Рекурсія

У спалахах глухих пострілів Баррі бачить перед ліфтами півтора десятка постатей — усі в повній викладці: у закритих шоломах, бронежилетах і з автоматами напоготів.
Баррі кидається назад за ріг із криком:
— Детектив Саттон, поліція Нью-Йорка! Двадцять четвертий відділок!
— Баррі?
Він упізнає цей голос.
— Ґвен?
— Баррі, що за хрінь тут відбувається? — Потім до тих, хто біля неї: — Я його знаю, спокійно!
  
— Що ти тут робиш? — запитує Баррі.
— Надійшло повідомлення, що в цій будівлі чути постріли. Якого милого ти тут?
— Послухай, Ґвен, негайно виведи своїх людей з готелю, і дай мені…
— Це не мої люди.
— Чиї ж вони?
— Наш дрон показує наявність теплового відбитку в одному з приміщень за вами, — лунає в коридорі чоловічий голос.
— Цей тип безпечний, — каже Баррі.
— Баррі, потрібно, щоб ти дав цим хлопцям робити свою справу, — гукає Ґвен.
— Хто вони такі? — кричить Баррі.
— Виходь до нас, тоді й побалакаємо. Я вас познайомлю. Бо народ через тебе конкретно нервує.
Баррі сподівається, що Гелена зорієнтувалася в ситуації та встигла втекти.
Йому конче потрібно виграти для неї час. Якщо вона дістанеться до своєї лабораторії в Ред-Гуку, то за чотири місяці закінчить крісло, повернеться в цей день і все виправить.
— Ґвен, ти не чуєш мене. Виведи всіх на паркінг і залиште готель. — Тоді він розвертається у бік лабораторії та щосили кричить: — Гелено, тікайте!
Тихий дзенькіт амуніції заповнив коридор: вони рухаються в його бік.
Баррі вискакує з-за рогу та стріляє у стелю.
У відповідь на поодинокий постріл — град куль, що розривають коридор навколо нього.
Ґвен верещить:
— Баррі, тобі що, жити набридло?
— Гелено, тікайте! Надвір, мерщій!
Щось котиться коридором, зупиняється за три кроки від Баррі. І перш ніж він встигає подумати, що це, сліпуче сяйво з оглушливим хрускотом розпанахує темряву, очі застує нестерпною білиною та димом, і приголомшений Баррі нічого не чує.
Коли в нього влучає перша куля, він не відчуває болю — тільки поштовх.
Потім знову і знову, кулі впинаються в бік, у ногу, в руку, і коли нарешті з’являється біль, він розуміє, що цього разу Гелена його не врятує.
  
Книжка четветра
 
 
Хто контролює минуле, той контролює майбутнє; хто контролює теперішнє, той контролює минуле.
 
Джордж Орвелл, «1984»
 
