Яйцепос. Книга 3
«– Але якщо чесно, у наші дні й справді не знайдеш по-справжньому нової мелодії. Те, що нам підносять як "остання новинка сезону", завжди нагадує мені щось, що я вже чула в дитинстві.
– Прийде ще день – якщо світ проіснує досить довго, – сказав Артур, – коли всі можливі мелодії виявляться вже придуманими, і складені всі можливі каламбури... і гірше того, написані всі можливі книги! Адже кількість слів обмежена.
– Для авторів великої різниці не буде, – вплутався і я в їхній диспут. – Замість того щоб вирішити: "Яку книгу мені написати?", автор запитає себе: "Котру книгу мені написати?" Різниця в словах, і тільки».
– Втім, це не означає, – продовжує Автор Терентопських хронік, – що сучасний «творянин» повинен відмовитися від прагнення до оригінальності і скотитися в плагіат, бо хоч і неможливо в цій сфері створити щось абсолютно нове за великим рахунком, зате можливо створити нове за рахунком малим, так би мовити, ввернути якісь нові аспектики, детальки, дрібнички. От узяти хоча б мене...
– За що взяти? За носа? За вухо? За горлянку? Або за... ги-ги... – пирснули мозкові півкулі, але Автор, проігнорувавши сарказм мозку, продовжує:
– От узяти хоча б мене з цим моїм Терентопським, м'яко кажучи, епосом. За великим рахунком, ця моя писанина – таки дійсно махрове епігонство, згоден, не заперечую, бо творів про чарівні паралельні світи, у тому числі і пристиковані до нашого, про лицарів, драконів, чарівників і т.д. – хоч греблю гати. Від найдавніших епосів до сучасних фентезі на цю тему списані тонни паперу. Але водночас у жодному з тих минулих чарівних епосів, як я думаю, дія не розгорталася восени тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року, і жоден із тих чарівних світів не був пристикований саме до міста Харкова. Отже, в цих аспектах я виявив якесь новаторство, якусь оригінальність. Виходить, я пишу не лише черговий чарівний лицарський епос, а й ПЕРШИЙ У СВІТІ МАЙЖЕ ХАРКІВСЬКИЙ чарівний лицарський епос!
– Автора понесло, – каже Права півкуля.
– І якщо цей мій почин підхоплять і інші автори, і теж писатимуть харківські, саме харківські, чарівні лицарські епоси, то я навіть набуду репутації адепта, патріарха, основоположника харківського напрямку чарівно-лицарської літератури!
– Манія, – констатує півкуля Ліва, – величі. Куди тільки психіатри дивляться?
Автор, заговоривши про себе як про основоположника, розпалюється, його очі загоряються, на щоках виступає гарячковий рум'янець, він пітніє від збудження, гордо випинає груди і навіть підводиться навшпиньки.
– А пафосу, пафосу! – осаджує його Права. – А хто постійно наголошує, що, мовляв, цей так званий епос із мінімумом пафосу?
Автор і сам помічає, що заходився мовити пафосно, а це суперечить його обіцянкам, тому прикушує язика... Втім, Автор спілкується з безцінним читачем не через ворушіння язиком, а через ворушіння пера по папері, і, отже, правильніше сказати: Автор прикушує перо... Але перо тут присутнє тільки для романтичного антуражу, а насправді Автор наносить літери на папір за допомогою друкарської машинки, і, значить, зовсім уже правильно буде сказати: Автор прикушує друкарську машинку. А якби Автор був прогресивнішим, або, як нині кажуть, просунутішим, то йому довелося б прикусити аж цілий комп'ютер! Прикусивши друкарську машинку, Автор відразу її випльовує, щоб додати:
– Але якщо сучасний письменник все ж таки зможе написати щось абсолютно оригінальне, абсолютно несхоже на все, що було раніше, і тим самим доведе, що навіть у наш час можна не бути епігоном, що мої міркування про неможливість новаторства за великим рахунком є помилковими, і що я сам, розмірковуючи таким чином, є бельбасом, то я буду цьому тільки радий.
– А я не згодний з тим, що ти, пане Авторе, навіть самого великого Шекспіра приплів до категорії епігонів, – протестує Ліва півкуля. – Епігон, це не той, хто просто повторює створене іншим, а той, хто робить це гірше, ніж цей самий інший. Так, Шекспір запозичив чужі сюжети. Але його твори виходили кращими, чим у тих, у кого він ті сюжети запозичив. Тому, з мого погляду, він не епігон, а геній.
