Проти переконань

Маруся, мов би чекала на нього, стоячи спершись на хвіртку, обіллята щедрою позолотою заходячого сонця, і світилася більше, ніж коли.
— Що з тобою вчора сталося? — зустріла його питанням. — Ми з татом заснути не могли і все вгадували.
— Поясню тобі, Марусино, все! — сказав бадьоро, стискаючи особливо сильно її руку. — Сьогодні поговоримо за всі часи. Але я попрошу тебе вийти зі мною. Підеш?
  
— О, — зашарілася густо дівчина, — то мусить бути справді щось надзвичайне... Гаразд! Он і тато йде. Щось він сьогодні пізно... Чи знову де не пив?..
Але Кобзаренко був цілком тверезий, лиш дуже суворий і пригноблений. Мовчки привітався з Ігорем і попростував разом з молодими до хати. В хаті відразу сів і почав терти то чоло, то потилицю, глибоко і важко зідхаючи.
«Ну, як же! — подумав Ігор. — Звичайно, мусіло щось статися. Але нічого не поможе, ні! Хай буде, що завгодно, а розмови не відкладу!»
Маруся з непокоєм слідкувала за батьком і несміливо спитала:
— Будете митися, тату? Вечеря перестоїть...
— Та вже ж, — розсіяно відповів Григорій Степанович і додав, очевидно, до своїх думок: — Ех, горе, горе!..
— Кожний день, тату, горе, але ви не гризіться так. Ідіть митися і сорочку чисту візьміть.
Але й при вечері Григорій Степанович був дуже мовчазний, зідхав, тер чоло і пив чарку за чаркою, аж Маруся нагадала:
— Тату, не пийте стільки. Вам же шкодить...
— Ех, дитино, життя мені ще більше шкодить. Як голову задурманю — воно ніби й легше.
— Та що вам сьогодні?
— Е, не все й тобі знати — постарієшся скоро. Ми з Ігорем вийдемо на двір, поки ти тут упораєшся. Я ще мушу в одне місце скочити...
— Тату, — несміливо обізвалася Маруся, — Ігор хоче піти трохи пройтися. Можна?
— Та йдіть, коли хочете, — згодився Кобзаренко. — Тільки довго мені не будьте.
Вийшли й посідали під грушами.
— А я оце від Сірків, — почав Кобзаренко. — Нещастя у них: Стешка вчора хотіла на себе руку наложити, сірників наїлася, есенції оцтової напилася, і не знати, що з нею буде...
— Що?! — кинувся Ігор. — Стешка?! Та не може бути!
— Еге ж, — тягнув далі Григорій Степанович, не звертаючи уваги на Ігореві слова, — звів її якийсь босяк і непорожню лишив, а сам жонатий. Добра б йому, проклятому, не було! Та ж то ще дитина — на Покрови їй щойно шістнадцять буде...
— Це неймовірне, що ви оповідаєте! — чудувався Ігор. — Стешка!.. Ну й що лікарі кажуть? Де вона?
— Вона вдома на горищі лежить, а лікаря коло неї не було.
— На горищі?!
— Атож. Батько на очі її бачити не хоче і з хати викинув — то вона, бідна, на горищі. Ех, горе, горе!..
Ігор зарвався з місця і вхопив Кобзаренка за руку:
— Ходім!
— Куди підеш?
— Підемо до Сірків! — безапеляційно сказав Ігор, враз забувши свою попередню постанову. — Лікаря треба покликати, до лікарні забрати, рятувати, а тому вашому, — вибачте, — дурному кумові треба сказати...
— Чекай, чекай, голубе! — визволив свою руку Григорій Степанович. — Не так воно просто. Коли б так легко було, я б не сидів оце з тобою.
— Ходім, ходім, потім будемо говорити! — настоював Ігор.
— Та сядь ти, гарячка! — розсердився Кобзаренко. — Слухай, що казатиму..
Ігор сів.
— Ну? — спитав нетерпеливо.
— От тобі й «ну»: Стешка ж неповнолітня, а той паршивець в НКВД працює. Покличеш лікаря — лікар дасть знати до міліції, а міліція почне справу розслідувати. По ниточці до клубочка, а він їй пригрозив, що, коли тільки його видасть — на всій родині помститься.
Березовський безрадно опустив руки: Справді, що в такому випадку можна зробити? Можна лаятися, можна проклинати, можна душитися від обурення. Але помогти?..
— Як же це сталося? — спитав. — Куди ж батьки дивилися, коли донька з жонатим енкаведистом женихалася, та ще й неповнолітня?!.