  
Гелена
 
15 листопада 2018 року — 16 квітня 2019 року
 
День 8
Полон — дивнішого і не придумаєш.
Однокімнатна квартира неподалік від Саттон-плейс, простора, з високими стелями. З вікна розкішний вид на 59-ту вулицю та Іст-Ривер. Удалині видно Бруклін і Квінс.
Гелена не має доступу до телефону, інтернету чи іншого зв’язку з довкільним світом.
Чотири камери на стінах тримають під наглядом кожен квадратний дюйм квартири, їхні червоні індикатори горять над нею, навіть коли Гелена спить.
Її охоронці (подружня пара, він — Алонсо, вона — Джессіка) поводяться спокійно та статечно. Попервах це допомагало їй не дуже нервувати.
Першого дня вони сіли коло неї у вітальні й заявили:
— Ми розуміємо, у вас є запитання, але ставити їх потрібно не нам.
Однак Гелена все одно їх поставила:
 — Що сталося з Баррі? Хто штурмував готель Слейда? Хто мене тут тримає? 
Джессіка нахилилася до Гелени і вкрадливо пояснила:
— Ми просто охоронці, хоч і дорогі, домовились? От і все. Ми не знаємо, чому ви тут. І знати не хочемо, чому ви тут. Але якщо ви будете чемні, то й ми, й інші люди, які працюють з нами та яких ви ніколи не побачите, також будуть чемні.
Вони забезпечують Гелену їжею.
Ходять через день у супермаркет і приносять усе, що вона записує на аркушику.
Зовні обоє цілком доброзичливі, але в їхніх очах відчувається непохитність чи навіть відчуженість, і в Гелени жодних сумнівів, що тільки-но отримають наказ побити чи навіть убити її, вони виконають його не вагаючись.
Вранці Гелена передусім дивиться новини, і з кожним випуском синдром хибної пам’яті займає чимраз менше місця в нескінченному параді катастроф, скандалів і пліток про життя знаменитостей.
У день, коли чергова шкільна стрілянина забирає життя дев’ятнадцяти осіб, у заголовках топ-новин вперше обходиться без згадок про Біг-Бенд і СХП.
* * *
Восьмий день у квартирі. Гелена сидить за кухонною стійкою, їсть на сніданок мексиканську яєчню і дивиться у вікно на річку.
Сьогодні вранці перед дзеркалом у ванній вона вивчала шви на своєму чолі та поблідлі чорно-жовті синці від ударів спецпризначенця, що оглушив її на сходах Слейдового готелю за спроби втекти.
Біль з кожним днем відступає, а страх і невпевненість наростають.
Їсть Гелена повільно, ретельно пережовуючи їжу, і намагається не думати про Баррі. Варто їй уявити його, як страшна безпорадність її становища стає просто нестерпною, а від незнання, що діється, хочеться заволати.
На дверях клацає засувка, Гелена озирається на передпокій.
Двері квартири відчиняються, і на порозі вона бачить чоловіка, що досі існував лише в її хибних спогадах.
Раджеш Ананд говорить:
— Замкни двері, вимкни камери.
Кому він це каже, Гелена не бачить.
— Радже, щоб ти здох! — Її наче вітром здуває з табурета, і вона зустрічає його на порозі кімнати. — Яким вітром ти тут?
— Зайшов до тебе.
На Гелену він дивиться з упевненістю, якої не спостерігалося тоді, коли вони обидва працювали на платформі. З віком він, як не дивно, покращав, його поголене обличчя тепер м’якше та вродливіше. На ньому костюм, у лівій руці — портфель. У кутиках карих очей — зморшки від щирої усмішки.
Вони проходять у вітальню і вмощуються одне навпроти одного на шкіряних диванах.
— І зручно тобі тут? — питає Радж.
— Радже, поясни, що коїться.
— У цьому будинку тобі нічого не загрожує.
— Хто мене тут тримає?
— Агенція передових оборонних дослідницьких проектів.
Їй зводить шлунок.
— DARPA [38]?
— Гелено, може, тобі щось потрібно?
— Потрібні відповіді. Я під арештом?
— Ні.
— Значить, просто затримана?
Радж ствердно киває.
— Мені потрібен адвокат.
— Це неможливо.
— Як неможливо? Я громадянка США. Хіба це щось протизаконне?
— Імовірно.
Радж ставить на стіл портфель. Чорна шкіра подекуди стерта, мідні елементи в темних плямах.
— Я знаю, вигляд у нього не дуже, — каже Радж. — Це портфель мого батька. Він дав його мені, коли я переїжджав до Америки.
Поки він колупається в замках, Гелена каже:
— На сімнадцятому поверсі тієї будівлі зі мною був чоловік…
— Баррі Саттон?
— Мені не кажуть, що з ним сталося.
— Не кажуть, бо не знають. Він загинув.
Так вона й думала!
Нутром відчувала, сидячи цілий тиждень у цій позолоченій клітці.
Та все одно Гелену це підкошує.
Вона плаче, і її обличчя перекошене від горя. Гелена відчуває, як натягуються шви на чолі.
— Співчуваю, — каже Радж. — Але він стріляв у спецпризначенців.
Гелена витирає очі, відриває погляд від стільниці.
— А ти як вляпався в цю історію?
— Я втнув найбільшу дурницю в житті, коли відмовився від нашого проекту на платформі Слейда. Я думав, він божевільний. Ми всі так думали. І от одного вечора за шістнадцять місяців у мене з носа пускається кров. Я не знав, що до чого, але весь час, проведений на платформі, перейшов у розряд хибних спогадів. І ось тоді я зрозумів, що ти здійснила неймовірне відкриття.
— Значить, ти вже тоді знав про крісло?
— Ні. Я просто запідозрив, що ви навчилися міняти спогади. Страшно хотілося стати причетним до цього. Я похопився шукати Слейда і тебе, та ви немов крізь землю провалилися. Коли синдром хибної пам’яті став масовим явищем, я вирішив піти до тих людей, яких точно мала зацікавити моя історія.