– Саме так, – додає Права.
– Гаразд, гаразд, півкулі, умовили. Шекспіра й інших геніїв із категорії епігонів викреслюю. Але генії є меншиною. А основна маса...
– Можу припустити, що твоїм читачам, якщо такі взагалі знайдуться, або принаймні деяким із них, – продовжує дискусію Ліва півкуля, – можуть сподобатися твої, громадянине Авторе, терентопські історії про лицарів, чарівників, драконів тощо, але не твої діалоги із власними мозковими півкулями. Мовляв, вони тут зайві, гальмують сюжет, стомлюють багатослівністю і так далі. Нашпигувавши ними Терентопські хроніки, ти, мовляв, усе зіпсував.
– Нічого подібного, – заперечує Автор. – Я зіпсував не все. От, наприклад, планети, як крутилися навколо Сонця, так і продовжу...
– До чого тут планети? – дивується, перебивши, Ліва.
– Планети також є частиною поняття «все». Та й окрім Сонячної системи у Всесвіті є багато такого, чого я не зіпсував. Тому не треба перебільшувати, говорячи, що я зіпсував усе. Взагалі, якщо порівняти у відсотковому відношенні те у Всесвіті, що я зіпсував, з тим, чого я не зіпсував, то зіпсоване взагалі можна вважати дуже близьким до нуля.
– Я мав на увазі, що дехто може сказати, що діалогами з мозковими півкулями ти зіпсував Терентопські хроніки.
– От це інша розмова. Лише одні Терентопські хроніки, а не безмежне і всеосяжне «все». То хай так і кажуть, а не приписують мені нереальної поломки Всесвіту. Кожен читач має право читати ті фрагменти твору, які йому цікаві, пропускаючи ті фрагменти, які нецікаві. Немає такого суду, який засудив читача поглинати мої діалоги з мозковими півкулями всупереч своєму читацькому бажанню. Читач, який страждає на алергію щодо таких авторських випендрювань, побачивши, що у Автора почався черговий напад внутрішньочерепного рейваху, може благополучно перескочити ці абзаци або сторінки, поки в його поле зору не потраплять «нормальні» абзаци і сторінки про пригоди лицарів, чудеса чарівників, та інше, миле його читацькому серцю. У тому числі, пропустивши цей мій із вами, півкулі, діалог, одразу перейти до наступного розділу. Але серед читачів трапляються й такі диваки, яким цікаво не лише те, що відбувається з персонажами автора, а й те, що відбувається в авторській голові. Діалоги Автора з мозковими півкулями показують, що Автор не піддає таких диваків дискримінації, а намагається задовольнити і їхні запити.
Розмови, дискусії і навіть суперечки Автора зі своїми мозковими півкулями є не проявами шизофренії або ще якогось психічного розладу, а літературним прийомом, запозиченим у багатьох попередніх літераторів минулих століть. Цей прийом – переривати розповідь про пригоди персонажів розмовами автора з уявними співрозмовниками – був винайдений у незапам'ятні часи і давно є у художній літературі творчою традицією. Можна навести безліч прикладів, але Автор обмежиться мінімальною кількістю.
Лоренс Стерн у своєму романі «Трістрам Шенді» періодично розмовляє (правда від імені Трістрама Шенді) як зі своїм уявлюваним читачем, так і з якоюсь уявлюваною таємничою дамою. А в романі «Сентиментальна подорож Францією та Італією» (де про подорож Італією нічого не говориться, оскільки Стерн умер ще на етапі писання про подорож Францією), англійський автор розмовляє з якимось уявлюваним Євгенієм (правда, від імені Йорика, якому приписує цю подорож).
Дені Дідро у своєму романі «Жак фаталіст і його пан» (написаному під впливом Лоренса Стерна, чого Дідро й не приховує), перериває оповідання про забавні пригоди своїх героїв бесідами з уявлюваним читачем.
Микола Гаврилович Чернишевський у своєму досить дотепному романі «Що робити?» перериває оповідання своїми розмовами навіть не з одним, а із трьома уявлюваними читачами: проникливим читачем, просто читачем, і читачкою. У спілкуванні із проникливим читачем класик навіть одного разу вдається до насильства: