Карло Сміливий

— Таке! Що, я не знаю його?! Людовік XI зробити так міг би, але Карло — ніколи!
— Ви, ваша милосте, не менше розважливі, як і відважні, я не можу гудити ваші наміри. Але мирне посольство, англійські купці… коли правда тому, що Карло зачинає війну з Людовіком, йому найпотрібніший швайцарський невтралітет, та допомога англійського короля. Едвард пливе через море з численним військом… І те, що Арчібальд Гаґенбах збирається зробити сьогодні вранці, може підняти против Карла союзні кантони, а з англійців зробити ворогів.
— Не страшно! Карлову вдачу я знаю. І коли він, мавши стільки земель, щохвилини ризикує, аби зробити по-своєму, чого ж боятись Гаґенбахові? Він на цій справі не втратить жодного цалю землі.
— Але він має життя!
— Життя? Жалюгідне право існувати, — скільки разів я ним ризикував за мідяні монети! То чи ж стерегтимуся там, де справа стосується золота, дорогоцінностів сходу, ненецьких скарбів? Ні, Кіліяне! Ми розвантажимо англійців, Гаґенбах може напитись вина трохи ліпшого за мозельське й убере на себе парчі замість плису; та й Кіліянові не завадить дістати нове вбрання та при пасах сховати гаманця із червінцями.
— Заприсягаюсь, цей доказ важить багато. Вагання моє розвіялось, більше не заперечую. Не маю права не слухати мойого господаря.
— Поквапся! Ні, почекай, а за церкву забули. Каноник св. Павла дуже допіру гніватись зволив і щось там патякав про нас із катедри: виходить, що ми, — що звичайні розбишаки та злодії — однаково. Більше, він наважився в очі мене перестерігати. Зухвалець! От би зрубати голову! Тільки ж герцог… треба бути обережним,
— Цей каноник небезпечний, — сумнівно похитав головою Кіліян, — його дуже слухає нарід…
— Дарма! — закричав Гаґенбах. — Я на нього маю намову. Мерщій шли по нього. А тоді, доки зберемо всі сили, постав стрільців перед фортецею та біля брами, пусти салдатів у будинки, що обабіч стоять, на вулиці понаставляй возів, щільно перев'язаних, — немов випадково з'їхались. Найодчайдушніших молодців посади на возах та заховай попід ними. Скоро увійдуть купці та їхні колі — зразу підняти моста та засипати стрілами тих, хто лишиться зокола. Тоді звелиш сторожі оточити тих, хто опиниться в місті. Забрати зброю — і тоді, Кіліяне…
— І тоді, — повторив той, — ми як справжні лицарі потрусим англійські коші,
— І як спритні ловці, — докинув Гаґенбах, — наточимо крони з швайцарців.
— Вони битимуться на смерть, — зауважив Кіліян, — над ними керує Донергуґель, той, кого прозивають Бернський ведмідь. То одчайдушний ватажок.
— Чудово! Друзяко, краще ж цькувати вовки, ніж різати вівці. З нами ж ціла залога! Е, сором, Кіліяне, ти боїшся? Вперше бачу!
— І ні трохи не боюсь. Але швайцарські келепи та двоєручні мечі, це вам не забавка. Пустіть на цей напад усю залогу, — хто ж боронитиме інші ворота, хто ж відстоїть міські мури?
— Інші ворота ти зачиниш, — провадив далі Арчібальд, — і принесеш ключі. З міста жодної людини не пускати. Громадянам накажи взяти зброю до рук, боронитимуть мури. Обов'язок свій вели виконувати добре, інакше скажеш, я стягну з них чималеньку пеню.
— Вони нарікатимуть. Кажуть і так, що хоч місто герцогові застава, але краяни не підданці, не мусять виконувати військової служби.
— Брешуть, підлі боягузи! — зарепетував Гаґенбах. — Що досі до них не вдавався, то тільки тому, що ставлюся з призирством. Та й тепер їх не кликав би, коли б справа поважніша, а не стояти на варті. Хай будуть слухняні, коли хочуть боронити себе та свої родини.
Арчібальд почув ззаду кроки. Розлючено озирнувся й стрінув похмурий, докірливий погляд каноників.
— У нас тут справи, отче! — сказав губернатор.
— Я з'явився, бо мені так наказано.
— А-а! Пробачте, шановний отче. Справді посилав я по вас. Благословіть на діло, що має статись уранці, на ньому ми добре розживемось.
— Сподіваюсь, ви не забули наших святих остільки, щоб просити їхнього благословлення на діла, яким найчастіше віддаєте увагу! Дозвольте додати, що хоч з поваги до звичайности, ви не можете пропонувати служителеві олтаря молитись за успіх грабунків.
 
