Карло Сміливий

Невеликий промінь падав на високого смаглявого чоловіка, що сидів у найтемнішому кутку. Правильні риси, обличчя, навіть, вродливе, але надзвичайно суворе. Мав червоне вбрання на собі, а навколо лисої голови кучерявилось густе чорне волосся, подекуди сиве. Він чистив та гострив широкого двоєручного меча, якогось особливого, багато коротшого за ті, що їх звичайно уживали швайцарці. Так поринув був у роботу, що аж здригнувся, коли зненацька заскрипіли величезні двері; меч йому випав із рук і важко гупнув на; кам'яну підлогу.
— А, кате, готуешся? — сказав Гаґенбах.
— Кожну мить мушу бути напоготові. Але в'язень неначе недалеко; бачте, падає меч.
— Відгадав! Злочинці близько. А передчуття тебе зрадило. То нікчемні люди, з них стане й доброго мотуза; меч твій жадає самої шляхетної крови.
— Ото кепсько! — обізвався кат. — Я сподівався, ви зробите з мене сьогодні шляхтича.
— Чи ти при умі? — скричав Арчібальд. — 3 тебе — шляхтича!
— Атож! Чому б ні? Моє ім'я, здасться, на те цілком заслуговує. Чого ви дивуєтесь? Коли кат виконав тяжкий обов'язок над дев'ятьма злочинцями, відрубавши кожному голову одним замахом, чи ж не слід звільнити його від податків та подарувати шляхетську грамоту?
— Закон справді так каже, та це глум! Хто ж бере закони поважно? Я не чув ніколи таких вимог. Кат подивився на нього.
— То більша слава, — сказав, — тому, хто перший вимагає нагороди, на яку заробив гострим мечем та вправною рукою. Я Франціск Штейнергерць, буду з моєї верстви — перший шляхтич, я покажу тропу на той світ ще одному імперському лицареві.
— Ти ж завсіди на мене працював, адже так?
— При кому ж іншому я б міг мати таку постійну роботу? Я виконав усі ваші карні вироки над злочинцями. З того часу, як навчився вживати нагая, брати на тортури, тримати вірного меча, ніхто не скаже, що я не влучив з першого разу. Трістам Опіталь  [4] та його славетні співробітники — діти передо мною в цьому мистецтві!
— Так, з тебе не абиякий майстер. І невже я нині, коли шляхетна кров трохи чи не диво в цих країнах, де селяни верховодять лицарями та баронами, — так багато вилив її?
— Я можу прочитати реєстра з іменнями й титулами, — урочисто виголосив Франціск.
Він витягнув пергамента.
— Граф Віліям Ерверсгоє — моя перша спроба,
— Пам'ятаю — він упадав біля моєї коханої.
— …помер року 1455-го…
— Років не згадуй!
— Другий — фон Штокенброґ…
— Він забрав у мене череду рогатої худоби! — зауважив Гаґенбах.
— …Людвіг фон Різенфельд…
— А, він закохався в моїй дружині!..
— …Троє юнаків з Лямербурґу — ви одного дня відібрали їхньому батькові всіх трьох дітей.
— Він відібрав мені маєтки — ми поквитались! Ну, досить. Я рахункові вірю й так, хоч їх трьох маю за одного.
— Несправедливо. Мій меч мусів тричі зніматись угору…
— А сьогодні не дуже розгуляєшся: купці, прості люди не заслуговують на таку велику честь. Твоє шляхетство ще трохи зачекає…
— Ой, а мені так снилося, ніби ви дарували цю милість…
— Запий сподіванки вином і забудь!
— Ба ні! Перед полуднем пити не годиться. Ще руки тремтітимуть, а я ж вам потрібен.
І Франціск підняв свого меча, з пошаною стер з нього порох і спершись на зброю двома руками став у кутку страшної кімнати.
Двері розчинилися знову. Попереду йшов Кіліян, за ним — кілька вояків вели обидвох Філіпсонів. Руки їм поперев'язувано мотузами…
— Подайте стільця! — і губернатор поважно сів перед столом, де лежало все потрібне до писання.
— Хто вони, Кіліяне, й навіщо зв'язані? Той низенько вклонився.
— Як зволите, ваша милосте. — Тепер його тон був не той, товариський, а улесливий, запобігливий. — Ми вважали за потрібне забрати в них зброю, ведучи перед ваші очі. На вимогу юнак учинив опір. Мушу, проте, визнати, він одразу віддав зброю, як це наказав йому батько.
— Брехня! — скричав Артур. Але батько зробив йому знак і він замовк.
