Проти переконань

— Нічого, синку, — слабо усміхнулася вона. — От, прийшла смерть — та й годі...
— Мамочко, не кажи так! — палко попросив він. — Я скличу всіх лікарів, я повезу тебе до Києва, я...
Вона похитала головою:
— Даремно, Ігорцю, даремно! Нічого вже не поможе. Треба скоритися — нема ради. Добре, що хоч ти приїхав. Я так боялася вмерти, не побачивши тебе, не поблагословивши... Хочу висповідатися на смерть, але де ж тепер священика знайти? Тяжко мені на душі... Забери мене до дому, синочку. Хочу бути з тобою в останні дні мого життя. Забереш?
  
— Мамочко, що ти?! — ридав без сліз. — Я, звичайно, зроблю, як хочеш. Але тобі ліпше в лікарні. Все ж таки тут і ліки й лікарі під рукою.<
— Дарма, Ігорчику, мені вже ні ліки, ні лікарі не поможуть. Адже бачиш, що лежу сама. З цієї кімнати тільки один вихід —до трупарні. Забери мене додому! 
П’яний ї півпритомний від жалю, він бігав від одного лікаря до другого, просив, переконував, радив, але всі вони були безсилі: виглядів на рятунок, а навіть на поліпшення, не лишалося. І додому хворої також не радили забирати:
— Вона вже мучиться, а буде мучитися ще більше. В нашому розпорядженні лишається бодай морфій, але вам буде тяжко з нею витримати.
Та він не послухав і зробив так, як просила мати: забрав її додому і посвятився їй цілковито.
Перші дні блиснув слабенький промінь надії, бо мати побадьорішала, могла трохи спати, могла сидіти і навіть дещо з’їсти.
Вона дуже насторожилася і дуже цікавилася, коли Ігор передав їй подарунок Кобзаренка, і почала випитувати, що то за учениця, як називається, яка собою і чи добра вона людина? Але через те, що він справді був далекий в таку важку хвилину від усього не зв’язаного з її хворобою, і відповідав байдужо й невиразно, відразу стратила зацікавленість і до пантофлів, які їй так дуже сподобалися, і до таємничої учениці.
— Гаразд, — зідхнула розчаровано. — Поклади їх десь, а тому чоловікові подякуєш.
Лишень згодом якось висловила думку, яка її боліла:
— Шкода мені, Ігорцю, що не побачу тебе жонатим.
— Ти знову, мамочко?! Адже тобі вже краще!
Вона любовно й докірливо усміхнулася:
— Хочеш потішити мене? Дарма, синку, я відчуваю зближення неминучого... Хотіла тобі щось сказати. Відімкни шухляду в комоді. Там є пакуночок...
Дійсно, у шухляді лежав невеличкий пакуночок, дбайливо заліплений, перев’язаний і заадресований на його ім’я.
— Розв’яжи!
Розв’язав і витягнув з нього невеличкий образок Матері Божої у срібних ризах, а при ньому лист, також заадресований на його ім’я.
— Можеш листа спалити, Ігорчику, він уже непотрібний, коли ти є тут. Написала на всякий випадок. Ось, мій синочку, хочу благословити тебе, поки маю силу і пам’ять. Ходи сюди і стань навколішки.
Зробив, як просила, бо ж не мав сили й відваги сказати, що не вірить, не смів їй нанести такого важкого удару в останні дні життя!
Поклавши тремтячі руки на його голову, мати шептала молитву, а він, охоплений в цьому моменті шалом розпучливого жалю, зойкнув у думках:
«Боже, Боже, навчи й мене молитися! Навчи мене вірити! Поверни мені мою любов до Тебе, бо вона мені зараз дуже потрібна!» 
Але мовчазне було небо, і крик його душі, звившись на хвилину вгору, зараз же важкою грудкою впав назад і столочив попереднє бажання. В душі було пусто, холодно і лячно.
Він поцілував руки матері, поцілував образок і звівся. Дивився хвилину безтямно на маленьку іконку і раптом, потрясений надзвичайним відкриттям, скрикнув:
— Мамо, це ж — твій портрет!
— Цить, цить, не кажи нічого! — зупинила його мати. — Гріх! Я знаю... Це тато колись був у Почаєві й купив. Купив саме тому. Він казав... Хай йому Бог дарує, вільнодумним був твій тато...
— Але ж це просто неймовірно! — не міг втриматися Ігор. — Чи ж можлива така припадковість?!
— Не гріши, сину, прошу тебе! Може, й не слід було тобі цього бачити. Я ховала її, ховала... Одинока ікона, яка в мене ще збереглася. Але ти мовчи, не кажи нічого!..
І він мовчав уже, але не дивитися і не порівнювати не міг. Подібність була разюча і до давньої матері, як пригадував її собі в молодості, так і до теперішньої, змученої хворобою, з очима, що дивилися з-поза межі іншого світу. Може, навіть більша до теперішньої...
