Проти переконань

І хто зна, чим би воно все скінчилося, коли б одного разу не прийшов лист від спричинниці його туги й неспокою. Лист дуже сумний і тривожний. Дівчина писала таке:
«Ігорю, дорогий:
Сталося нещастя: тата забрали до санаторії. Сам знаєш, скільки разів я просила його не пити, — не слухав. У середу вернувся, пізно й ледве увійшов до хати. Але не хотів лягати, сварився зі мною і вперше в житті наговорив образливих речей. Потім ще пив у хаті, а нарешті вирвався у мене з рук і втік. Його знайшли непритомним на вулиці й забрали до «витверезвлювача». Та йому було так погано, що вже ранком кликали лікаря, а той наказав негайно перевезти до лікарні. Три дні становище було критичне, бо серце відмовлялося працювати. А в неділю мені сказали, що тато потребує санаторного режиму найменше на місяць, а то й два. Крім серця, він має цілком виснажену нервову систему і ще якісь недуги. Я заплатила санаторію за два місяці, й оце сьогодні тата повезли під наглядом одного санітара. Хотіла й я їхати, але тато не дозволив. Він іще досі не цілком притомний, а, коли побачив мене, почав так кидатися, що його мусіло тримати четверо людей. Як мені важко, Ігорю!.. Лікарі, правда, ручать, що за два місяці тато повернеться цілком здоровим, що йому потрібно тільки покинути пити, курити і працювати. Вірю, що це правда, але все ж не можу знайти собі місця. Хоч би ж ти був біля мене!.. Ти все вмієш розважити і заспокоїти.
  
