Вигнанець і перевертень

— І все одно хай краще почне пан Ковалевський, — сказав Платон. — Він, звісно, усе мені переповів при першій нашій зустрічі. Але з перших вуст завжди цікавіше виходить.
— Сергію Павловичу? — Ротмістр повернув до нього голову.
— Ох, де вас подіти, — з удаваним сумом зітхнув Серж. — Між іншим, справді добре, що Христя залишила нас. Дещо з того, що ви почуєте, не для її вух. Та й загалом про певні речі чоловіки, що себе поважають, не говорять у присутності дам.
— Наприклад? — поцікавився Кулагін.
— Борделі та повії, — пояснив Ковалевський. — Як ви напевне знаєте, я обіймаю чимало різних посад. Наприклад, виступаю присяжним засідателем у суді. За це не платять, то більше громадянський обов’язок. І, до речі, дуже шкода, що не зможу засідати в суді над швагром-мерзотником.
— Колишнім швагром, — вставив Платон.
— Але мерзотником він був і лишився. — Господар відмахнувся, хлюпнув собі ще півчарки «єрофеїча», влив махом, прикрив рота тильним боком долоні, коротко хукнув. — Та я ніколи не любив Волобуєва, панове. Відчував щось у ньому… не знаю… гниле. Але ж йому моєї любові не треба. І не мені з ним, даруйте, спати. Він подобався сестрі, а вона… — Тут господар стишив голос, ніби Христина могла почути.— …Як кажуть, перестарок. Засиділася в дівках, і то дуже. Двадцять дев’ять років, незаміжня, ще й сестра знаного в місті будівника-підрядника… Шушукаються й пліткують більше за моєю спиною. Так, ніби то моя провина…
— До чого тут повії? — поцікавився Кулагін. — Ви ж ніби про них почали, а перескочили на рідну сестру…
— Все ж таки добре, що Христя нас зараз не чує. Бо трактувати оце ваше жандармське «почали з повій — закінчили сестрою» можна двояко, — гмикнув Ковалевський.
— Прошу пробачити, якщо був нетактовний.
Чечель не вловив у вибаченні ротмістра натяку на щирість. Тим більше — каяття. Звичайне бажання здаватися світським. Серж теж бровою не повів, пропустив повз вуха, провадив далі:
— Я, панове, також член опікунської ради одного благодійного фонду. Їх, знаєте, нині як грибів після дощу. Сам жертвую, інших заохочую. Ось нещодавно… А, потім якось, не важливо. — Господар повернувся до головного. — Фонд називається «Магдалена». Склав його невеличкий гурт однодумців, тутешні промисловці, люди достойні. Трошки сприяємо дівчатам, які хочуть порвати з проституцією, цим ганебним ремеслом, але не мають для того можливостей. Передусім коштів. Викупили невеличкий будиночок, особнячок, два поверхи. Там грішниці, котрі розкаялися, можуть перебувати три місяці. Повний пансіон, їх ще й лікують. Якщо треба, добирають службу.
— Буває — служби не треба? — поцікавився Платон.
— Не треба клопотатися, — пояснив Ковалевський. — Дівчата переважно сільські. Повертаються додому, хто сорому не боїться. Є такі спритні, самі знаходять місце. Решті сприяємо, рекомендуємо. Сестри милосердя, робітниці на заводи, подібна робота. Не завжди чиста. Та все ж гідніша, ніж із жовтим білетом горілиць на ліжку.
— Усіх не врятуєте, — вставив ротмістр.
— Проституцію взагалі не викорінити, — парирував Серж. — Але якщо наставимо хоча б кількох дівчат на пряму доріжку, то вже Господь простить нам гріхи.
— Гріхи?
— Люди грішні, Олексію Кузьмичу. Я — не виняток. Ви з паном Чечелем не святі-с. Та, мабуть, ви мене не дуже добре зрозуміли. Ми, усі засновники «Магдалени», зовсім не купуємо цим собі індульгенцію чи перепустку до раю.
— Боже збав! — Кулагін виставив перед собою розкриті долоні. — Честь і хвала вам, пане Ковалевський! Бравіссімо!
— Але не всіх удається навернути до праведного життя, — повів Серж далі, машинально пригладивши кудлату чуприну. — Дехто з дівчат просто зловживає. Грошей не отримують, бо живуть на готовому, мають змогу прати речі, шити щось собі, за потреби їм влаштовують банні дні. Але ж ремесло дається взнаки. Пансіон — не тюрма, панове. Час від часу котрась та й виходить на вулицю, щоб підзаробити трохи. Бо ж є куди вертатися. Не бордель, білизна чиста, охайно, гігієна… Таких рано чи пізно виявляють, доводиться з шахрайками прощатися.
