Проти переконань

— Він обіцяє платити на дитину скільки я забажаю, але дитини не хоче знати, — сказала вона несподівано, не слухаючи, що говорить Березовський.
Видно, була цілковито поглинута пережитим і не могла від нього відірватися. Зазнала удару в житті, якого ніколи не сподівалася, і це її зломило.
— Я раджу тобі, Зоє, якнайменше думати над тим, чого вже не можна вернути, — доброзичливо порадив Ігор, якому стало її жаль. — Ти ще молода і зможеш наново влаштувати своє життя.
  
— Думаєш, що я сама цього не знаю? Мені тільки просто смішно...
— Смішно? О, тобі, голубко, зараз не до сміху, — подумав Березовський. — Силуєш себе на байдужість, але, видно, що страждаєш глибоко. Де ж твоя самовпевненість? Де ж твоє ігнорування цілого світу? Де ж ота твоя славна девіза: я так хочу, як я хочу! Тепер, навпаки, у твоєму погляді можна вичитати питання за питанням: «Чи я так поставила крок? Чи я добре сказала? Чи я добре граю свою ролю?» Ех, Зоє, Зоє!
Відлижний день хмурився мрякою, в якій втомлено крутилися, спадаючи на землю, зірчасті сніжинки, осідали на чорному хутрі Зої й топилися. Під ногами на хіднику хляпала розмішана сіра кваша, згорнені в кучугури, почорнілі й засмічені купи снігу нагадували недалеку весну, але все ж було якось невідрадно й сумно, принаймні Березовському.
Врешті дійшли до дому, де мешкали батьки Зої й зупинилися. Раніше Зоя сказала б рішучо: «до побачення», або, не глянувши навіть на свого супутника, попростувала б на сходи, давши мовчазний дозвіл, чи наказ, — іти за собою. Тепер же вона жалісно усміхнулася й несміливо попросила:
— Може зайдеш?... Вип’єш склянку чаю з варенням. Маю варення з райських яблучок, а ти ж його так любиш...
Березовський заперечливо похитав головою:
— Ні, Зоє, дуже дякую, але я не зайду більше до тебе ніколи!
— О! — скривилася вона. — Ти ще й досі гніваєшся на мене? Але я думаю, що ми приятелями можемо лишитися й надалі.
— Приятелями? Ні, Зоє, ми приятелями не були ніколи й тепер не будемо. Дружба — дуже гарна річ, але не тоді, коли нею намагаються підмінити інше почування. Я не потребую такої милостині, а тебе прошу — не ображати спробами всяких фальшивок того гарного минулого, хоч би з пошани до того самого минулого.
Зоя очевидно на хвилину забула про те, якою вона є, а може й занадто понадіялася на себе, і примусила своє обличчя до чогось такого, що мало б означати кокетливу усмішку.
— Справді тільки минулого? — спитала багатозначно й обіцяюче, і при тому заграла очима.
Ігоря щось холодно ткнуло в груди. Пригадався йому раптом яструб, якого сусід покарав за виношені курчата, спочатку підстреливши, а потім пообтинавши йому крила. Безвладний яструб качався по землі, пробував знятися вгору, але, підскочивши, знову падав, бився і розпучливо скрикував. Зоя зі своєю кокетливою усмішкою була цілком подібна до того яструба, з тією тільки різницею, що птах викликав жаль, а вона — обридження і ворожість. На що надіялася ще? На крила, замість яких мала криваві рани? Чи не відчула ганебності цієї спроби, якою зневажала в собі ще те одиноке найсвятіше, що їй лишилося: своє недалеке материнство?
Замість відповіді, Березовський пройшов безцеремонним поглядом по її тяжкій фігурі й підняв капелюха:
— Всього доброго, Зоє!..
Не дав промовити більше ні слова, не простягнув руки — обернувся й пішов. Було бридко на серці, сором палив за жінку, що лишилася там десь на хіднику, жаль було колишньої Зої й свого кохання, але одночасно почував невимовне полегшення, позбувшись довготривалого болю. Тепер був вільним, так, вільним! Мав таке відчуття, як людина, що скине з ніг тісні черевики. Тільки «черевик», що його мучив без малого два роки, був не на нозі, а на серці. Тому, звільнившись від нього, відразу почав вільніше дихати, тому похмурий день перестав видаватися похмурим, тому брудні й засмічені купи снігу виразніше свідчили про весну. Ех, Боже, скрізь і всюди мусить колись скінчитися тиск, а на зміну зимі прийде весна. І тепер Ігор був у тому найглибше переконаний...
