Рекурсія

— Мем? — озивається Баррі.
Вона обертається, і Баррі наставляє на неї пістолет.
Відерце з льодом падає на долівку.
Баррі притискає палець до губ і разом з Геленою швидко кидається до покоївки.
— Ані слова, — застерігає він.
Вони заштовхують покоївку назад у номер і заходять самі.
Гелена замикає двері на засувку, надягає ланцюжок.
— Я маю гроші та кредитки…
— Нас це не цікавить. Сідайте на долівку і припніть язика, — наказує Баррі.
  
Жінка, напевне, щойно з душу. Її чорне волосся вологе, на обличчі — жодного натяку на макіяж.
Гелена уникає її погляду.
Кинувши сумку на підлогу, Баррі розстібає її та витягує стяжки.
— Будь ласка! — благає покоївка. — Я не хочу помирати.
— Вам ніхто нічого не заподіє, — заспокоює Гелена.
— Вас прислав мій чоловік?
— Ні, — каже Баррі. Тоді дивиться на Гелену. — Ідіть киньте у ванну декілька подушок.
Гелена бере три подушки з розкішного ліжка з балдахіном і кладе їх у ванну з різьбленими лапами, яка стоїть на невеликому підвищенні з видом на сутінки, що спадають на місто, та будівлі, де спалахують вогні.
Коли вона вертається у спальню, Баррі тримає жінку долілиць і перев’язує їй зап’ястя та щиколотки. Потім він звалює її собі на плечі, заносить до ванної кімнати та обережно опускає у ванну.
— Навіщо ви тут? — питає він.
— А ви знаєте, що це за місце?
— Так.
По обличчю покоївки течуть сльози.
— П’ятнадцять років тому я припустилася помилки.
— Якої? — цікавиться Гелена.
— Не пішла від чоловіка, коли слід було це зробити. І змарнувала найкращі роки свого життя.
— По вас прийдуть, — обіцяє Баррі. І відірвавши шматок скотчу, заліплює їй рот.
Вони зачиняють двері до ванної.
Від газового каміна шириться приємне тепло.
На журнальному столику стоїть пляшка шампанського, яку жінка, напевне, збиралася випити, біля неї — склянка та розгорнутий зошит, обидві сторінки заповнено каліграфічним почерком.
Гелена не може утриматись.
Вона пробігає очима по сторінках і розуміє, що це опис спогаду, можливо, того самого, до якого збиралася повернутися жінка, замкнена у ванній.
Він починається так:
 «Уперше він підняв на мене руку на кухні, о десятій вечора, коли я запитала, де він був. Пригадую його розчервонілу пику, запах бурбону в подиху, сльозисті очі…» 
Гелена гортає зошит, підходить до вікна та ледь відслоняє штору.
У вікно ллється бліде світло.
Якщо поглянути з восьмого поверху на Східну 49-ту вулицю, то трохи далі по кварталу можна помітити машину Баррі.
Місто мокре, похмуре.
Зв’язана жінка ридає у ванній.
Баррі підходить, каже:
— Не знаю я, підстава це чи ні. Так чи інакше, просто зараз треба йти до Слейда. Я пропоную ризикнути і поїхати на ліфті.
— Ви маєте ножа?
— Так.
— Дасте на хвилинку?
Баррі витягує з кишені складаний ніж, а Гелена знімає шкірянку і засукує рукави сірої сорочки.
Тоді вона бере в Баррі ніж, сідає в одне з крісел і розкриває ніж.
— Що ви робите? — дивується Баррі.
— Створюю точку відновлення.
— Що?
Вона втикає вістря в руку трохи вище ліктя й черкає лезом по шкірі.
Стає боляче, сочиться кров…
  