— Ніхто не знав, що він енкаведист і що жонатий. Приїхав сюди з Києва у командировку, казав ніби технік залізничний, чи інженер. Там такий поштивий, та огладжений — хоч до рани його приклади, і гарний, собака, як мальований! У родину до кумів уліз і в одно їм співав, що тепер дівчата, мовляв, такі й сякі, а він би хотів дівчину молоду, незіпсовану і зі статечної родини. Казав, що чекатиме і рік, і два... Куми, правда, ще й не надумалися, але Стешка вже наперед подумала... А тоді, він, як звіявся, кума щось почала догадуватися і присікалася до Стешки. Стешка плаче, але все «ні» й «ні». Аж оце щось тиждень тому щезла з дому, записку лишивши, що їде того босяка шукати. У Києві таки зараз на станції й допиталася. А він сидить, гаспидова душа, уже в уніформі залізничного НКВД. Там їй і сказав, що жонатий. Стешці гроші давав, щоб вона до лікаря пішла і плід зігнала, навіть якогось лікаря знайшов, що мав це зробити. Так Стешка не схотіла: «Поїду, — каже, — додому і там на себе руку наложу. Але перед смертю хочу батьків побачити». А він їй таке: «Їдь, куди хочеш. Тільки знай: мене вмажеш — не жити ні твоєму батькові, ні твоїм братам! Я вас, гадів, добре розкусив і знаю, яким ви духом дишете. Подякуй мені, що я досі вас не запакував туди, куди вам належиться...» І тепер таке: мало, що дівчина енкаведівського байстрюка носитиме, то ще й покривати його батька треба. Ех, горе, горе!..
Березовському лють забивала памороки, і він не міг всидіти на місці.
— Ходім! — сказав ще раз. — Того так лишити не можна. Сталося — пропало. Але вашого кума треба вилаяти, щоб мудрішим був, лікаря треба знайти, заплатити, щоб рятував і щоб зробив аборт.
— І ти тієї самої? — суворо спитав Кобзаренко.
— Що?
— Та про аборт. Лікаря кликати, щоб одному життя рятував, а друге життя і дві душі до того погубив?! Ні, голубе, ні в Кобзаренків, ні в Сірків на такий гріх пекельний ніхто не піде.
Ігор остовпів:
— То ви хочете, щоб Стешка родила?!
— Ніхто того не хотів, але, як сталося, — мусить родити. Кум каже, що готовий і сам загинути і синів на страту віддати, а до такого гріха страшного не допустить.
— Григорію Степановичу, вибачте мені ще раз, але це — ідіотизм! — крикнув Ігор. — Приносити цілу родину в жертву через одного енкаведівського виплідка — це... ще... Це взагалі не має назви!..
Кобзаренко сумно похитав головою:
— Ех, хлопче, хлопче!.. Не віриш ти в душу, а тому й простих речей не розумієш. Наше життя на землі — мить, а по смерті — вічність. Зробити так, як оце ти кажеш...
— Гаразд, гаразд, — досадливо урвав Ігор. — Знаю вже, що казатимете. Це — не моє діло, врешті решт. Але рятувати ту нещасну дівчину треба! Забрати її до хати з горища і не добивати докорами, а підтримати! Ходім!..
— Ото зарядив: «Ходім, ходім!». Ти думаєш, що я не подумав уже про рятунок? Фельдшера маю старого знайомого ще з часів війни. Він знає більше, ніж який лікар. І вже ходив до нього. Дав ліки поки що, а прийти зможе аж уночі, бо до десятої в лікарні працює. Цей поможе, і ліки дістане, і пари з уст не пустить. Тільки рано ще. Ось почекаю до десятої — і піду.
— А, тоді інша справа, — трохи заспокоївся Березовський. — Але ви вже там того свого кума вилайте на всі боки і від мене додайте. І що за логіка у нього?! До аборту допустити не хоче, а смертельно хвору дитину з хати на горище викинув! Це вже не по-людськи!..
— І я кажу, що не по-людськи, — згодився Григорій Степанович, — тільки ж, з другого боку, такої розпусти безкарно дарувати також не можна.
— Як ваш кум хоче карати — то хай карає винуватця, а не Стешку! — скипів Березовський знову. — Не будете ж мене переконувати, що Стешка розпусниця!
— Тут і переконувати не треба, — шорстко сказав Кобзаренко. — Раз пішла на таке — значить розпусниця!
  
Ігор обурився:
— Та що ви, Григорію Степановичу?! Яка ж вона розпусниця?! Просто дівчина молода, недосвідчена, любила його...
— Це, голубе не виправдання! Любити можна, а до всього іншого — зась! — поки шлюбу нема.
— Шлюбу? Та яке ж тепер значення ті шлюби мають?
— Ну, все ж таки — порядок: пішли до того паршивого ЗАГСу, записалися при свідках, — і вже, значить, люди знають, що то — чоловік і жінка.