  
— Фактично виганяєте назад, звідки прийшли?
— Пане Кулагін, ми нікого не женемо, — мовив Ковалевський сухо. — Вони самі роблять вибір. Ми ж не змушуємо дівчат торгувати собою, навпаки. Отже, не хочуть. Нехай собі йдуть-пропадають. На їхнє місце завжди інші знайдуться, пансіон не порожній. І ось тут переходимо нарешті до початку.
— Тобто? — не зрозумів ротмістр.
— Була під нашою опікою, серед інших, така собі Марія Сободаш. У закладі мадам Дубнер, тому, що у Фонарному провулку, її знали як Маньку Ромашку. Знаєте, до речі, чому таке прізвисько?
— Цікаво, — кивнув ротмістр.
— Вона постійно питала клієнтів, люблять вони її чи не люблять. Ворожіння на ромашці, дитяча забавка. Словом, — Серж прокашлявся, — цю Маньку якось побив п’яний клієнт. Поліція, ясно, не заступилася. Мадам Дубнер іще й додала трохи. Нема чого, мовляв, носом крутити. Клієнт прийшов по забаганки, тож мав отримати, чого хотів. Манька відлежалася добу, потім утекла під крило «Магдалени». Ми, опікуни, постійно балакаємо з кожною такою. Не всі гуртом, звісно. Робимо так більше для годиться. Дівчата мусять бачити наочно, які ними опікуються. Аби сприймати все серйозно.
— Не завжди ж працює, — завважив Кулагін.
— На жаль, — погодився Ковалевський. — З Манькою те саме вийшло. Як оговталася, почала потай тікати в притони на Москалівці [19]. Розумієте, щоб на вулиці не стояти. Надибала собі клієнтуру ще в борделі, туди ж частенько сумнівні особи вчащають.
— Ви надто здалеку заходите, — мовив Кулагін.
Чечель волів мовчати: знав цю історію, встиг вислухати не один раз.
— Та вже прийшли, — відповів Серж у тон ротмістрові. — Аби Манька не знала, хто я, аби не я, а хтось інший провів із нею бесіду задля спасіння душі… Словом, пане Кулагін, прибігла якось Манька Ромашка до мене. Тобто, — виправився тут же, — попросила управительку там, у пансіоні, аби добитися до пана Ковалевського. Каже, має мені повідомити щось страшне. Ось так я й дізнався про плани Гліба Волобуєва.
Титулярний радник, родич підрядника Ковалевського, мав таємні пристрасті.
Дружина ніколи не говорила вголос, особливо рідному братові, що не має ілюзій щодо свого чоловіка. Волобуєв одружився не з нею, а з посагом. Перший рік після весілля ще з’являвся з Христиною на різних світських прийомах, але по тому почав приділяти їй що далі, то менше уваги.
Попервах жінку це навіть влаштовувало. Бо поки сиділа в дівках, на неї витріщалися. А коли побралася — цікавих не поменшало, і Христині не було затишно. Їй, як зізналася братові під час нападу відвертості, навіть не хотілося плотського кохання. Хіба дітей, без цього ж їх не буде. Та Волобуєв і на перших порах був не надто щедрим на подружні пестощі. Потім, виглядало, охолонув до законної дружини. Хоча іноді — так, заради пристойності, — виявляв певні бажання. А Христина раділа, що все триває недовго.
Вона не підозрювала, що Волобуєва затягнув картярський азарт.
Підпільних картярських клубів — «млинів» — на Москалівці, особливо на протилежному від міського центру березі Лопані не бракувало. Там же крутилися повії. Бо краще так, ніж на вулиці, де підбере хто попало. Чи в борделі, куди теж заходять усі, кому не ліньки. Дивно, але в притонах, замаскованих під буфетні, паштетні чи штофні, дівчата почувалися безпечніше. Бандити, крадії, шахраї всіх мастей здавалися їм більш своїми, близькими, знайомими. Навіть, хай би як дивно прозвучало, товаришами по нещастю. Такими самими знедоленими. Які завжди захистять, з якими просто й легко знайти спільну мову, про щось домовитися.
В одній такій паштетній незадовго до Різдва йшла велика картярська гра.
Манька Ромашка чкурнула туди, бо обіцяли пристойний заробіток. Для цього треба трошки постаратися. Від ангажованих дівчаток вимагалося вештатися між гравців, ніби між іншим ставати поруч, притискатися стегнами, показувати груди, навіть підсідати на коліна. Це притупляло увагу, збивало з пантелику, тож досвідчені картярі-катали роздягали партнерів до нитки.