Вигнанець і перевертень
— Америка, — кинула Христина.
— Де вона? Ти там була? Вона далеко, сонце-серденько, за океаном!
Чечель відчув, що довго не витримає, кахикнув делікатно:
— Пан Кулагін, напевне, хотів сказати не про це.
— Так-так, — стрепенувся Ковалевський, підхопився, взяв карафку з коньяком, обійшов стіл, поновив чоловікам. — Вибачте, захопився. Але ж настрої, настрої, хіба ні, Олексію Кузьмичу?
— Ви точно їх передали, — кивнув ротмістр, знову не поспішаючи пити. — Забули важливу річ. Точніше, не забули — не знали. Не врахували, не зважили на неї. Наближення війни, мосьпане, відчуваємо не лише ми, тут, у себе. Думають про неї в Європі. Німці найперше, так-так. Тому наше завдання віднедавна — посилити боротьбу зі шпигунами. Або тими корисними ідіотами, хто мимоволі може стати їм у пригоді. Найперше виявляємо й пильніше, ніж зазвичай, придивляємося до осіб із підозрілими біографіями. Схильними до державної зради. До співпраці з німцями на шкоду імперії. Вловлюєте суть, пане Чечель?
— Таких, як я, — гмикнув Платон.
— Політична ситуація дає більше приводів. Отже — можливостей. Багато в чому розв’язує руки. Я відвертий з вами, пане Чечелю. Мати під носом вас для мого начальства — величезна спокуса. Тому й мовчатиме, заплющить очі.
Платон перестав бодай щось розуміти.
— Чекайте, тут хтось заплутався. — Випив, та від коньяку не осяяло. — Спокуса пристебнути мені державну зраду, бо я давно неблагонадійний тип з поганою репутацією, і в той самий час не помічати мене. Це як, пане Кулагін?
— Парадокс на вашу користь. — Ротмістр розвів руками. — Скільки днів ви в Харкові? Десять, дванадцять? І вас, потенційного зрадника, виявлено лиш тепер. За що, спитайте, ми отримуємо щедру платню на казенній службі? Хто прикриває вас? Чому управління не реагує? Де агентура, на яку асигнують чималі кошти? Отож, пані та панове. Вас не помітили вчасно. Тому реагувати пізно. Забагато доведеться пояснювати, боляче відшмагають. Простіше для всіх далі не помічати вашого перебування. Скажемо так, іще деякий час. До нового року ви, Платоне Яковичу, маєте залишити Харків.
— І ви в моєму домі, у мене в гостях вирішили переказати отаке моєму гостеві?
Чечель укотре відчув фальш. Ковалевський обурився награно, нещиро. Так, господар не мав нічого проти Платона. Тим більше після того, як той врятував Христину від вірної смерті й допоміг викрити чоловіка-лиходія. Але й захищати небезпечного гостя від жандармського офіцера, ще й після того, що Кулагін зараз наговорив про державну зраду, Сержеві так само не посміхалося. Йому треба виглядати гідно в очах сестри, якій явно не до вподоби поворот розмови та, схоже, ротмістр так само не дуже подобається. І водночас господар мусив перевірити, промацати, як далеко може зайти він сам. І де межа, яку не має переступити, опікуючись вигнанцем.
Для охоронного відділення лише члени імператорської родини недоторканні.
Хто-хто, а Платон Чечель дуже добре це знав.
На собі відчув.
— Усе гаразд, Сергію Павловичу. — Він, не чекаючи, поки подбають, налив собі сам, повільно, зі смаком, випив, промокнув губи серветкою. — Пан ротмістр на службі, навіть коли в приватній компанії. Я незручний, небезпечний гість, розумію це й без нього. Звісно, завтра вранці заберуся геть, не маю більше права обтяжувати вас.
— Це нестерпно! — Христина блиснула очима в бік Кулагіна. — Пан Чечель зробив те, чого не спромоглася зробити вся харківська поліція!
— Його ні про що не просили, — сухо мовив ротмістр. — До речі, мосьпані, навряд допомога пана Чечеля була безкорисною. Він узяв за, гм, послугу грубі гроші.
— Він їх заробив! — Жінка чимдуж заводилася. — Нащо ви взагалі згадали про гроші?!
— Аби ви трошки опустилися на землю, мосьпані. — Кулагін витримав її погляд. — Чи врятував би пан Чечель ваше життя без грошей? Лише за покликом серця, ще якусь, вибачте, дурню згадайте з лицарських романів.
— А якщо я поверну гонорар родині Ковалевських, зможу скористатися гостинністю довше?
Чечель навмисне проговорив це наївним тоном, іще й по-дитячому кліпнув очима.