За яких два тижні він попросту ожив. Запопадливо читав і вчився, мав прекрасний апетит, ночами спав, як забитий, а в листі до матері написав, що вже «здоровий» і що приїде на вакації знову таким, як був давніше. Мати не відкладала відповіді й висловила свою глибоку радість, а при тому написала, що нічого дивного в його «хворобі» не бачила, бо ж у молодих людей ніколи не обходиться без душевних драм...
* * *
Було ясне, але холодне пополуднє. По тій стороні вулиці, куди впиралося сонце, шуміли потічки й парували хідники; по сторонах тіневих усе було сковане морозом і припорошене інеєм, а серединою гасав їдкий холодний вітер, завзято обороняючи прав обезсиленої зими.
І цього соняшного, але пронизливо-холодного дня Березовський зустрів несподівано Марусю. Йшла в сірому кролячому хутерку, в такій самій шапочці, мружачись від сонця й вітру. Юна й розрум’янена холодом, виглядала так свіжо й привабливо, що він не міг пройти мимо, не зачепивши її.
— О, Марусю, ви виглядаєте, як справжня снігурочка на весні: почорнів ваш кожушок, — пожартував Ігор і зупинив дівчину.
Маруся зашарілася ще більше, поспішно висмикнула свою руку, але, хотячи показатися відважною, різко підкинула голову вгору й так вульгарно розсміялася, що Березовському стало соромно за неї.
— Тато мене називає попросту кріликом, — відповіла Маруся, пересміявшись.
— Кріликом?
— Атож, по одежі. Добре, що не міг на каракулі здобутись, бо тоді була б я вівцею.
Знову підкинула голову вгору і, свідомо, чи несвідомо наслідуючи Варю, розсміялася тим самим різким, штучним сміхом, від якого у Березовського зашкребло на душі.
— Марусю, — сказав безпардонно, — не закидайте так голови і не регочіть так голосно, бо це вас дуже псує: стаєте подібні до Варі.
Дівчина відразу урвала сміх і, близька до плачу, розгублено видивилася на Ігоря.
— І ніколи не жартуйте так грубо, — продовжував менторським тоном невблаганий Березовський. — Де ж це видано, щоб така гарна дівчина могла сама себе називати вівцею? Соромтеся!
Маруся з рожево-рум’яної стала зовсім фіалковою, прикусила губи і, минаючи Ігоря, зробила крок, щоб відійти. Видно було по всьому, що от-от розплачеться.
Березовському стало її жаль, і він загородив дорогу.
— Чекайте, Марусю, — заговорив примирливо, — не гнівайтесь на мене. За правду і добру пораду ніколи не треба гніватися, навіть коли вони бувають дуже неприємними.
— Пустіть! — вистогнала дівчина. — Мені треба йти...
— Так спішитеся? Ну, то я піду з вами, — рішучо сказав Ігор і пішов поруч неї.
Вона не відповіла нічого, тільки приспішила ходу, але Ігор не відставав, дотримуючи їй кроку, і скоса поглядав на її обличчя. Зауважив знову той дивний вираз її очей, який він помітив ще тоді, по виході з цвинтаря: зосереджено-безтямний, ніби сліпий, байдужий до всього довколишнього світу. Було навіть страшно, що дівчина могла зачепитися, послизнутися і впасти, бо такими очима не можна було нічого бачити. І цей тупий погляд у поєднанні з яскравою і живою красою решти обличчя разив, як щось протиприродне і загадкове.
— Марусю, — по якомусь часі обізвався Ігор, — ви гніваєтеся на мене?
— Н-ні — перемагаючи тремтіння уст, відповіла вона, далі задивлена вперед своїм безтямним, чи тупим поглядом.
— Справді не гніваєтеся?
— Ні, — ще раз відповіла вона, так само дивлячись у ніщо.
— А чому ж ви такі набундючені? — чіплявся Березовський.
— Бо мені соромно! — вибухнула гаряче дівчина, врешті повертаючи до нього обличчя, й очі її стали відразу живими, видющими і повними жалю. — Я на кожному кроці роблю дурниці, — признавалася з розпучливою відвагою, як на сповіді. — Коли тільки поступлю так... ну, проти своїх переконань — виходить щось страшне!.. От і тоді, на цвинтарі, думаєте, я хотіла вас зачіпати? Не хотіла, але мене Варя підмовила — і вийшов скандал. Або тепер: думаєте, що мені приємно було головою махати, чи показатися дотепною? Зовсім нічого подібного! І... Ат, не хочу говорити!