Проти переконань

— Так!.. — з досадою вирвалося в Ігоря. — І можна спитати, чого ти плачеш?
Маруся не відповіла, а натомість нові сльози побігли по її щоках.
«Починається родинне щастя!» — подумав Ігор, відчуваючи, що його огортає несмак і злість.
— Марусю, — сказав різко і з, притиском, — я хочу з тобою умовитися раз і на все життя, щоб ти ніколи не мовчала, коли я тебе щось питаю! Не зношу того! Можеш докоряти, можеш сваритися, чи дорікати, але не мовчи! Отже, ще раз питаю: чого плачеш?
  
— Плачу, бо мені жаль, — скоряючись твердому його тонові, присилувала себе відповісти. — Я ніколи не повірила б, що можу так впасти...
— Ой, прошу тебе, не вживай цих затасканих термінів! — заткнув вуха Ігор. — «Впасти»!.. Кожна жінка мусить впасти, одружуючись... — додав цинічно.
— Ігорю, твій дотеп дуже вульгарний...
— Ти сама винна, викликаючи мене на одвертість. Але я перепрошую, Марусю... — взяв її за руку і поцілував у долоню. — Пробач... Тільки ніколи не вживай слів з обтріпаного лексикону середньовіччя.
Вона трохи заспокоїлася і почала вже без сліз: 
— Все-таки не повинно воно було так статися. Для тата це буде тяжкий удар.
Він стиснув її руку міцніше, щоб підкреслити важливість своїх слів.
— По-перше, Марусю, є певні речі, на які ти мусиш мати свій власний погляд. Мене все розхолоджувала до тебе ота психічна залежність від оточення. Я дуже похваляю в тобі твою приязнь і пошану до тата, сам його шаную, але, — підкреслюю ще раз, — є певні речі, до яких тато мусить зректися права втручання! Минули ті часи, коли драконська традиція з батьківською і громадською контролею веліла замикати молодих у коморі, ставити під дверима на варті дружбів і потім виносити на показ цілого села найінтимніші докази «невинности», або «винности» молодої. Тепер уже того нема! Але чи тебе не разили хоч би й на весіллі того самого Василя оті масні дотепи, підморгування, підшептування і побажання, від яких Надійка весь час пекла таких раків, що їй аж сльози на очі виступали? І ти б також того хотіла?
— Ні, ні! — запротестувала Маруся, обливаючись гарячим рум’янцем. — Я б того не хотіла. Але... Але все ж тато повинен був знати.
— Що знати? Марусю, подумай над тим, що кажеш? ЩО ПОВИНЕН БУВ ТАТО ЗНАТИ?!
— Ах, ти не про це!.. — зніяковівши до решти, спустила голову Маруся. — Але, коли б твоя мама жила, чи й їй не було б жаль, коли б ти одружився, не повідомивши її наперед? Не було б їй прикро?
— Може. Але вона не вимагала б від мене робити те, що мені ще прикріше.
— Чи ж тобі було б справді так прикро, коли б вона хотіла тебе поблагословити на нове життя?
— Мені було б прикро дурити її, схиляючи голову під благословенство, в силу якого я не вірю.
— Чи ж раз уже так не було?
— Було, але не забувай, що моя мама лежала тоді на смертельній постелі, і твій докір, Марусю, дуже нетактовний...
— Хіба ж це докір? Навпаки, я вважаю, що бувають випадки, коли треба жертвувати своїми засадами для спокою ближніх.
— Бувають, але в даному випадку воно зовсім не конечно. Я не є ошустом, Марусю, я є порядною і принциповою людиною. Коли б був ошустом, то без вагання заграв би комедію і з благословенством, і з присягою, і з попом. Що це ошустові шкодить?
Вона вже мовчала, бо, розбита його аргументами, не знала що відповісти. А він, осмілений і підбадьорений, присунувся ближче, обнімаючи її за плечі.
— Слухай, Марусино, чи ж то вже справді так важко, яку форму має прибрати шлюб? Чи ж не має права кожна людина почати своє подружнє життя так, як вона хоче? Чи ж то справді приємно робити з найінтимнішого кроку прилюдне видовище? Кому приємно — хай собі робить, я не протестую. Але мені було б неприємно, тим більше неприємно перед батьками. Все ж таки, це дуже делікатна річ... І, зрештою, чи ти не була сьогодні щасливою?
