Проти переконань
— Казав, — покаявся він. — Але тепер я переконався, що нема сили, яка б зруйнувала мою любов до тебе! Люблю тебе, як жінку, як людину, як матір своєї дитини!..
Склавши ці признання, він затремтів і мусів зупинитися, щоб не розплакатися вголос. Але зустрівши іронічно-докірливий погляд Марусі, засоромився: говорив, як скрайній егоїст і боягуз на додаток скаржився на свої болі, співав про свої почування. Але Марусі не важився питати, чи вона його ще любить, чи просто погорджує ним. Ні, цього він не міг спитати — бракувало йому сил.
— Марусю, — звернув розмову в іншу сторону, — нас же лучить дитина! Мені все одно, чи це буде син, чи донька, але я вже люблю її, я почуваю себе батьком, Марусино! І тому не будемо думати про себе — думаймо про нашу дитинку і робімо так, щоб хоч вона не терпіла через наші помилки і наші непорозуміння...
Знову розчулився і розчулив своїми словами Марусю. Вперше по зустрічі потепліла, підійшла до нього і довірливо притулила голову до його грудей.
— Я живу цією дитиною, — додала. — Так хочу вже її побачити!... Чекай...
Визволилася з його обіймів, підійшла до валізки, що стояла на ослоні, відкрила її і почала витягати звідти малесенькі сорочечки, шапочки, власноручно плетені панчішки, пеленки, сповивачі. Все було зроблене зі старих речей, пошите руками і прикрашене вишивками.
— Бачиш, бачиш, — раділа Маруся, — усе таке м’ягеньке, і рубців не відчувається зовсім. Не буде дитину гризти і тиснути...
Він нічогісінько в тих справах не розумів, а тому був попросту захоплений досвідченістю і передбачливістю Марусі, уважно розглядав кожну дрібничку і тішився, як дитина.
— Як ти це все гарно поробила! — чудувався він. — А в мене ще також є багато старих речей, особливо маминих. З них іще можна буде навибирати, хтозна скільки клаптиків і коронок. Там того добра ціла скриня. Приїдеш — упорядкуєш і побачиш, що з того можна вибрати.
Маруся враз посумніла й зідхнула:
— Я, Ігорю, звідси не поїду. Адже не можу покинути праці...
— Я попробую це влаштувати.
— Навіть не пробуй. Я не поїду до кінця року.
— Та ти ж і так не зможеш до кінця року працювати — ти повинна... чекай, коли це?.. Ну, так, у другій половині березня ти повинна одержати декретну відпустку. Не будеш же тут чекати дитини.
— Я поїду додому, Ігорю, — сумно сказала вона. — В нашій хаті живе зараз тітка Уляна. Поїду... Я так скучила за домом! І... і я хочу, щоб моя дитина побачила світ у своїй хаті.
— НАША дитина, Марусю, — поправив він.
— Наша дитина, — повторила вона і розплакалася.
Він кинувся, почав заспокоювати, пестити і переконувати, але не помогло: Маруся інакше собі не хотіла уявити — тільки щоб дитина народилася в рідній хаті. Мусів і з тим погодитись — адже обіцяв їй робити все так, як вона забажає, але було йому сумно.
Наспіла вечеря, а по ній одна за одною почали приходити цікаві сусідки, подивитися «на вчительшиного чоловіка». Не було б мабуть цим відвідинам кінця, коли б кметлива Федорка не заявила просто:
— Та що ви, сусідки, такі, їй-Богу!.. Чоловік із жінкою стільки не бачилися, може їм поговорити треба, а ви перешкоджаєте. Вони (себто Ігор) завтра їхатимуть, то ж хочуть із жінкою набутися хоч трохи.
Сконфужені жінки почали вибачатися і виходити з хати. Ігор подякував господині, але випхав її також і тоді замкнув двері на гачок.
— Сороки безхвості! — сказав з досадою. — Зараз побіжать по селі плітчити...
— Хай! — зідхнула Маруся. — Може тепер матиму спокій. А то ж вулицею не можна було пройти. Свистали за мною, грудками кидали, колись навіть шибку у вікні вибили...
Голос її задрижав, а очі вперлися в кут і наливалися сльозами.
— Марусю, не треба!.. — пригорнув її до себе. — Не звертай уваги на всякого роду дикунство. Це ж — село. Не можеш стати вище від того, що там про тебе говоритиме якась Хівря, чи Горпина?
— Не можу, Ігорю, бо я сама про себе тепер гірше думаю, ніж вони говорять...
— Як можна, Марусю? — жахнувся він. — Що ж ти, остаточно, такого зробила?! Чи ж справді уважаєш ганьбою своє материнство? Ти ж зневажаєш ні в чому неповинну дитину!
