Яйцепос. Книга 3
«– А я знаю...
Що це? знайомий голос... Оглядаюся, – так і є! він, він, проникливий читач, так недавно вигнаний з ганьбою за незнання ні бе, ні ме, ні кукуріку в галузі художності; він вже знову отут, і знову зі своєю колишньою проникливістю, він вже знову щось знає!
– А! я знаю, хто писав...
Але я квапливо хапаю перше, зручне для моєї мети, що потрапило під руку, – потрапила серветка, бо я, переписавши листа відставного студента, сів снідати – отже, я схоплюю серветку й затикаю йому рота: "Ну, знаєш, так і знай; що ж репетувати на все місто?"»
Ліва півкуля авторського мозку, перебиваючи, вигукує:
– У щосі сороковому «Нюхання дороги» є такі слова: «Потім Ніздреслав звернув із вулиці Арістофана на вулицю Чернишевського; пробігши повз пам'ятник у вигляді двох чоловіків в одязі дев'ятнадцятого століття, один з яких запихав серветку в рот іншого». Це...
– Так, – відповідає Автор, не чекаючи кінця питання. – Пам'ятник відображає саме цю сцену. Терентопці дбають про своє здоров'я і знають, що для здоров'я корисні сміх та веселощі, тому для пам'ятників найчастіше обирають кумедні ситуації.
Іноді в якості уявлюваного співрозмовника, бесідами з яким переривається оповідання, письменник використовує іншого письменника, що вже вмер, з минулих епох.
Майк Йогансен таким співрозмовником узяв шотландця Чарльза Кінґзлі (1819-1875 рр.), письменника, священника, мандрівника й ботаніка. У своїй досить дотепній (втім, у Йогансена багато творів є такими) книзі «Подорож у радянську Болгарію». Приводом для цього стала книга шотландця «Нарешті: Різдво у Вест-Індії», яку Йогансен прихопив у подорож. Закінчилося уявлюване спілкування Йогансена із британським священником «трагічно» для останнього – у тридцять дев'ятому розділі свого твору Йогансен «викинув святого отця Чарльза Кінґзлі за вікно в грязюку. Там саме стояв колгоспівський гиндик. Він роззявив дзьоба й ковтнув преподобного отця Чарльза Кінґзлі, попа, письменника, подорожнього і ботаніка. Так у череві гиндиковім... загинув критичний піп Чарльз Кінґзлі, виконавши свою роль горохового блазня, що розважає читача, коли в оповіданні потрібна пауза».
А Олександр Житинський у своїй іронічній епопеї «Втрачений дім, або Розмови з мілордом» перериває розповіді про персонажів – простих совєтських людей – бесідами з названим вище Лоренсом Стерном (1713-1768 рр.; саме він і є згаданим у заголовку мілордом). Спілкування з покійним класиком для Житинського у цій епопеї настільки суттєво, що він величає його там не тільки своїм учителем, а й співавтором цієї своєї епопеї.
А Павло Загребельний у своїй іронічній епопеї «Левине серце» періодично перериває розповідь про персонажів спілкуванням із таким собі уявним Варфоломієм Кнурцем, «доктором ерудичних (не плутати з юридичними і єрундичними!) наук».
– Отже, маючи на увазі такі напрацювання своїх літературних попередників, – говорить Автор Терентопського, м'яко кажучи, епосу, – я вирішив, що і мені непогано б розповіді про моїх персонажів переривати бесідами з уявним співрозмовником, або навіть кількома. Але спілкуватися найлегше з близькими. А хто є ближчим, ніж твої власні мозкові півкулі? Тому ви, півкулі, Ліва та Права, і стали такими співрозмовниками. Втім, крім вас, я спілкуюся також зі своїм уявним читачем і уявним терентознавцем Ім'яном Побатьковичем Прізвищенком.
– Великим недоліком твого Терентопського так званого епосу сучасні читачі можуть вважати те, що його кінець знаходиться надто далеко від його початку, – висуває нову претензію півкуля Права. – Тобто його дуже великий обсяг. Багато сучасних читачів вважають за краще мати справу з творами більш лаконічними, а вигляд книг товстих і важких їх так лякає, що вони не наважуються приступитися до читання настільки розгонистого нагромадження розділів, сторінок, абзаців, речень, слів і літер.
– Не сперечаюся, – відповідає Автор. – Але я намагався дотримуватися традицій епосів, а епоси, як правило, досить великі. Багатьом епосам можна пред'явити цю претензію. Наприклад, давньоіндійський епос «Махабхарата» складається аж із дев'ятнадцяти книг. Багатотомним твором є персько-арабський епос «Тисяча і одна ніч». Британський епос Томаса Мелорі «Смерть Артура» складається з восьми книг. І так далі. Це стосується й сучасних епосів. Наприклад, епос Джоан Роулінґ про Гоґвортс включає понад десяток книг, і з'являються нові. А епос Террі Пратчетта про Дискосвіт налічує понад сорок книг. Бувають, звісно, і винятки. Скажімо, давньогрецький епос «Батрахоміомахія» (пародія на «Іліаду» Гомера) дуже невеликий, лише кілька сторінок. Але винятки лише підтверджують правило. Звинувачувати епос у тому, що він великий, це те саме, як звинувачувати афоризм у тому, що він маленький. Афоризм має бути маленьким, інакше він не афоризм, а епос має бути великим, інакше він не епос. Оскільки навіть серед сучасних читачів трапляються такі, хто не боїться читати немаленьких текстів, то, можливо, і мій Терентопський так званий епос знайде кілька своїх читачів.
