Рекурсія

Щоб тісніше згуртувати команду, щосереди стали влаштовувати вечірки. Серйозний виклик для Гелени, затятої інтровертки, яка до останнього часу вела життя науковиці-відлюдниці. Народ грає на платформі в пейнтбол, волейбол і баскетбол. Біля басейну димить гриль і ваблять розмаїті крани з привезеним пивом. Хтось галасливо тусується під музику, хтось напивається. Часом вони навіть танцюють. Корти й зону барбекю загороджено високими скляними панелями від вітру, який майже ніколи тут не вщухає. Та навіть за панелями часто доводиться кричати, щоб тебе почули.
  
У негоду всі збираються в загальному приміщенні коло їдальні та грають у настільні ігри або в хованки в надбудові.
Як бос над усіма, крім Слейда, Гелена дуже неохоче йде на зближення з командою. Однак вона у водяній пустелі, якій нема кінця-краю, на висоті двадцяти поверхів над океаном. І розуміє, що відмова від дружби та зближення — пряма дорога до психозу через самотність.
Під час гри в хованки вона перепихнулася в шафі для білизни на горішньому поверсі із Сєрґєєм — геніальним інженером-електриком і просто красенем, який завжди розбиває її в ракетбол. Коли шукачі пробігали повз їхню схованку, вони опинилися надто близько в темряві, і раптом вона поцілувала його, тоді потягнула до себе, а він стягнув з неї шорти і притиснув до стіни.
Маркус знайшов Сергея в Москві. З усієї команди той, мабуть, справжній науковець-теоретик і вже точно найкваліфікованіший фахівець.
Але не на нього запала Гелена. А на Раджеша, інженера-програмувальника, якого Слейд найняв недавно, до прибуття процесорів з «Ді-Вейв». Його очі світяться теплотою і чесністю, і це їй імпонує. Він лагідний і напрочуд розумний. А вчора за сніданком запропонував створити книжковий клуб.
День 302
На величезному контейнеровозі прибувають квантові процесори.
Здається, що настав різдвяний ранок — усі, хто на палубі, з побожним жахом дивляться, як кран на буровій на двісті футів підіймає суперкомп’ютер вартістю тридцять мільйонів доларів і опускає на головну платформу.
День 312
Знову кипить робота з картографії, нові процесори запущено, і вони вже пишуть програмний код для фіксації спогадів і завантажування нейронних координат до пристрою реактивації.
Відчуття застою залишилося позаду. Справа зрушила з місця, почуття самотності в Гелени змінюється на радісне піднесення.
Вона не втомлюється дивуватися провидчому дару Слейда. Не тільки на макрорівні, коли він зумів передбачити масштаб її ідей, а, — що вражає ще більше, — у деталях, коли він точно зрозумів, яке обладнання їм знадобиться для обробки величезного масиву даних у процесі картографування людських спогадів.
Він навіть передбачив, що одного процесора буде замало. І купив два.
На щотижневій вечері зі Слейдом Гелена каже, що, коли робота й далі просуватиметься такими самими темпами, то вже за місяць вони зможуть взятися до першого досліду над людиною.
Його лице світлішає.
— Серйозно?
— Цілком. І кажу вам одразу: я буду першою людиною, яка це випробує на собі.
— Даруйте. Надто ризиковано.
— Чому ви так вирішили?
— На це є тисяча причин. Крім того, без вас усе піде шкереберть.
— Маркусе, я наполягаю.
— Послухайте, обговорімо це пізніше, а поки що відсвяткуймо.
І він іде до холодильника для вин, видобуває з нього «Шеваль Блан» 1947 року. Хвилину копирсається, витягаючи крихкий корок, спорожнює пляшку, переливаючи вино в кришталеву карафу.
— Цього вина залишилося у світі кілька пляшок, — заявляє він.
Щойно Гелена підносить келих до носа і вдихає солодкопряні пахощі старого винограду, її уявлення про те, яким може бути вино, безповоротно змінюється.
— За вас і за цю мить, — каже Слейд, легенько торкаючись її келиха своїм.
Смак у цього вина такий, який вона могла б побажати кожному вину — оцінки «гарний», «класний», «незрівнянний» на уявній шкалі залишаються далеко внизу.
Він надприродний!
Теплий, насичений, розмаїтий, фантастично свіжий.