— Дитина тут ні при чому, Ігорю. Я зневажаю сама себе, і знову ж не за те, що ти думаєш. Зневажаю себе за те, що раніше була про себе такої невисокої думки, що не шанувала того, що було найліпше в мені, що уважала себе такою нікчемною, що так легко змінила свої переконання...
— Обвинувачуєш мене?
— Ні, Ігорю, не тебе — себе саму, Ти був лишень каменем, на який я у своїй сліпоті наткнулася і впала, але рівночасно ти ж і став причиною мого прозріння. Через тебе я навчилася багато... Ні, Ігорю, я тебе не обвинувачую.
— Гірка потіха!..
— Я зовсім тебе не потішаю — кажу лишень правду.
Він шанобливо поцілував їй руку.
— Не будемо сваритися, Марусю, — попросив. — Я, їдучи сюди, думав, що так багато тобі скажу, а тим часом не сказав нічого. І, думаю, що не треба зараз нічого драстичного зачіпати. Говорім про щось іншого... От, я й забув: кланявся тобі Веретелюк.
При згадці про Веретелюка Маруся проясніла й усміхнулася:
— Та твоя «Каланча» — страшно мила людина!.. Він, здається, і смертника може розрадити і мертвого розсмішити. Уяви собі, з найповажнішою міною і найбільшим переконанням каже мені таке: «Я, Маріє Григорівно, з власного досвіду знаю, що кохання — це стріла Амора, яка спочатку потрапляє в серце, а потім вилазить боком»... — і вона дрібно розсміялася.
Він розсміявся подвійно весело не так з дотепу, як з утіхи, що вона нарешті повеселіла, і в душі поблагословив Євгена за слова, які стали тепер причиною Марусиного сміху. Боже, Боже, чого б він тільки не дав, чим би не пожертвував, щоб затримати цей сміх! Але дарма! Сміх її продзвенів, як голос ненароком покоченого по землі дзвінка, а тоді обличчя набрало знову втомлено-сумного і внутрішньо-зосередженого виразу.
— А що представляє собою той Лукіянчук? — спитав поспішно Ігор, щоб не дати їй думати над сумними речами.
Маруся здригнулася від цього питання і враз густо почервоніла.
— Звідки знаєш про нього? — спитала також і, щоб укрити замішання, взялася непотрібно перекладати на столі якісь книжки.
— Писав до мене.
— Писав до тебе?!
— Писав. Але чому ти так збентежилася? Робив він тобі якісь прикрощі?
— О, ні! — надто спішно заперечила вона. — Сильвестер Михайлович є дуже шляхетною людиною і до всіх добре ставиться. Його всі люблять, всі поважають, хоч і побоюються, бо він дуже суворий...
— Молодий, старий? — випитував Ігор, підозріло приглядаючись до Марусі.
— Не знаю, скільки йому років.
— Жонатий?
Маруся враз випростувалася на повний зріст і, бліда від гніву, стала перед Ігорем.
— Твоя цікавість, Ігорю, йде по образливій лінії, — сказала шорстко. — Відчуваєш це, чи ні?
Не витримав її погляду й спустив голову.
— Вибач, — перепросив. — Але зовсім трачу голову від почувань...
— Зате я не трачу! — сказала з притиском. — Не трачу і вже більше ніколи не страчу! Занадто дорого обійшлася мені перша наука, і я можу сказати, як Євген: кохання — це стріла Амора, яка спочатку потрапляє в серце, а потім вилазить боком.
— Ти стаєш брутальною, Марусю, — сумно зауважив він. — Чи справді нічого кращого не можеш сказати про наше кохання?
— А ти можеш домагатися від мене чогось кращого?
— Я, Марусю, нічого від тебе не домагаюся, навпаки, я бажав би віддати тобі все, що маю, що можу, і себе самого на додаток. І єдине домагання, яке я ще ставлю і від якого ніколи не зречуся — це казати мені правду. Я ніколи не згоджуся користати з ласки і милосердя жінки, яка мене не любить, хоч би мав загинути від кохання. І тобі, Марусю, при всій моїй глибині почувань до тебе, при всьому, що сталося, я накидатися не буду. Зараз не питаю тебе нічого, а навіть прошу нічого мені не казати, бо по всьому пережитому ти знеохочена і ворожо до мене наставлена. Не гніваюся за це зовсім. Але я вірю, що все мине і все буде добре... А тепер, коли ти вже така ласкава, що не женеш мене геть, покажи мені місце, де б я міг лягти. Я не спав три ночі підряд і більше вже не можу витримати.