Рекурсія

— DARPA? Ти справді думаєш, що це був хороший вибір?
— У всіх державних конторах був суцільний бедлам. Центр контролю над хворобами шукав уявного збудника. Якийсь фізик із RAND [39] виступив з меморандумом, де переконував на базі теоретичних викладок, що СХП може бути спричинений мікрозмінами в часопросторі. Але в DARPA мені повірили. Ми почали вишукувати жертв синдрому, опитували їх. У минулому місяці я знайшов чоловіка, який стверджував, що його всадовили в крісло та повернули в конкретний спогад. Він знав лише, що це відбулося в готелі на Мангеттені. Я зрозумів, що за цим або ти, або Слейд, або ви обоє…
  
— Чому ж ти із цим пішов у DARPA?
— Усе просто — гроші та ресурси. Тож ми з командою приїхали до Нью-Йорка. Стали шукати цей готель, але в нас нічого не виходило. Потім, коли вже з’явився Біг-Бенд, до нас дійшли чутки, що нью-йоркський спецзагін готує рейд на будівлю в центрі міста. Мовляв, вона якось пов’язана із СХП. Наша команда взяла операцію під свій контроль.
Гелена дивиться на річку за вікном, сонце освітлює її обличчя.
— Ти працювала зі Слейдом? — запитує Радж.
— Я намагалася зупинити його.
— Чому?
— Бо крісло не таке безпечне. Ти вже користувався ним?
— Поки що кілька пробних запусків. Здебільшого, щоб розібратися з його функціоналом. — Радж нарешті відмикає замок на портфелі. — Слухай, я відчуваю твоє занепокоєння, але ти дуже сильно нам допомогла б. Нам стільки всього ще потрібно зрозуміти.
Він дістає з портфеля стос паперів і кидає на журнальний столик.
— Це що? — цікавиться Гелена.
— Контракт про наймання.
Гелена дивиться на Раджа.
— Ти не чув, що я щойно сказала?
— Вони знають, що крісло здатне повертати у спогади. І ти справді вважаєш, що вони від нього відмовляться? Джина вже не заженеш назад у пляшку.
— Із цього ще не випливає, що я мушу їм допомагати.
— Але, якщо погодишся, тебе шануватимуть як генія, що винайшов цю технологію. Твій голос матиме вагу. Ти ввійдеш в історію. Ось моя пропозиція. Я можу розраховувати на тебе?
Гелена демонструє гостру, наче лезо, посмішку:
— Можеш трахнути себе в зад.
День 10
Надворі сніг, на підвіконні вже пухка подушка з дюйм завтовшки. Машини черепахами долають міст на 59-й вулиці, який то пропадає, коли снігопад сильнішає, то виринає знову, коли біла круговерть ущухає. Після сніданку Джессіка відмикає засув і наказує Гелені одягатися.
— Навіщо? — дивується та.
— Швидко, — відповідає Джессіка, і вперше за весь час, поки вони всі тут, Гелена чує в її голосі щось схоже на погрозу.
Вони спускаються вантажним ліфтом у підземний паркінг, до ряду нових чорних «субурбанів».
Вони їдуть тунелем, який сполучає Мідтаун і Квінс, у напрямку аеропорту «Ла-Ґардія».
Гелена думає, чи не збираються вони кудись летіти, але питати не наважується. Аеропорт вони минають і в’їжджають у Флашинг [40], їдуть повз різноколірні вітрини Чайна-тауну [41], тоді нарешті опиняються серед приземкуватих непримітних офісних будівель.
Коли вони виходять з машини, Алонсо бере Гелену за руку та веде до центрального входу однієї з будівель із подвійними дверима. Біля ресепшену на них уже чекає височенний — шість із половиною футів, не менше — чоловік.
— Я тобі есемесну, — каже він басом до Алонсо, даючи зрозуміти, що наразі той вільний, і переводить увагу на Гелену.
— Так, значить, ви той геній? — запитує він. У нього гарна доглянута борода й густі темні брови, які сходяться над переніссям, мов жива огорожа. Він простягає руку. — Джон Шоу. Ласкаво просимо в DARPA.
— Яка ваша посада, містере Шоу?
— Вважайте, що я командир. Ходімо зі мною. — І Шоу рушає до пропускного пункту, але Гелена наче приросла до місця. Шоу проходить п’ять кроків, тоді оглядається. — Докторко Сміт, це було не прохання.