Баррі
 
7 листопада 2018 року
 
— Що це, в біса, ви робите? — не витримує Баррі.
Очі Гелени заплющені, губи трохи розтулені й геть нерухомі.
Баррі обережно забирає в неї ніж.
Упродовж довгої хвилини — жодних змін.
Аж ось її яскраво-зелені очі різко розплющуються.
У них щось змінилося.
У них світяться свіжий страх і напруженість.
— З вами все гаразд? — питає Баррі.
Гелена водить поглядом по стінах, дивиться на свій годинник, а потім з раптовою люттю обіймає Баррі.
— Ну хоч живий!
— Звісно, живий. А що сталося з вами?
Вона веде його до ліжка.
Вони сідають, і Гелена, знявши наволочку з подушки, відриває від неї смужку тканини та обмотує нею поріз, намагаючись спинити кровотечу.
— Я просто скористалася кріслом, щоб повернутися в цей момент, — пояснює вона. — Я починаю новий відлік часу.
— Яким кріслом — своїм?
— Ні, тим, що на сімнадцятому поверсі. Слейдовим кріслом.
— Нічого не розумію.
— Я вже прожила наступні п’ятнадцять хвилин. Біль від цього порізу був моїм орієнтиром, і завдяки йому я повернулася сюди. Створила собі яскравий свіжий спогад, у який могла повернутися.
— Інакше кажучи, ви знаєте, що зараз має статися?
— Якщо ми підемо до пентхаусу — так. Слейд знає, що ми йдемо по нього. Він чекатиме нас. Ми ще з ліфта не вийдемо, як куля влучить вам в око. Кров б’є фонтаном, я стріляю. Схоже, влучаю у Слейда, бо він раптом повзе підлогою вітальні. Я їду ліфтом на сімнадцятий поверх, знаходжу там лабораторію і розтрощую двері саме в той момент, коли Чжи Ун залазить у деприваційну капсулу. Він кидається мені назустріч, кричить, що я не можу заподіяти йому лиха після всього, що він зробив для мене, він переконаний у цьому. Та от що я скажу: ніколи він не помилявся так, як тої миті. Заходжу в термінал, користуючись резервним паролем. Тоді фіксую спогад, лізу в капсулу і повертаюся в момент, коли я зробила собі цей поріз.
— Не треба було повертатися по мене.
— Правду кажучи, я цього й не робила б. Та я не знала, де перебуває Сєрґєй, а часу знищити всю апаратуру я не мала. Проте я невимовно рада, що ви живі. — Гелена знову позирає на годинник. — Хвилин за дванадцять у вас про це теж будуть неприємні спогади, як і в усіх, хто є в цьому готелі, а це вже проблема.
Баррі підводиться з ліжка, подає руку Гелені.
Вона бере дробовик.
— Значить, Слейд у пентхаусі. За його підрахунками, спочатку ми прийдемо туди. Власне, ми це й зробили першого разу.
— Правильно.
— Чжи Ун вже йде до крісла на сімнадцятому поверсі, найпевніше, чекаючи сигналу про проникнення до готелю сторонніх осіб. Після надходження сигналу він повинен заскочити в деприваційну капсулу та переписати цю часолінію. А Сєрґєй…
— Він невідомо де. Я пропоную йти відразу до лабораторії та передусім розібратися з Чжи Уном. Він у жодному разі не повинен опинитися в капсулі.
Вони виходять з номера в коридор.
Баррі весь час обмацує свої кишені із запасними обоймами.
Дійшовши до ліфтів, він натискає кнопку виклику і, прислухаючись до шуму механізмів, що працюють по той бік дверей, тримає «глок» напоготові.
— Таке ми вже проходили, — каже Гелена. — У ліфтах нікого не буде.
Над одним із ліфтів загоряється лампочка, бринькає дзвоник.
Баррі підіймає пістолет, палець лягає на гачок.
Двері ліфта відчиняються.
Порожньо.
Вони заходять у кабіну, і Гелена натискає кнопку сімнадцятого поверху.
На стінах ліфта дзеркала, темні від тютюнового диму, і, якщо в них дивитися, виникає рекурсивна ілюзія — нескінченна кількість Баррі та Гелен у ліфтових кабінах, що йдуть у простір по дузі.
Ліфт рушає, і Баррі говорить:
— Краще повідсуваймося до стін. Коли двері відчиняться, у нас буде важче влучити. Яка зброя була в Слейда?
— Пістолет. Сріблястий.
— У Чжи Уна?
— Біля термінала лежав пістолет, більше схожий на ваш.
Одна по одній загоряються кнопки, відзначаючи поверхи, повз які вони їдуть.
Дев’ятий.
Десятий.
Хвиля нудоти накриває Баррі — нерви. У роті відчувається присмак страху через дику кількість адреналіну, що викидається у кров.
Одинадцятий.
Дванадцятий.
Тринадцятий.
Його дивує, що Гелена має набагато спокійніший вигляд. Хоча, з іншого боку, якщо дивитися на ситуацію її очима, вона вже переживала цю сутичку.
— Дякую, що повернулися по мене, — каже він.
Чотирнадцятий.
— Знаєте, постарайтеся цього разу не загинути.
П’ятнадцятий.
Шістнадцятий.
— Ось і наш, — каже Гелена.
Ліфт зі скрипом зупиняється на сімнадцятому.