Ледь притушковані червоні фрукти, квітки, шоколад і…
— Хотів дещо запитати, — каже Слейд, перебиваючи політ її думок.
Гелена дивиться на нього через стіл.
— Чому саме пам’ять? Ви ж явно зайнялися цим ще до материної хвороби.
Вона легенько збовтує вино в келиху, дивиться у високі, на два поверхи, вікна, бачить там відображення — їхні постаті за столом.
За вікном — море темряви.
— Бо пам’ять… це все. З погляду матеріалізму, пам’ять — це не що інше, як конкретна комбінація нейронів, які вмикаються одночасно, — симфонія нервової діяльності. Але насправді — це фільтр між нами й реальністю. Ви гадаєте, що дегустуєте вино і слухаєте слова, які я вимовляю зараз, але цього немає. Нейронні імпульси від ваших смакових рецепторів і вух передаються у ваш мозок, той обробляє та пересилає їх у короткотривалу пам’ять. Тож, коли ви дізнаєтеся, що щось переживаєте, — це вже історія. Вже спогад. — Гелена нахиляється вперед, клацає пальцями. — Ви не уявляєте, яку складну роботу виконує мозок, щоб просто проінтерпретувати цей елементарний подразник. Візуальна і слухова інформація надходить до очей і вух з різною швидкістю, тоді з різною швидкістю обробляється мозком. Мозок чекає, коли буде оброблений найповільніший з компонентів подразнення, тоді перерозподіляє вхідні сигнали на правильну послідовність, щоб ви могли їх пережити як одну подію — десь за пів секунди після того, як вона відбулася. Ми думаємо, що сприймаємо світ напрямки й одразу, але всі наші відчуття — зміщене в часі та ретельно скориговане відтворення подій.
І поки Слейд засвоює цю інформацію, Гелена з насолодою робить новий ковток вишуканого вина.
— А як же тоді спогади-осяяння? — запитує Слейд. — Суперяскраві спогади, насичені емоціями та напрочуд важливі з особистих причин?
— Так. Перед нами виникає ще одна ілюзія. Парадокс оманливого «зараз». Те, що ми називаємо «зараз», у реальності не вкладається в одну мить. Це відтинок недавнього часу — довільний відтинок. Зазвичай дві-три останні секунди. Але впорсніть у свою нервову систему дозу адреналіну, запустіть мигдалину в мозочку на всю її міць — і створите суперяскравий спогад, де час немовби сповільнюється чи зупиняється взагалі. Змінюючи спосіб, у який наш мозок обробляє подію, ми змінюємо і тривалість «зараз». Ми фактично змінюємо точку, в якій «зараз» стає минулим. Є ще один приклад того, що концепт «зараз» — лише ілюзія, яку викладає зі спогадів наш мозок.
Гелена відхиляється на спинку, сама збентежена своїм запалом. Вино нарешті вдарило їй в голову.
— Ось чому саме пам’ять, — говорить вона. — Ось чому нейробіологія. — Жінка постукує пальцем себе по скроні. — Якщо ви хочете збагнути світ, почніть із розуміння — але справжнього розуміння, — як ми все відчуваємо.
— Це ж очевидний факт, — киває Слейд, — що наш розум пізнає речі не прямо, а тільки опосередковано через ідеї про них.
Гелена здивовано сміється.
— Значить, ви читали Джона Локка.
— Що? — перепитує Слейд. — Невже ви гадаєте, що, позаяк я технар, то й книжок до рук не беру? Отже, за вашим зізнанням, нейробіологія потрібна вам для того, щоб проникнути через завісу сприйняття — побачити реальність такою, якою вона є насправді.
— Це в принципі неможливо. Можна як завгодно глибоко проникнути в таємниці сприйняття, проте нам ніколи не вдасться подолати все те, що нас обмежує.
Слейд лише всміхається.
День 364
Гелена прикладає пластикову перепустку до дверей, входить на третій поверх і яскраво освітленим коридором йде до головної апаратної. Нерви напружені, як у перші дні перебування на платформі, шлунок стискає так, що на сніданок вона змогла тільки випити кави та з’їсти кілька шматочків ананаса.
За ніч група забезпечення перенесла сюди з майстерні крісло, над яким вони стільки днів працювали. Гелена завмирає на порозі. Джон і Рейчел шворнями кріплять крісло до підлоги.