Він показує перепустку, і їх пропускають через розсувні скляні двері. Шоу веде її по коридору з килимовим покриттям.
На перший погляд, будівля схожа на нічим не примітний офісний центр: той самий інтер’єр, те саме приглушене світло, невибаглива обстановка — словом, такий собі розсадник бюрократії.
— Ми випатрали Слейдову лабораторію, — говорить Шоу, — перевезли все сюди, щоб встановити тут.
— А Радж вам не казав, як я горю бажанням працювати з вами?
— Казав.
— Тоді чому я тут?
— Я хочу показати вам, що ми тут робимо.
— Якщо йдеться про використання крісла, то я пас.
Вони підходять до обертових дверей з куленепробивного — принаймні на вигляд — скла та із системою біометричного контролю.
Шоу, вищий за Гелену більше ніж на фут, дивиться на неї згори вниз.
На обличчі, що за інших обставин могло видатися приємним, читається страшне роздратування.
Він розтуляє рота, і Гелена чує запах м’ятних льодяників із корицею.
— Я хочу, щоб ви знали: в цілому світі немає місця, безпечнішого, ніж приміщення по той бік скла. Може, з вигляду так не скажеш, але ця будівля — справжня фортеця, і DARPA вміє зберігати таємниці.
— Жодне скло не збереже в таємниці крісло. І взагалі ніщо не здатне зберегти його в таємниці. Та й навіщо воно вам?
Правий кутик його рота піднімається, і у сталево-сірих очах Шоу проскакує бісик.
— Зробіть ласку, докторко Сміт, — каже він.
— Яку ласку?
— Впродовж наступної години намагайтеся зберігати ясність думки.
* * *
Крісло й деприваційна капсула стоять разом на почесному місці, під яскравим освітленням, у найрозкішнішій з усіх лабораторій, які доводилося бачити Гелені.
Коли вони заходять, за терміналом уже сидить Радж, а за ним стоїть жінка років двадцяти з татуйованнями на руках, у чорній військовій формі та армійських черевиках із високими халявами. Її чорне волосся зібране у хвіст.
Шоу підводить Гелену до термінала.
— Це Тімоні Родрігес.
Військова киває Гелені.
— Хто це?
— Гелена Сміт. Творець усього цього. Як тут справи, Радже?
— Рухаємось повним ходом. — Він розвертається на кріслі в бік Тімоні. — Ти готова?
— Думаю, так.
Гелена обертається до Шоу.
— Що тут відбувається?
— Ми відправляємо Тімоні в її спогад.
— З якою метою?
— Зараз побачите самі.
Гелена обертається до Тімоні.
— Ви розумієте, що в цій капсулі вони збираються вас вмертвити?
— Джон і Радж розповіли мені про все, коли брали в команду.
— Ви будете паралізовані, і вам зупинять серце. Я через це проходила чотири рази, і повірте мені, відчуття не з приємних, а знеболювання тут неможливе.
— Ну й кльово…
— Зміни, які ви спричините, вдарять по інших. Їм теж буде боляче. Фактично, ні за що. Ви вважаєте, що маєте на це право?
Її запитання повисає в тиші.
Радж підводиться, йде до крісла.
— Сідай, Тімоні.
Він дістає з найближчої шафки сріблястий шолом і підходить до крісла. Надягає шолом Тімоні на голову, починає затягувати ремінці.
— Це апарат реактивації? — уточнює Тімоні.
— Саме він. За допомогою МЕГ-мікроскопа він записує спогад. Потім, коли ви переходите в капсулу, він через стимулятори реактивує спогад. — Радж надягає мікроскоп на шолом. — Ви вирішили, який спогад хочете зафіксувати?
— Джон сказав, що дасть мені вказівки.
— Єдина моя вимога — щоб це був спогад триденної давності, — каже Шоу.
Радж відкриває відсіки в підголівнику, витягує телескопічні титанові стрижні та з’єднує їх з мікроскопом.
— Спогад не повинен бути всеохопним. А от яскравим і виразним — так. Гарні маркери — біль, задоволення. Сильні емоції також годяться. Так, Гелено?
Гелена нічого не каже. Вона спостерігає, як реалізується найгірший з усіх її кошмарів: крісло використовують в урядовій лабораторії.