Проти переконань

— Не вийдемо! Реєструй у порядку черги!..
— До завтра не вийдемо! Коли так, то так! Клич міліцію!..
І закипіло: люди штовхалися, сварилися, намагаючись встановити порушену чергу, кінчали свої остаточні порахунки ті, що прийшли по розвід, плакали ті, які прийшли реєструвати смерть, верещала Клара Абрамівна, гримав пресом об стіл засохло-прозоро-блощичний Тєрєнтій Кузьміч — правдиві Содом і Гоморра!
  
Під загальні прокльони і цинічні дотепи Василь і Надійка таки записалися першими, а тоді ціле товариство, супроводжуване ворожими поглядами, вигуками і нарочито «припадковими» штовханцями, ледве-ледве видерлося на вулицю.
— О, гатуйте мою дуфу! — вигукнув Ковалюк, обтираючи зіпріле обличчя. — Вдруге нізащо не буду женитися!..
— Чому ж не будеш? — зовсім поважно сказав Євген. — То воно з непривички страшно. А потім, як втягнешся, — піде все одно, що по маслі...
Всі засміялися.
— Але ж ми ще молодих не поздоровили! — пригадала Зіна і поцілувала Надійку, бажаючи їй щастя. Потім потиснула руку Василеві.
— А мене не поцілуєш? — зробив обережну міну Василь.
Стоячи посеред пішоходу, товариство жартувало. Веретелюк ліз цілуватися до Надійки, до Зіни і до Марусі.
— Там така тіснота була, що я справді не знаю, хто з вас женився... — казав. — Може й мене оженили? Я щось там підписував, то, може бути, що якраз підписався, де належалося молодому...
— Точно, дядьку Євгене! — закричав Мишко. — Записали вас із Зіною! Я — свідок! Поздоровляю вас із тим, що винесли ребра цілі. Але, скажіть мені, за що я постраждав? — і показав на груди та манжети сорочки, де не було половини ґудзиків.
Загородили цілий пішохід, і прохожі, минаючи їх, лаялися.
— От навіжені! — кинула якась червонощока молодиця, сходячи за брук. — Така їх нетерплячка розібрала, що на вулиці цілуються. Через місяць по розвід прийдете — не будете цілуватися... 
Товариство знову засміялося, але з відтінком ніяковости.
Рушили назад. Веретелюк по дорозі притримав Ігоря і шепнув йому в ухо:
— Цікавий я знати, як то тебе прийме Клара Абрамівна, коли ти прийдеш свій шлюб реєструвати...
Березовський злісно кліпнув очима:
— Щоби мав до смерти відпокутувати кавалером, а до цієї потвори не піду!
— Ага, боїшся!..
— Бриджуся, а не боюся! — поправив Ігор. — І не лишень самої Клари Абрамівни, а взагалі цієї комедії. Обійдуся вже якось без пониження і профанації...
Веретелюк дуже уважно подивився йому в очі й відійшов, не промовивши ні слова..
* * *
«Кохаю, кохаю, кохаю!..»
Так, Ігор кохав і був коханим. Був навіть щасливим, але не своїм щастям, а тим, що і йому випала в цьому страшному житті одробина радости. Те саме почувала й Маруся, а тому вони обидвоє якось дуже обережно користали зі свого кохання. Дівчина не вимагала освідчин і запевнень в коханні, сама також про нього не говорила, і їхні зустрічі не раз минали без одних обіймів і без одного поцілунку.
Вони любили ходити вечорами на цвинтар, топтати взористі килими тіней, пришпилені до землі місячними стрілами, і слухати солов’їв. Поклавши руку дівчині на плечі, Ігор щось оповідав, а вона слухала його, мовчазна й зосереджена, не перебиваючи ні запитами, ні зауваженнями. Лишень коли кінчав, просила говорити ще щось:
— Оповідай, я хочу слухати...
— Що ж тобі оповідати?
— Що-набудь. Ти завжди маєш щось цікаве оповісти.
— Тобі не знудилося слухати мене цілий рік?
Вона усміхалася:
— Я б слухала тебе ціле життя: ти такий розумний!..
Він був вдячний за це признання, пригортав її міцніше до себе і починав щось нове. Цінив чистоту своєї дівчини, і навіть у хвилинах, коли скипала кров у жилах, коли уста в жадобі шукали інших уст, — ніколи не дозволяв собі ані на сміливіший дотик, ані на найменший натяк на те, що Кобзаренко свого часу назвав словом «зась». Знав, що Маруся не була Зоєю і вимагала цілком інакшого ставлення до себе. Вона вірила йому, і він мусів довір’я виправдати. Зрештою, не мусів, себто, не робив над собою ніякого примусу, бо молодість і цнота дівчини самі собою викликали пошану і служили їй найліпшим заборолом.