— Не втягуйте мене в пусту дискусію, — відмахнувся ротмістр. — Зважте: наша розмова товариська. Як і моя порада. Інакше б ми вели бесіду не тут. Та й Сергієві Павловичу довелося б давати принизливі пояснення.
Тепер випив Ковалевський. Перехилив келишок різко, закинувши назад кудлату голову. Ковтнув, гострий борлак сіпнувся на шиї.
Христина підвелася, гримнувши стільцем.
— Прошу вибачити мене, панове. Розболілася голова, мушу прийняти краплі й прилягти.
Вона залишила їдальню і все ж не стрималася — грюкнула дверима на прощання.
— Нерви… — Серж до останнього зберігав пристойність, намагався бути дипломатом. — Сподіваюсь, ви справді подаруєте моїй сестрі таку поведінку. Нерви-с.
— Нічого страшного не сталося. — Ротмістр посміхнувся кутиком рота. — Знаєте, навіть добре, що ми лишилися втрьох, суто чоловічою компанією. Бо насправді, панове, я навідався не для того, аби стати причиною гніву вашої шановної сестри, Сергію Павловичу. Тим більше — не погрожувати, як ви, бачу, думаєте, Платоне Яковичу. Лише попередження, мій візит неофіційний. І так, пан Чечель чудово розуміє, що зловживає гостинністю. Хочу тільки заповнити єдиний пробіл у цій історії з порятунком пані Волобуєвої.
— Моя сестра не має наміру лишати собі прізвище того, хто хотів її вбити, — вставив Ковалевський.
— Тим більше добре, що вона нас залишила, — підхопив Кулагін. — Я ж цього не знав. Звернувся б до жінки на ненависне їй прізвище, образив би, завинив.
— Назвав би вас найбільшим демагогом зі своїх знайомих, — сказав Платон. — Але промовчу. Бо то неправда, бачив і чув значно більших.
— Добре, що брязкають тільки словесні шпаги, — кахикнув Ковалевський. — Хоч справжня кров у моєму домі не проллється. То який предмет вас цікавить, Олексію Кузьмичу?
— Досі не знаю подробиць вашої, без перебільшення, блискучої операції, — мовив Кулагін. — Ви звернулися по допомогу до мене, коли все вже було готово. Лишалося написати ефектний фінал історії. Панове, хочу не тільки почути все від початку до кінця. Маю практичний інтерес. Політична поліція може використати в роботі ваш досвід. Особливо коли йдеться про лави німецьких шпигунів.
Серж зиркнув на Платона.
— Зволите, — легко погодився Чечель. — Але спершу пропоную випити й нарешті віддати належне поросятині. Виглядає смачно, пахне так само, та холоне ж… зараза.
Розділ 4. Благодійність у поміч
Зауваження було слушним.
Якийсь час чоловіки смакували поросям із гречкою, перехиливши під закуску не одну, а три чарки. Аж після третьої Платон відчув: нарешті взяло, бо компанія жандармського офіцера не розслабляла. Отже, не брало й міцненьке. Відсунувши спорожнену тарілку, Чечель відкинувся на високу спинку стільця, послабив вузол краватки, розстебнув жилетку, верхній ґудзик сорочки.
— Насправді, пане Кулагін, моя роль у цій історії досить скромна.
— Не кокетуйте, — завважив ротмістр.
— Аж ніяк. Знаєте чи, може, не знаєте, але Сергій Павлович завзятий мисливець.
— Чув-чув, один із найкращих у Харкові. А то й у губернії.
— Лестите, — відмахнувся Серж, та сказане йому сподобалося. — Ще й перебільшуєте.
— Хіба трошки, — кивнув Кулагін. — То до чого тут захоплення пана Ковалевського?
— Як справжній мисливець, він вистежив дичину. Лишалося нацькувати на неї навченого собаку, підняти й навести рушницю. Ось що відбулося в кабінеті Волобуєва — ви мали нагоду прослухати записану на фонограф розмову.
— Так, і зараз мені треба пояснити, чому, для якої мети дозволив приватним особам використати важливу, можна навіть сказати — таємну технічну новинку. Прилад казенний, панове. Від мене вимагають звіту. Мушу написати рапорт, лиш виграв час через поранену руку.
— А як викручувалися дотепер? — поцікавився Чечель.
— Дотепер, мосьпане, мене ні про що не питали на службі. Адже той факт, що офіцер охранки допоміг виявити злочинця там, де кримінальна поліція, даруйте, жувала соплі й плямкала, дав трошки фори. Маю своєрідну індульгенцію. Проте довго тягнути з рапортом не зможу.