Проти переконань

Ігор скривився й неохоче відповів:
— Коли ти хочеш говорити про веселіші речі, то ліпше буде й справді обговорювати постанови останнього партійного з’їзду.
— О, гатуйте мою дуфу! — здивувався Василь. — А з тобою що? Посварився, може, зі своєю дівчиною?
— Я, Василю, не мав ніякої «своєї дівчини», — підкреслено неохоче сказав Ігор.
— О, гатуйте мою дуфу! — все більше дивувався Василь. — А та, до якої ти ходиш?
  
— Як і ходжу, то не для того, що ти думаєш.
— А для чого?
— Він з нею «Питання ленінізму» вивчає, — дуже поважно сказав Євген.
— О, гатуйте мою дуфу! — не вгавав Ковалюк, який уважав своїм обов’язком знати про романи всіх товаришів. — То ти не... не...
Ігор засміявся:
— Вгадав, Василю: я — «не». І, щоб остаточно тебе заспокоїти, повідомляю: більше не ходитиму. Вдоволений?
Ковалюк обернувся до Веретелюка, розгублено кліпаючи очима:
— Ти щось розумієш, Євгене?
— Ні. І не стараюся розуміти, — уривчасто відповів Євген. — Це — його приватна справа.
Але Василь не міг заспокоїтися:
— І чому ж то так? Розчарувався?
— Можна сказати, що розчарувався, хоч, по правді сказавши, я ніколи нею очарований не був.
— О, гатуйте мою дуфу! — згорав від нетерплячки й цікавости Ковалюк. — Це вже тхне, коли не містифікацією, то інтригою! Та розкажи хоч толком!
— Нічого я тобі не розкажу, Василю, — відрізав Ігор. — Сказав, що більше не ходитиму — і все.
— Але чому? Я чув, що дівчина дуже гарна.
— Хлопці, покиньте цю розмову, бо мене нудить від неї! — звівся на ноги Веретелюк. — Ти, Василю, не лізь у чужу душу з постолами, а ти, Ігорю, на майбутнє будь уважнішим, наймаючись у гувернери. Я тебе нічого не питаю і нічого не хочу слухати, але носом чую, що ти вже наварив якоїсь кваші. З твоєю мальованою пикою і нахилом до динамітно-сахаринової красномовности треба бути дуже обережним у жіночому товаристві. Можу об заклад побитися, що дівчину з глузду звів, лазячи до неї щодня протягом кількох місяців. А тепер отак просто: «Більше не ходитиму». Свинство, голубе! Треба було над тим від самого початку думати.
Різкий і безпардонний, але завжди щирий і чесний, Веретелюк мав великий авторитет серед товаришів, і навіть Ігор його трохи побоювався. То ж і тепер не важився!я йому перечити, тим більше, що Євген мав рацію. Дійсно, не можна було так просто сказати: «Більше не ходитиму». Мусить піти хоч би для того, щоб якось гідно вийти з ситуації, принаймні не лишати Марусі в переконанні, що він загніваний, чи ображений останньою розмовою. А поруч з тим треба делікатно, але не менш рішучо й недвозначно, дати їй до зрозуміння, що він не має супроти неї ніяких намірів. Хай дівчина не лудить себе марними надіями, якщо їх має, і не чекає ніякого «нещастя».
Ще не знав, як це зробить, але сподівався, що воно само собою якось складеться при розмові. Адже говорити він умів.
Прийшов навмисне в такий час, коли Григорій Степанович повинен бути вдома, але, як на злість, той ще не повернувся з роботи, і Маруся зустріла його сама.
Ігор постарався вдати, що нічого не пам’ятає, і привітався так невимушено-природно, що аж самому ніяково стало. І, вдаючи далі, що не помічає ані бурхливої радости, яка полум'ям обілляла обличчя дівчини, ані виразу вдячности в її очах, ані хвилювання, від якого вона не могла говорити, спитав:
— Що ж поробляєш, Марусю?
— Нічого... — ледве здобулася на відповідь вона. — Чекаю на тата і пробую читати. Сідай!
Він сів, узяв у руки книжку, і тоді йому прийшла до голови потрібна думка.
— Добре, що читаєш, — похвалив. — Тобі треба багато читати, але читати за якоюсь певною системою. Шкода, що я раніше над цим не подумав і не склав тобі плану читання.
Зупинився на хвилинку, щоб підібрати потрібні слова, і глянув на дівчину. Вона була прекрасна в цей момент! Примарніле й зблідле личко стратило різкість свого звичайного надміру барв і було ніжно-перламутровим, з ледве помітними тінями прозорого рум’янцю, що грав, як перший несміливий соняшний промінь на світанковому небозводі. А очі, ті чудесні темні очі, що були отворами до глибокої, таємничої криниці, тепер світилися теплими зорями, переповнені вщерть почуттям безмежної ніжности і щастя.