— Розумію вас, отче, — відповів хижак, — і зараз доведу. Як герцогів підданець, ви мусите молитись про успіх усіх його справ, які базуються на справедливості. Ми шукаємо допомоги сеятих та допомоги вашої нині в такому ділі, що може трохи ухиляється від прямої стезі, може трохи двозначне… але невже ви гадаєте, що ми вас утруднятимем без належної нагороди?! В жодному разі! Я урочисто зобов'язуюсь, коли нам пощастить, принести в дар св. Павлу покрова на олтаря та срібну чашу; богородицї — атласу на ризу та намисто з перлин, а вам, отче, двадцять англійських монет за ваші молитви. Ми бо самі недостойні молитись, ми грішні. Тепер, канонику, розуміємо ми один одного? Бо я не маю часу. Знаю, ви лихої думки за мене. Але чорт не такий страшний, як його звичайно малюють.
— Чи ми розумієм один одного? — перепитав каноник, — Гай-гай! Я маю сумнів, і гадаю цього не буде ніколи. Хіба ви не знаєте, що сказав св. Бертодьд невблаганній королеві Агнесі, як та жорстоко покарала за вбивство свойого батька, Альберта…
— Я? — ні! — відказав Гаґенбах. — Я ніколи не читав літописів за імператорів, не знаю леґенд про святих, а тому, як пропозиція моя недоречна, не тратьте сил. Я не маю звички набиватися з моїми подарунками та благати попів, щоб вони їх приймали!
— Ні, слухай слова святого мужа, — промовив каноник, — настануть часи, можливо чекати й недовго, ти охоче послухав би тоді того, що нині так рішуче відкидаєш.
— Ну, то кажи, тільки хутчій. І пам'ятай, що коли ти можеш лякати нарід, не означає, ніби можеш нагнати страху на таку людину, як я,
— Ну, так знай, — почав каноник: — Агнеса, дочка забитого Альберта, проливши ріки крови з помсти за вбивство, кінець-кінцем заснувала Кенінсфельдське аббатство. Щоб надати більшої слави, більших святощів, вона сама подалась до пустелі, просити благочестивого старця, хай він зглянеться на неї та оселиться в манастирі. Але що він сказав? — пам'ятай і тремти! «Йди геть, — промовив святий. — Святим не можна служити, покропивши руки в крові»…
— Годі! Годі! — скричав Гаґенбах. — Мені не страшно, але час не чекає. Ну так згода, чи ні? — Очі налилися кров'ю. — Кажи, отче!
Враз обличчя каноникові зовсім змінилося, немов його осяйнула нова думка.
— Сорок золотих монет, — байдуже кинув каноник.
— Гаразд! Тільки іншим разом так довго не розводься. А тепер — іди!
Каноник повернувся, підійшов до дверей, тоді озирнувся. Гаґенбах стрінувся з ним очима й відступив з жахом…
Поки той вийшов, Гаґенбах наказав принести бургундського вина. І в ту мить, коли він віддавав Кіліянові келиха, вартовий на вежі засурмив у ріг, сповіщаючи, що до брами під'їжджають чужинці.
  
XIV
 
Я хочу боротись, доки ворог мій
За мене дужчий буде…
(The Tempest).
— Щось сурмить він тихо, — сказав Гаґенбах. — Хто наближається,
Кіліяне?
— Двоє чоловіків із конем. Либонь купці.
— Купці? З глузду з'їхав! Де ж ти бачив, щоб англійські купці та ходили пішки? І хіба ж підвезе їхній крам один кінь?! То мабуть злиденні цигани, або ті люди, що їх французи прозивають шотляндці. Ось я їх помордую за жебрацькі гаманці!
— Не кваптеся! — відповів Кіліян. — Маленький вантаж може містити в собі найкоштовніші речі. Заможні, чи бідаки, однак, напевно скажу, то вони. Старший, — поставний, смаглявий, десь літ на п'ятдесят п'ять, в бороді має трохи сивизни; молодший років двадцять два — двадцять три, височенький, нівроку, вродливий, з яснорусявими вусами.
— Пускайте! І ведіть до митної фольтер-камери, до вежі!
І сам зараз же подався туди. Це була кімната у величезній вежі над східньою брамою. Тут лежали кліщі та різне знаряддя, що ним жорстокий Гаґенбах мордував полонених. Він увійшов до ледве освітленої кімнати, високої, з готичною стелею, де притято мотузи та линви. Страшне видовисько являло собою приладдя до тортурів з іржавого заліза, що висіло по стінах та розкидане було на підлозі.