І лишень раз Ігореві зрадили нерви.
Якось то він прийшов саме тоді, коли Маруся кінчала обривати вишні в садку. Вийшла з-поза хати з повним відром у руках, закосичена китичками червоних блискучих ягід, усміхнена, спокуслива, як сама вишня, вщерть налита солодким соком.
— Врешті дозріла й та молода, що оце вперше зародила, — сказала вдоволено.
— Так, дозріла й молода... — повторив безтямно слова, що обвіяли його нараз полум’яним вихром.
Відібрав у Марусі відро, нетерпляче підштовхнув її у півтемні сіни і там, обплівши її дужими обіймами, пристрасно впився в гарячі уста. Світ закрутився і затанцював, жага притьмарила розум, і він підсвідомо чекав миті, коли розсудок згасне зовсім, уступаючи місце чомусь божевільно-солодкому, всевладному і потрясаючому.
— Ой, Ігорю, вишні ж!.. — скрикнула Маруся, хапаючись руками біля вух. — Подушив вишні!..
Дідько б узяв усі вишні, включно з тими, що зародили перший раз! Вони так недоречно стирчать за вухами, душаться від дотику, плямлять рукави сорочки і взагалі привертають природний стан речей, скидаючи чоловіка з неба на землю...
Злий і зніяковілий, Ігор дивився збаранілими очима на поцятковані червоним соком рукави, марно намагаючись второпати, що говорила дівчина про способи виведення вишневих плям на білій матерії.
— Візьмеш поки що татову сорочку, а я тобі цю зараз виперу і висушу, — щебетала Маруся. — Як свіжі плями, то відходять скоро...
Зробив, як радила, але все ще не міг перемогти розгуканого серця, що важко бухало в грудях. Прокляті вишні!..
Маруся тимчасом розпалювала примус, наставляла на нього великий чайник і, нічого не підозріваючи, розважала його розмовою.
— А, ти ж знаєш? — пригадала. — Стешка вже вчора виїхала до брата. Нещасна дівчина, наробила ганьби собі й цілій родині!
Він і сам недавно був такої думки, але сьогодні подушені вишні настроїли його дуже опозиційно.
— Чому ж вона нещасна, і де ти бачиш ганьбу? — спитав повільно, нервово закурюючи цигарку. 
— О! — здивувалася Маруся. — Тато тобі хіба нічого не оповів?
— Оповів, але я все ж таки не розумію, при чому тут ганьба, і чому над Стешкою треба уболівати?
Був подратований і хотів у відплату подратувати й Марусю.
Бідна дівчина аж розгубилася:
— Та як?.. — і не скінчила.
А він, мружачи очі й затягаючись димом, цідив слово-по-слову, як то звичайно робив у хвилинах найбільшого хвилювання:
— Що він виявився негідником — не її вина, але вона доказала, що вже в п’ятнадцять років є зрілою людиною. Наплювала на всі забобони міщанського середовища і поступила по своїй волі. Покохала і була сміливою, послідовною і до кінця відданою своєму коханню. Не чекала, аж поки її дадуть ордер на право розпоряджатися собою. Я ніколи не був про неї високої думки, але аж тепер шаную її за відвагу: молодець!
Спантеличена до скрайніх меж, Маруся не могла нічого мудрішого сказати, крім:
— Але ж ти бачиш, як це все скінчилося?
— Нічим воно особливим не скінчилося.
— Як?! А дитина?.. Без батька...
— Ну, і що? — дрочився далі Ігор. — Подумаєш, дитина без батька! Чи, по-твоєму, краще мати батька енкаведиста?
Маруся посумніла:
— Не розумію тебе, Ігорю. Ти якось так чудно говориш...
— Чудно? Чому чудно?
— Та, бо... Кожному ж ясно, що Стешка зробила страшно, ганебно!..
Тепер Ігор відчув, що починає бліднути, що йому тверднуть уста, а очі наливаються злістю.
  
— Марусю! — гримнув. — Не смій такого говорити! Там, де є любов, нема місця ганьбі! Ганьба там, де люди, сходяться без любови!
Встав і заходив по хаті.
— Я ніколи з тобою на ці теми не говорив, — продовжував по надумі, не дивлячись на Марусю, — але сьогодні, коли вже прийшлося до слова, — скажу. Мусиш зрозуміти, що фізична чеснота ще нічого не означає. Можна бути фізично дівчиною, недоторканою і неприступною тілом, але душею, чи, як ти кажеш, переконаннями, — найгіршою розпусницею. І, навпаки, можна бути пристрасною коханкою і найчеснішою жінкою водночас. Важно, чи жінка йде за голосом почувань, чи за голосом розрахунку. Це є мірилом порядности!