Маруся спалахнула, порожевіла й засвітилася, вже самим своїм виглядом даючи промовисту відповідь. Але він не вдоволився.
— Скажи, чи не була ти щасливою? — наполягав, силоміць підводячи її обличчя.
— Не дивись так, — вишептала в солодкій муці. — Я шалію...
— Шалій! Я хочу, щоб ти шаліла! Я хочу сам шаліти, бо справжнє щастя неодмінно йде в парі з шалом!.. — вхопив її в обійми і безтямно припав до її уст.
— Ігорю, — вирвалася вона, — ти справді збожеволів!.. Довкола ж сусіди!..
— Яке діло сусідам до того, що діється між чоловіком і жінкою?! — вигукнув зухвало, підхопив її на руки і поніс до хати, скорений інстинктом диких предків, що переможно колись верталися до своїх печер з перекинутими через плечі тілами непритомних бранок... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
П’яні й знесилені коханням, але щасливі й примирені, прощалися по півночі. Умовилися, що обидвоє напишуть до Григорія Степановича, але Маруся, не чекаючи відповіді від батька, спакує свої речі і чекатиме телеграми дід Ігоря. Якщо б йому вдалося вирватися ще на день — він приїде по неї, якщо ні — Маруся мала їхати сама. їхати просто до Ігоря, бо ж вони були подружжям.
* * *
Вернувся Ігор до праці цілком зміненою людиною, йото енергія подвоїлася, зникли неспокій і туга, він став солідним, як і належить бути жонатому, а особливо його тішило те, що мешкання вже звільнилося і він може взятися за влаштування свого власного родинного гнізда. Дещо з устаткування купив, дещо позичив до часу, поки приїдуть меблі в багажі, що його мала надати Маруся, роздобув палива, з яким було так важко, придбав навіть кілька вазонків — взагалі почував себе господарем і майбутнім головою родини. Лишалося ще поговорити в директором відносно другої відпустки, і він чекав лишень відповідного моменту, бо сам бачив, що така відпустка була б дуже не на руку. Аж тут прийшов лист від Марусі:
«Ігорю, дорогий!
Будеш вражений тим, що я напишу, але, прошу Тебе, не так зрозуміти мене, як відчути. Я знаю, що Ти знайдеш багато розумних аргументів, проти яких мій мозок буде безсилим, але всі твої аргументи будуть рівно ж безсилі проти моїх почувань, проти МОЇХ ПЕРЕКОНАНЬ, які виходять не з голови, а з душі.
Ледве Ти вийшов з хати, Ігорю, як всі події з’явилися переді мною в іншому світлі — і мене напала розпука, мене напав жах, а в темноті почали з’являтися кошмари. То була моторошна ніч, Ігорю, і я зрозуміла, що мої передчуття мене не обдурили. Пам’ятаєш, я Тобі казала, що передчуваю якусь небезпеку від Тебе, що Твої слова мені видавалися підшептами нечистого, що Ти колись привидівся мені вітром, який гнав перекотиполе по замерзлому грудді, а тим перекотиполем була я... І решту ночі, навіть при світлі, Ти ввижався мені страшним. Я не хочу писати подробиць, знаючи, що вони були б для Тебе образливі, але правди скрити не можу.
Другу ніч я вже боялася лишитися сама в хаті і пішла до Сірків. Ти знаєш, що у них своє горе зі Стешкою... Я не хотіла нічого казати, але, коли побачила хресну матір, не витримала й розказала їй все. Може саме тому й розказала, що хресна має це саме нещастя в родині. А мені потрібно було перед кимсь висповідатися, бо свідомість зробленого гріха мене розторощувала.
Я знаю, Ти обуришся, Ігорю, я припускаю навіть, що Ти можеш зректися мене після цього, але мені стало легше. Хресна плакала наді мною, як і над своєю рідною дочкою. І на кінець вона сказала мені таке: «Напиши до Ігоря. Коли він чесний чоловік — мусить приїхати і все направити. Коли він чесний — він не підбиватиме тебе виступити проти батьківської волі й волі твоєї покійної матері, яка також того хотіла б, коли б була жива. Чи ж він нечистий, що боїться хреста і святого образу? І записатися мусите, щоб була ти його жінкою по документах, а не гулящою дівкою, що пішла на віру, як наша Стешка нещаслива. Весілля не робіть — яке ж то тепер по всьому весілля? — але батьківську волю пошануйте. Ми вам заступимо обидвом і батька і маму».