Лікарі сказали правду. По кількох днях деякої полегші хвороба пішла великими кроками вперед. Мати мучилася жахливо, а він, здається, ще більше. Бували ночі, що не то лягти, але він і присісти не міг, подаючи на зміну то ліки, то воду, то поправляючи подушки, то обтираючи вогким рушником вкрите від мук холодним потом обличчя. І лишень ранком, коли хтось приходив з сусідів змінити його — він лягав на годину-дві спати. А потім починалося все від початку. Мати справді тратила пам’ять і кілька разів на день кликала його, все питаючись, чи він ще з нею і чи вона вже благословила його, чи ні. Діставши відповідь, заспокоювалася, але через пару годин знову кликала і знову питала. Потім почала просити, щоб він конечно після смерти молився за її душу:
— Ти будеш молитися, правда? Ти ж не є таким вільнодумним, як був твій батько?
Казав, що не є і що буде молитися, бо що міг сказати? І хвора на деякий час затихала, попадаючи в півпритомний стан.
Сусіди й лікарі, дивуючись його впертості, все радили віддати матір до лікарні, а згодом мати і сама його про це просила, але він не годився. Не годився, хоч уже з милосердя й любови бажав їй смерти. Не міг дивитися на її муки, розпач опанувала його від свідомости безсилля, але, озброювався у всю свою терпеливість і не відходив від ліжка до самого кінця.
Вона померла на початку другої половини серпня.
Здавалося б, що за півтора місяця він був досить до того приготований, а однак втрата потрясла його й розбила до решти. Вернувшись із похорону, відчував себе осиротілим, одиноким і страшно нещасним. Бракувало йому материнського голосу, дотику її ніжних, вихудлих рук, бракувало навіть її страждань, і по цьому всьому лишилася нестерпна, болюча пустка. Приходили знайомі й незнайомі люди, потішали його, співчували йому, згадували покійницю дуже теплими словами, але в їхніх співчуваннях проскакували недвозначні натяки на те, що померлим тепер краще, як живим. І справді, смерть немолодої вже жінки на тлі перших передвісників масового терору, про майбутній розмах якого ходили дуже понурі чутки, не була ніякою трагедією. У застінках НКВД вже гинули в неменших муках тисячі молодих і здорових людей, батьків дрібних дітей, розбивалися родини, лишалися без даху над головою і куска хліба нові тисячі кандидатів на в’язнів, сиріт, вдів. Що ж у порівнянні до цього всього значила смерть старої учительки? Вмерла у своєму мешканні, на руках сина, похована по-людському поруч свого чоловіка — такої смерти не один міг позаздрити...
Ігор це й сам добре розумів, а однак щось бунтувалося в ньому, щось разило йото в цьому практично-тверезому підході, ображало біль його синівських почувань. Бо, чи міг біль зменшитися від того, що існують ще більші нещастя?
Розшарпаний, виснажений, не здаючи собі відчиту з того, як і що він робить, порядкував речі, пакував книжки, приймав гроші від якихось людей, що приходили щось купувати, але поняття не мав. що саме, кому і за скільки продав. А ночами душив його жаль, зганяв з ліжка і кидав ним з кута в кут по розгромленому мешканні.
І в одну таку безсонну ніч пригадав собі сердешного Григорія Степановича і добру, лагідну Марусю. Це були одинокі люди, які б інакше поставилися до його горя, сказали б слово, яке було йому потрібне, й не потішали б напевне його тим, що мертвим тепер краще...
  
Ігор написав до них листа. Повідомляв коротко, що померла мати, що він дуже розстроєний і що через кілька днів, упорядкувавши справи, приїде.
* * *
Навіть не заходячи до гуртожитку, просто зі станції подався до Кобзаренків. І вже коли зблизився до знайомої тихої вулички, пригадав собі свою останню розмову з Марусею. Тоді обняв його неприємний острах, що дівчина, пам’ятаючи образу (ах, якою марною дрібничкою вона тепер йому видавалася!), стріне його з чемно-пристойною міною, з надміром природности у рухах, або, навпаки, зі зле вдаваним, переборщеним співчуттям. Це було б ще гірше, ніж тверезі розважання материних сусідів.