналу «Гарнюнізм!». Після того як вони опубліку­вали її неприкриту одягом зовнішність, у видавництво прийшов стос ли­стів, де читачі (або, у даному випадку вірніше сказати – глядачі, тому що в цім журналі більше фотографій, ніж текс­ту) із захватом писали про її вроду, що дуже допомогло їй від­чути себе по-жіночому впевненіше, послабило її компле­кси. 
 – Коли я, будучи дівчиною, згадую, як моєю красою захоплювалися лицарі, яким Лицар Поштової Скриньки показував фото в журналі «Гарнюнізм!», я радуюся й забуваю про свою неповноцінність... 
Шурик замовк, зітхнув, посмикав розгублено зав'язку на рюкзаку, потім перевів нашорошений погляд на супутників і додав: 
– Ось тепер ви все знаєте. Тепер ви вже не будете ставитися до мене як до нормального повноцін­ного лицаря. Тепер ви розповісте про це іншим лицарям, і на мене стануть показувати пальцями, гигикати за моєю спиною.
– Даю чесне – так? – шляхетне лицарське слово, що про цю твою тає­мницю від мене ніхто не почує! – заприсяг лицар Ярослав.
– Та я теж не патякало якесь, – підтакнув барон Андрій Ци­нік. – І я не бачу приводу, щоби ставитися до тебе менш шанобливо, чим раніше. За час нашої спільної мандрівки ми впевнилися, що ти справжній чоловік, а не якесь барахло. Дай Боже, аби інші представники нашої статі були такими ж справжніми мужчинами, як ти.
– А в тім, що ти – так? – змінюєш стать, немає твоєї провини, – під­хопив Ярослав. – Ось коли людина є негідником за власним ба­жанням – це дійсно ганьба. А в тім, що в людини – так? – не за її бажан­ням є якісь проблеми з організмом, немає ніякої ганьби. З кож­ним могло статися. Ніхто не застрахований від невдалого – так? – чарі­вництва. Так що не турбуйся – усе залишається по-старому.
– Спасибі, друзі, – промурмотав русявий бородань, запихаю­чи в кишеню рюкзака туфельки, светр, спідницю, трусики й ліф­чик Олександри Зозульки... 
Дотепний український письменник Майк Йогансен у своєму невеличкому творі «Nomina-omina (латинська рима)» вказав отаку прикмету, за якою можна відрізнити даму від мужчини: 
«Передусім: що таке є дама... 
Та жива істота, що всі рурки, ступирі, вали, підойми, вельосипедні смоки, дула, кабелі, мачти, реї взиває “палками”, а всі трибки, маховики, зубчатки, турбіни, динама й дизелі взиває “кольосиками”, оця сама жива істота і є “дама”». 
Але в Автора Терентопських хронік немає жодних сумнівів, що читачеві відомі і інші ознаки (зокрема, анатомічні), за якими даму можна відрізнити від мужчини. 
☼ ☼ ☼
За сорок п'ять хвилин Лицар Поштової Скриньки, ли­цар Ярослав і барон Андрій Цинік доїхали до розгалуження доріг, і зупинили Кішку, Тутмоса й Велосипеда перед дорого­вказом. Вказівник, котрий представляв собою стовп зі стріло­подібними до­щечками, прикрашеними текстом, інформував подорожан, що ліва дорога веде до села Великі Таратути, а права – до Лю­зримямського замку...
(– Великі Таратути? – перепитує Ліва півкуля авторського мозку. – Я пам'ятаю, що серед сіл, які відвідала ця трійця, уже були Таратути. Тільки Малі.
– А я знаю, що означає слово «таратута», – хвастається пів­куля Права. – Таратута – це українська національна вегетарі­анська страва, інгредієнтами якої є солоні огірки, хрін, червоний буряк і буряковий квас. Мабуть, Малі Таратути на­звані так через те, що там подавали маленькі порції цієї страви, а Великі Таратути – через те, що там подавали великі порції.
– Версія, може, і забавна, але зовсім не до діла, – буркоче Автор, – тому що ли­царі попрямували не до Великих Таратут, а до Люзримямського замку.)
Ще за півгодини вони добралися до невисокого пагорба, на тім'я якого був напнутий, неначе капелюх, не великий, але ефектний замок, цегляні стіни якого були мальовничо озеленені мохами, папоротями й хмелем. Але це озеленення було вже не смарагдово-літнім, а блякло-осіннім. Озеленив бу­дову, втім, не садівник, а вітер, що посипав її у свій час спорами й насінням, невідомо звідки ним доставленими.
  
Господарем цього замку, вірніше – його господаркою, вияви­лася жвава дівчина, руденька, трохи кирпатенька, трохи весня­нкувата, з вартими уваги грудьми й узагалі ладненькою фігу­ркою, у сукні світло-зеленого кольору, що по тому тлу розки­дані дрібні темно-зелені дракончики. Вона побачила з вікна кандидатів у гості, а коли вершни­ки виїхали на пагорб, уже зу­стрічала їх у воротях.