Яйцепос. Книга 2

– А хіба не можна зробити копію не із трупа, а із живого парубка? – запитав Акмус. 
– Мабуть, не мозна, – знизав плечима макак Перевертайло-Замийський. 
– Я уточню в Артаньянца. До побачення, Леоніде Леонідовичу. 
– До побацення, Акмусе, – попрощався мавполикий чарівник, спритно піднімаючись по зв'язаних краватках на затишну люстру і не випускаючи при цьому книгу з пальців правої ноги... 
  
(«Чарівник, що перетворився на мавпу, кажеш? – з єхидством запитує в Автора Ліва півкуля його мозку. – А тебе, громадянине Авторе, не бентежить, що в низці іронічно-фантастичних романів англійського письменника Террі Пратчетта теж діє чарівник, що перетворився на мавпу? Не боїшся, що начитаний читач дорікне тобі в епігонстві? Не опасуєшся обвинувачень у крадіжці чужої ідеї? Га?» 
«Те ж саме можу сказати, – підключається і Права, – і щодо дракона Грицька, того, що нетривалий час обіймав посаду експоната Королівського зоопарку, зловживаючи алкоголем і грубіянячи. Оскільки дракон на ім'я Грицько є одним з головних персонажів повісті Юрія Винничука "Місце для дракона", то начитаний читач може вирішити, що ти, Авторе, поцупив дракона Грицька звідти».
«Нічого я не крав і не збираюся! – супиться Автор. – Те що в Пратчетта перетворений чудотворець є орангутангом, а в мене макаком-резусом – аргумент, звичайно, не суттєвий. Суттєвим є те, що перетворення Перевертайла-Замийського на хвостатого примата я придумав і вперше написав у чернетках цього свого так званого епосу за кілька років до того, як познайомився із творчістю Террі Пратчетта (який, до слова кажучи, носив титул лицаря, отриманий ним не в спадщину від предків, а за хороші книжки від британської королеви), і навіть до того, як довідався про існування такого письменника. Те ж саме і з драконом Грицьком. Про повість Винничука я дізнався тільки за тридцять із маленьким гаком років після її написання і двадцять з великим гаком років після того, як дракон Грицько з'явився в чернетках цього мого Терентопського так званого епосу. Ім'я Грицько, тобто Григорій, дракону, який зловживав алкоголем, я дав тому, що був знайомий із чоловіком Григорієм, котрий зловживав алкоголем. Винничук з тією людиною не був знайомий. І у Винничука дракон Грицько не зловживає алкоголем і не грубіянить; навпаки – особистість розумна, ґречна, добра, навіть м'яса не їсть, навіть читає і пише, тобто схожий скоріше на мого дракона Інокентія Карловича, ніж на мого дракона Грицька. Що ж мені тепер – відмовлятися від власних вигадок через те, що аналогічні цілковито незалежно спали на думку й комусь іншому? 
А якби я і надихнувся на це дійсно прикладами Пратчетта та Винничука, навіть це, думаю, не було б вагомим приводом оголошувати мене епігоном, і тим більше крадієм чужих ідей. У літературі запозичення – дуже розповсюджене явище. Скажімо, у передмові до своєї книги "Острів скарбів" Роберт Льюїс Стівенсон чесно зізнається, що сидячого на плечі пірата Джона Сілвера папугу-мовця він – Стівенсон – "украв" у Робінзона Крузо із книги Даніеля Дефо; а людський кістяк як дороговказ до скарбів – із оповідання Едґара Аллана По "Золотий жук" (тільки в По путь до скарбів указав не весь кістяк, а лише череп). Або, наприклад, у романі "Трістрам Шенді" дотепного англійського священника Лоренса Стерна є епізод, де персонаж Трім розповідає своєму пану, дядькові Тобі, історію свого кохання, пов'язаного з пораненням на війні. І в романі "Жак фаталіст і його пан" дотепного французького філософа Дені Дідро теж один із головних персонажів, Жак, протягом твору намагається розповісти своєму панові історію свого кохання, пов'язаного з пораненням на війні. І філологам прекрасно відомо, що Дідро свій роман написав після того, як прочитав роман Стерна, і написав саме під впливом прочитаного. Але нікому й на думку не спадає називати через це Дідро епігоном. А Вільям Шекспір майже всі свої п'єси, за дуже рідкісним винятком, написав, запозичивши сюжети в інших авторів. І жоден читач або глядач його за це не обвинувачує в крадіжці. 