Важко було в такий момент наносити дівчині удар, і Березовський, з трудом відірвавши від неї погляд, переніс його на книжку.
— Але й пришлю тобі список у листі, — тягнув невмолимо. — Треба тобі дати якесь зайняття на ціле літо. Як будеш мати роботу — менше лишиться тобі часу на всякі непотрібні думки, що в літні ночі лізуть у дівочі голови...
Дивився далі в книжку і чекав на репліку, на яку вже мав приготовану відповідь, мовляв: у молодих дівчат ті думки зводяться до одного: закохатися і вийти заміж. А Маруся ще молода і мусить думати не про одруження, а про дальшу освіту. Технікум — це дуже мало. Потрібно скінчити інститут, коли Маруся хоче одружитися з освіченою людиною. З освітою за технікум може хіба рахувати на партію також зі середньою освітою, або бути приготованою на те, що в подружжі все відчуватиметься різниця... Коротше кажучи, мав наплести усяких традиційних нісенітниць, при допомозі яких всі студенти звичайно викручувалися в подібних ситуаціях із сітей Гіменея. Але, розумно, чи ні, переконливо, чи непереконливо, — Ігореві було в даний момент байдуже. Головне — все дотеперішнє перенести “ad acta” [30].
Недбало перегортав книжку і чекав на питання. Але не почув нічого і змушений був піднести очі на дівчину.
Ні, треба було побачити її в цю хвилину! З теплої перли, що хвилину тому назад ясніла і грала ніжними барвами, дівчина перетворилася в статую, вирізьблену з сірого пісковина. Гнівно нахмуривши чоло, стояла горда, сувора, холодна і просто дивилася на нього.
— Дякую, але ти намарне турбуєшся, Ігорю, — вимовила тихо, як вона вміла, самими устами, виразно карбуючи кожний склад, і забрала у нього з рук книжку.
Коли б не тон, яким це речення було сказане, воно виглядало б на звичайний трафаретний вираз подяки. Але саме тон і вся її горда, сувора постава свідчили, що вона з пів натяку розкусила його наміри і відразу на них зареаґувала. Осадила його, нічого не питаючи, і, видно було, що не дасть права сказати те, що хотів сказати Ігор.
Але він уже й не хотів договорювати того, що думав говорити. Навпаки, присоромлений і згнічений, відчуваючи докори сумління, він хотів завернути сказане.
— А я, бачиш, таки турбуюся, — вдався до викруту. — Твоя освіта ніколи не буде повною, поки не знатимеш літератури, як слід. А ти її не знаєш. Ті твори, які входять до програми, або не дають ніякого уявлення про письменника, або, іще гірше, цілковито викривлюють уяву про нього. Взяти хоча б Івана Франка, чи Лесю Українку...
Всіма силами старався надати своїм словам невимушеної простоти й переконливости, але, дивлячись на Марусю, відчував, що втрачає під ногами ґрунт. Ох, цей проклятий скам’янілий погляд, під яким нуртують незбагнені думки й почування, і цей байдужий спокій, крізь який пробивається ніяковість і сором за його безпомічність, зовсім, як тоді, коли він вияснював суть «фізичного існування», — вони його доводили зараз до шалу! Не людина вона, а чортівська криниця, глибини якої не можна збагнути!
— Я, правда, не літератор, а географ, — далі розпучливо борсався Березовський, відчуваючи, що потрапляє у владу сили її очей, подібній до гіпнози, і вже сам не здавав собі відчиту зі своїх слів, — але настільки знаю літературу, що зможу тобі багато допомогти. Коли вернуся з вакацій — засядемо з тобою. Розглянемо докладніше напрямки в нашій, а зокрема літературі всесвітній. Щоб ти не казала більше, що Байрон — це тільки лорд-визискувач, який хотів замилити очі пролетаріатові, відвести його увагу від класової боротьби в бік неіснуючої дійсности, і з цією метою створив спеціальний буржуазно-шкідницький напрямок, званий романтизмом...
  
Спробував навіть усміхнутися, але йому було не до сміху в цю хвилину. «І що я плету?! — питав себе з огидою. — Що зі мною діється? Хіба ж, ідучи сюди, не постановляв собі все це скінчити? Навіщо ж знову запрягаюся ще й на наступний рік? До чого ж дійду?»