☼ ☼ ☼
Діалог Автора з вмістом черепа продовжується.
– Цей твій, громадянине Авторе, Терентопський, м'яко кажучи, епос, – каже Ліва півкуля, – нагадує мені шашлик. Як у шашлику шматочки баранини та цибулі нанизані на шампур, так у тебе безліч різних історій нанизані на сюжет про викрадення та пошуки драконячого яйця.
– А мені, – заперечує півкуля Права, – цей так званий епос нагадує скоріше дерево...
– Ні, не дерево, а шашлик, – сперечається Ліва.
– А я кажу – дерево! – наполягає Права, починаючи суворо хмурити звивини.
– Сам ти дерево дубове! Шашлик і крапка!
– Мовчи, а то я з тебе самого шашлик зроблю, дурисвіте!
– Тільки спробуй! Зараз як вріжу тобі боляче ось цією звивиною!
– Звивини короткі! Я сам тобі...
– Стоп-стоп-стоп, півкулі, вгамуйтесь! – кричить Автор. – Бракувало, аби мій череп став боксерським рингом!
– А чого він... – бурчить Права.
– Сам чого... – ниє Ліва.
– Своєю схильністю до жорстких суперечок одна з одною ви суперечите Джонатану Свіфту, який у «Подорожах Гуллівера» написав, що «дві різні половинки головного мозку, змушені співіснувати в тісному просторі одного і того ж черепа, рано чи пізно дійдуть згоди та примирення і створять рівновагу в думках».
– Якщо ти, Авторе, цитуєш англійську класику (втім, Свіфт жив не в Англії, а в Ірландії), то я зроблю те саме, – каже Ліва півкуля. – Цитую: «Ми – схиблені, бо ми не дві людини, а одна людина. Ми – схиблені, тому що ми дві половинки одного і того ж мозку, розколотого навпіл... Ми з вами не більше як дві половинки мозку одного орача». Це з роману Ґілберта Кіта Честертона «Наполеон Ноттінгільський».
– Не гнівайся, Ліва півкуле, але порівняння Правої Терентопських хронік із деревом мені більше до шмиги, ніж твоє – з шашликом, – каже Автор. – Від головного сюжету про викрадення та пошуки драконячого яйця, як від деревного стовбура, ростуть інші сюжети, наче гілки, а від тих сюжетів іноді відростають свої сюжетики, як гілочки. Місцями різні гілки перетинаються, десь навіть зростаються одна з одною. А шматочки баранини та цибулі в шашлику не гілкуються.
Ліва півкуля замислюється, і, нарешті, погоджується:
– Так, скоріше дерево, ніж шашлик. Численні історії тут розгалужуються і перетинаються, наче візерунки в арабесках.
Автор фантазує:
– От допишу Терентопський так званий епос до кінця, а потім... Можливо, він буде опублікований і стане доступним досить великій кількості читачів. І, можливо, буде чимало таких, кому він сподобається, як серед харків'ян, так і мешканців інших регіонів чи навіть інших країн. Може, виникне товариство фанатів Терентопії. Може, до Харкова іногородні та іноземні фанати поїдуть як туристи. Може, харківські комерсанти, бачачи таке зацікавлення, використовуватимуть терентопську тему собі на користь. Якщо у Харкові є (або донедавна були) заклади, названі найменуваннями з британського епосу про короля Артура та лицарів Круглого Столу – ресторан «Екскалібур», клуб англійської мови «Камелот», спортивний клуб «Авалон», студія меблів «Ланцелот» тощо – то назви з ближчого до Харкова епосу (нехай і «так званого») тим паче будуть у Харкові доречні. Наприклад, з'явиться готель «Терентопія», ресторан «Жорикбург», бар «Лицар Пивної Кружки», кафе «Меч Халазюк», спортивний клуб «Лицар Аркадій», магазин зоотоварів «Дракон Інокентій Карлович», супермаркет «Жорик Дев'ятий», кінотеатр імені чарівника Гектора Манюні (як у місті Манюнинську), басейн «Русалка Леся», клуб собаківників «Нізреслав»... Можливо, будуть вироблятися і продаватися іграшки у вигляді персонажів Терентопських хронік. Можливо, будуть вироблятися і продаватися футболки та інший одяг із портретами героїв цих хронік, або з гербами лицарів Напівкруглого Столу, або гербами терентопських міст. Можливо, будуть вироблятися та продаватися кружки та інший посуд із такими зображеннями. І решта сувенірної продукції з терентопською символікою. Тощо. Можливо, у Харкові з'являться пам'ятники персонажам Терентопських хронік. Наприклад, скульптури у вигляді лицаря Аркадія та дракона Інокентія Карловича в момент їхньої битви. Або чарівника Акмуса у кабіні однокрилого літака. Або короля Жорика Дев'ятого, який розмовляє з детективом Варлаамом Папірусюком. Або Лицаря Пивної Кружки з Річардом Левове Копито, що тримають в руках чарівний меч Халазюк... І як харків'яни, так і приїжджі фотографуватимуть ці статуї, і зніматимуться на їхньому фоні...