Вибач, що пишу мало, але, сам розумієш, що в таких випадках важко писати.
Цілую Тебе.
Маруся».
Ігор справді любив Григорія Степановича й вістка його вразила, але при тому всьому не міг в даному моменті стримати в собі почуття радости від свідомости, що розв’язка прийшла сама собою.
Поговорив з директором, повідомив його, що сталося нещастя з тестем і попросив на день відпустки.
— Ти, хіба, жонатий? — здивувався директор.
— Жонатий, — спокійно підтвердив Ігор. — Учителька Марія Кобзаренко, що має працювати з другою класою, і є моя дружина.
— Мгм... А я й не знав... Ну, добре, їдь. Я вже сам повідомлю інспектуру наросвіти. На один день пускаю тебе на власну відповідальність.
Звичайно, та половина ночі, що її Березовський стратив на подорож, і сама дорога були настільки довгими, що він успів і надуматися, і нахвилюватися, і натужитися подостатком, а про сон забув зовсім. Ледве-ледве дочекався світанку, який мав стояти близько цієї нудної й неспокійної заразом дороги.
Але ось і знайома станція, ось і площа, де стоїть кілька допотопних фіакрів, запряжених не менш допотопними шкапами, і галасливі, обшарпані фірмани [51], які й тепер, загнані зі своїми «засобами виробництва» в артіль «Червоної Зірки», не стратили звички кричати, дертися за кожного пасажира і вимагати «на чай».
Від старої, захованої в глибині двору за двома кремезними грушами хатини на Березовського війнуло спокоєм і затишком родинного гнізда. По двох з половиною тижнях напруженої праці, життя в чужому середовищі, безсонній ночі у тряському поїзді й новому трясінню, в обдертому фіакрі по закуреній серпневій дорозі, прохолода й тиша, що царювали там, за невеличкими віконцями, прислоненими знадвору зубленими шатами зелені видавалися правдивим раєм.
Скорим кроком перейшов подвір’я, натиснув на знайому клямку і опинився у півприсмерку сіней, його привітав здавлений крик радости й несподіванки, вслід за яким шию обняли ніжні дівочі руки, а до грудей з плачем припала чорнява голівка, яка і в півтемноті блищала ясним переділом.
— От маєш! — спробував пожартувати він, цілуючи волосся й вогкі очі дівчини. — То ти плачеш на привітання?
— Тато... Тато... — схлипувала цілком по-дитячому Маруся. — Ти одержав мого листа?
— Одержав, Марусю, одержав, і тому приїхав, — відповів, ведучи дівчину в хату. — Воно, звичайно, прикра справа, але для тата це ще й краще. З серцем у нього давно не все в порядку, а горілка могла довести його до згуби. Та тепер йому підлікують і серце, і нерви, а, головне, не дадуть пити. Він сам був уже безсилий покинути горілку, але в санаторії її не дістане. За два місяці він відвикне від налогу — і все буде добре. Побачиш. Не плач...
Вона вже не плакала. Вона слухала його жадібно і вірила, бо хотіла вірити. Вона також тепер думала, що для батька сталося найкраще з того, що могло статися. І так самісінько, як робила це для батька, приготувала йому воду до миття, подала чистий рушник і мило, а сама заходилася лагодити снідання. А він напружено стежив за кожним її рухом, ледве стримуючи в собі все зростаюче хвилювання.
Щоб вгамувати себе, вийшов надвір, витягнув кілька відер води з криниці, наносив у діжку, налив качкам і курям у корито, нарубав дров і увійшов до хати лишень тоді, коли Маруся покликала його снідати.
Та ледве переступив поріг, як його знову обвіяв дух прохолоди й тиші, напоєний п’янким ароматом сушених яблук, дух спокою й затишного родинного гнізда. Але ця прохолода сьогодні підпалювала кров у жилах, спокій обзивався дзвоном напруження у нервах, а тиша й привітність нагадували про те, що вони тільки самі в хаті, сторожко береженій від решти світу двома кремезними грушами, що стояли перед ґанком.
За сніданням його неспокій так зріс, що він майже нічого не міг їсти, і, не вспіла Маруся зібрати зі столу, як він піймав її і притиснув до себе.
— Слухай, моя Марусино, — почав схвильовано, — я приїхав для того, щоб одружитися з тобою. Підеш за мене, чи піднесеш мені гарбуза?
Вона щасливо засміялася і сховала обличчя у нього на грудях.
— Не маю гарбузів — посохли... — відповіла вкрай сконфужено.
— Марусю, я питаю, так би мовити, зовсім офіційно.
— Ніби ти не знаєш і без питань?
— Отже, згода? Ну, то поцілуй мене, але міцно!.. Так... Дякую тобі, кохана! Бо я вже, бачиш, трохи боявся: сказав директорові, що їду до дружини, а ти могла відмовити. Хочу, щоб на новому місці ми були вже подружжям.
Говорив уриваним і охриплим голосом, намагаючись заглянути їй в очі, а вона, далека від розуміння його хвилювання, зажурено схилила голову.
— Звичайно, так ліпше, — згодилася задумливо. — Але тата нема...
— От про це я й хочу з тобою говорити! — підхопив Ігор, і хвилювання його відразу уляглося. — Бачиш, воно краще, що тата нема, бо відпадають всякі неприємні ускладнення. Тато зараз зажадає церемонії з якимсь благословенством, перстенями, присягами і всякими такими іншими речами. А воно мені все смішне, образливе й огидне.
— Ігорю!.. — здригнулася Маруся й ступила крок узад, розплющивши широко перелякані очі.
Він сподівався цього, а тому повів наступ з подвійною енергією:
— Не лякайся, Марусю, і вислухай мене уважно... Я б дуже не хотів огірчувати тата, але шлюб, остаточно, є. нашою справою, а не татовою, і ми маємо робити так, як нам подобається. Тепер у мене до тебе одне, може й зайве, але остаточне і неминуче питання: скажи, чи ти ще віриш у Бога?
З виразом глибокого жалю Маруся заперечила рухом голови. Він уважав за доцільне не помітити того жалю і продовжував:
— Ні? Ну, то тоді подумай, чи ж буде чесно з твого боку дурити тата, вдаючи, що ти віриш у силу того чаклування, яке він збирається над нами чинити? Чи це не буде насмішкою над його глибокою вірою? Я, принаймні, на це ніяк не міг би зважитися не лишень тому, що не вірю, а й тому, що надто шаную тата. Я б почував себе негідником, отак його обдуривши. 
З її очей, з виразу її обличчя вичитав, що вона вже захитана і збита з глузду, і знову подвоїв своє завзяття.
  
— Крім того, Марусю, — продовжував, не даючи дівчині отямитися, — я ніколи не присягав би і не дав би навіть слова на «досмертне кохання», ані не прийняв би їх від тебе. Досмертної любови ніхто не може присягати, бо це не лежить у силах людини. Я зараз люблю тебе, ти любиш мене, і наша любов є настільки глибока, що ми зважуємося зв’язати наші долі. Я роблю особливий наголос на цьому моменті, бо уважаю людей, які сходяться, не маючи твердих підстав для свого співжиття, розпусними, безвідповідальними, звироднілими. Однак, може статися, що я розлюблю тебе, або ти розлюбиш мене. Дивімся тверезо на речі, Марусю, бо життя — це не іграшка. Для тебе навіть є більша небезпека, оскільки ти молодша від мене майже на десять років.