— Сер, — мовив Філіпсон, ми, чужинці, не знаєм законів вашої фортеці. Англійці не терплять зневаг. Сподіваюсь, ви це пробачите, дізнавшись, як нас брутально схопили. Син молодий, гарячий, кинувся до зброї; на мій знак спинився і навіть не встиг витягнути меча. Щодо мене, я купець і звик підкорятися законам та звичаям тих земель, де торгую. Ми у володіннях бургундського герцога, і я певен, закони його справедливі. Він могутній і вірний союзник Англії і я нічого не боюсь під обороною його влади.
 
— Гм! — сказав Гаґенбах. Його трохи збентежила впевненість старого англійця. Опріч того пригадав, що Карло Бургундський, коли його не опановував пристрасний запал — як у справах з швайцарцями — любив, щоб мали його хоч і за суворого, але справедливого державця.
— Красно говорите, коли ж такі слова не можуть виправдати поганих учинків. Підняти меча проти герцогських салдат!
— Ви надто берете до серця цілком зрозумілу поведінку. Що ж, як суд суворий — опір мечем треба покарати штрафом. Ми заплатимо!
— От іще дурний баран, — тихенько сказав катові Кіліян, — сам підставляє свою вовну.
— Навряд це допоможе викупити йому свою шию!
— Щось наш губернатор себе сьогодні зраджує, — посміхнувся Кіліян.
Тимчасом їхній начальник почав хитрий допит про справи купців у Швайцарії, зв'язок з ляндаманом, причини подорожі до бургундського герцога. Філіпсон спокійно на все відповів, крім останнього пункту. Сказав, що їде до Бургундії в торговельних справах; — в розпорядженні губернатора крам, і той може звідти взяти скільки заманеться, — як на це дозволяє відповідальність перед державцем. А справа з герцогом — таємнича, загалом щодо торгівлі — у ній беруть участь ще інші люди, тому Філіпсон мовчатиме.
— Самому герцогові, — рішуче додав, — я скажу в чому річ. А хто вчинить що лихе мені та синові, матиме справу з герцогом!
Гаґенбах трохи стерявся. На нього справив вражіння Філіпсонів настрій. Він кілька разів удався по пораду до пляшки. Філіпсон подав губернаторові папірця із зареєстрованим крамом. Жаднюга Арчібальд аж затремтів, такі коштовні речі було в ньому зазначено. Посидів, подумав, потім підвів голову й озвався:
— Мусите знати, що з герцогової волі жодного швайцарського краму перевозити через його землі не можна. А ви призналися сами, що деякий час перебували в цій країні й навіть подорожували вкупі з швайцарськими депутатами. Тоді е причини гадати, ніби дорогоцінні товари, певніше, належать їм, ніж такому бідному чоловікові, на якого ви виглядаєте. Коли б я хотів пристати на грошевий викуп — триста золотих монет сума невелика; а тоді можете забиратися з вашими товаришами геть, де хочте, крім Бургундії.
— А проте саме до Бургундії, до герцога я мушу їхати. Коли не потраплю туди, моя подорож даремна, і герцог ніяк не подякує: тим, хто зважився стати мені на перешкоді. Повідомляю вас, у такому випадкові: герцог чекає на мене. Нема сумніву, він розшукуватиме, хто мене спинив.
Гаґенбах мовчав. Він дошукувався способу задовольнити свою пожадливість, нічим не ризикуючи.
За кілька хвилин додав:
— Ти, друже, тримаєшся рішуче. Але ж я маю додержуватися наказу не пропускати з Швайцарії краму. А що, як я візьму під варту коня з вантажем?
— Чинити опору не буду. Як хочте — я дам відчит герцогові.
— І не забудеш згадати, що Арчібальд Гаґенбах дуже суворо виконує герцогові накази?
— Слово чести, я скаржитись не буду!.. Дайте тільки мені назад мої власні гроші, я доїду до герцога, а про речі мені зовсім байдуже. Той неймовірно похитав головою.
— Коли люди говорять у такому стані, як ти, їм не можна вірити. Що саме везеш, оте, що мав дати самому герцогові?
— Не знаю. Пакунка запечатано!
— Коштовне?
— От не скажу вам, — відповів Філіпсон. — Мені відомо, герцог це дуже високо цінує. Але ви, мабуть, знаєте, що державці часто платять величезні гроші за дрібниці.
— Де він? Але стережись. Глянь на ці речі, що, навіть, німого примусять подати голос і пам'ятай: ти в моїй владі!