Крім того, повторюся, одні й ті ж образи та ідеї можуть спадати на думку різним авторам, навіть проживаючим у різних країнах у різні епохи. От, наприклад, шахові фігури, які переміщуються самостійно і взагалі поводяться наче живі люди. Такі присутні і в книзі Франсуа Рабле "Ґарґантюа та Пантаґрюель", і в книзі Вашинґтона Ірвінґа "Альгамбра", і в книзі Льюїса Керролла "Аліса в Задзеркаллі", і в книзі Михайла Булгакова "Майстер і Маргарита", і в книзі братів Стругацьких "Град приречений", і в книзі Джоан Роулінґ "Гаррі Поттер і філософський камінь", а також і в інших книгах інших літераторів.
Тож не треба тут, півкулі, знаєте...») 
☼ ☼ ☼
Двадцятивосьмирічний на той час Арам Арменович Артаньянц був наймолодшим з жорикбурзьких магів, але вже талановитим і, можна сказати, найпередовішим. Тому що він цікавився не тільки магічною спадщиною минулих часів, але й новітніми досягненнями науки й техніки. І у своїх чарівних дослідах крім традиційних для магії заклинань і речовин (як от: сеча упиря, шмарклі хохуль, слина єдинорога, піт бабаків, молоко самки грифона, сперма равликів, сльози дракона, менструальні виділення незайманої русалки, кров п'явок, вушна сірка кротів, послід зозуль, нектар із квітів папороті і т.д.) застосовував також комп'ютери, лазери та інші прогресивні прилади. Сполучення ортодоксального чудотворства з можливостями комп'ютерів, лазерів і т.д. відкривало нові перспективи в області прикладної магії. 
– Не бажаєш знову обвинуватити мене в крадіжці, Ліва моя півкуле? – запитує Автор. – Адже отут я торкаюся теми використання магами комп'ютерів для чарівництва, а брати Стругацькі написали про це ще в тисяча дев'ятсот шістдесят четвертому році у своїй повісті «Понеділок починається в суботу». 
– Еее... – відповідає Ліва. – Я живу у твоєму черепі. Тобто ти є як би хазяїном цього приміщення, а я як би твоїм квартиронаймачем, розплачуючись за житло не грішми, а думками. А квартиронаймачеві небажано сваритися з хазяїном, тому втримаюся від нових обвинувачень у крадіжці чужих придумок. Тим більше, що сучасні невеликі комп'ютери, які використовував терентопський маг Артаньянц, добряче відрізняються від тих величезних, які використовували совєтські маги в повісті Стругацьких. Ті навіть і називалися й не комп'ютерами, а ЕОМами. 
Комп'ютери, лазери та інші потрібні йому для роботи матеріальні досягнення великосвітської науки й техніки Арам здобував, зрозуміло, безпосередньо у Великому Світі. А гроші на це заробляв, продаючи апельсини, мандарини й хурму в Харкові на Центральному ринку, відомому також як Благовіщенський базар або Благбаз. Оскільки ці плоди в Харкові коштували дорожче, чим яблука в Терентопії, то перетворення терентопських яблук на ці фрукти, що те уміння Артаньянц опанував саме для придбання коштів на покупку приладів, давало необхідний дохід. А оскільки Арам Арменович мав кавказьке коріння й відповідну зовнішність, то він з хурмою, мандаринами й апельсинами прекрасно вписувався в базарний інтер'єр, не викликаючи ні в кого ані найменших підозр щодо походження товару. 
– Артаньянц, кажеш? – промовляє Права півкуля авторського мозку, і за іронічною інтонацією Автор тямить, що вона буде язувати. – У тебе, мосьє Авторе, мабуть, геть вичерпалася фантазія, якщо ти не зумів придумати оригінальне прізвище, а поцупив французько-мушкетерське з романів Александра Дюма. Забрав з «д'Артаньяна» «д» і пришпандорив наприкінці «ц». 
  
– До чого тут Франція, – відмахується Автор. – Арам Арменович мав вірменське коріння, тому й прізвище в нього вірменське – Артаньянц. Інше питання – звідки таке схоже на вірменське прізвище у французького мушкетера. Втім, д'Артаньян з романів Дюма був не зовсім французом, а гасконцем, а в Гасконі, як відомо, здавна жили баски, чиї прадавні предки, на думку деяких учених-етнографів, були вихідцями з Кавказу. Може, перекочувавши колись із Кавказу до Франції з Іспанією, вони принесли із собою й типово кавказьке прізв...