Проти переконань
Думка працювала ясно й енергійно, але тіло було в’яле й неслухняне. Ледве-ледве переміг себе, щоб встати й знову, маневруючи поміж лавками й мулярським начинням, почвалав до виходу.
Звернув у бічну доріжку, забрів у якийсь глухий кутик цвинтаря, знайшов камінну лавку під розлогим деревом і сів. Образ ясного личка на тлі білосніжної подушки, що нагадував воскову скульптуру, не покидав його.
— А вона — чисто, як Мадонна пензля справжнього генія, — думав собі. — Така ясна, така чиста, така... свята. Справді, як свята, нема іншого окреслення. Моя Танічка, моя дитина!.. Боже, врятуй її!..
Поволі повертала до нього рівновага й спокій немовби щось випив для заспокоєння нервів. Довкілля вже не тікало перед зором, навпаки, примушувало ввернути на себе увагу, викликаючи мимовільне порівняння з минулим.
Так, це ж і тоді був травень, був біло-рожевий цвіт, що опадав на землю, і був цвинтар. Трохи навіть подібний до цього цвинтаря... А взагалі травень — це місяць, який значив у житті Березовського майже всі найважливіші події: у травні він познайомився з Зоєю, через рік — у травні зірвав з нею, ніби для того, щоб у той самий день познайомитися з Марією; в травні народилася Таня (ах, правда, це ж їй за чотири дні сповниться вісімнадцять років!); у травні його поранено, у травні він добився до спорожнілого родинного гнізда, і оце зараз, у травні... Все в травні. Березовський не знає забобонів, він — переконаний атеїст, одначе в травень вірить. Смішно, але факт!
Війнув теплий вітрець, і Березовський помітив, що біля його ніг, умираючи, злегка заворушилися оббиті пелюстки яблуневого цвіту. Звідки вони тут узялися? Чи дерево, під яким він сидить?.. Ні, це каштан. А от ТОДІ він сидів під яблунею — пам’ятає зовсім певно. Він взагалі тепер пам’ятає все дуже добре, в найменших подробицях. Минуле інколи присувається до нас так близько, що заступає собою сучасне. Ось і зараз Березовському здається, що день, який минув двадцять один рік тому, є реальнішим, ніж сьогоднішній. Бачить себе, як в люстрі, молодого двадцятип’ятилітнього, як сидить на пошерхлій від давности і вкритій лишаями кам’яній лавочці в глухій закутані цвинтаря й упивається гіркотою отрути щойно пережитого потрясіння...
Це було після того, як Зоя повернулася з Києва, куди їздила на конкурс піаністів, і він, знаючи вже з часописів про успіхи своєї коханки, полетів до неї з ґратуляціями.
Зоя була дуже радісна, дуже збуджена, палко відповідала на поцілунки і між словами привітів, ґратуляцій і подяк вставила:
— Їду до Москви, Горю! Пропонують мені місце в оркестрі державної філармонії.
Ігор відразу зблід. Не бачив себе, але знав напевно, що зблід, що уста його твердо стиснулися, а ціле обличчя прибрало вигляд камінної твердости.
— Ти прийняла пропозицію? — опитав холодно і позірно спокійно.
— Питання! — засміялася Зоя. — А хто ж би того не прийняв? О-о!.. — скривилася. — Зараз почнуться проповіді...
— Помиляєшся...
Зоя втиснула його в глибокий фотель, скочила йому на коліна і, розгладжуючи своїми випещеними пальцями його обличчя, примирливо защебетала:
— Знаємо ми, знаємо, що означає така міна... Зевс гнівається, правда? Зевс має зблідле лице і тверді уста, які мене саме в такому стані зводять з розуму і викликають безумне бажання їх цілувати — отак!.. Що ж це?! — здивувалася. — Зевс не відповідає? Зевс охолов? Ах Зевс робить свою знамениту паузу надуми, щоб набрати сил і за хвилину стати Цицероном. Я вже слухаю. Що мені має сказати Зевс, чи то пак, новітній Цицерон?..
— Коли ти сама не догадуєшся, Зоє, то шкода моїх слів, — відповів щиро з неудаваним пригнобленням і встав з фотелю.
— Ігорю, прошу не робити драм! — крутнулася Зоя і різко змінила тон. — Хто казав, що справжнє кохання ніколи не накладе ланцюгів на вище покликання людини?
Тепер він уже не був зовсім щирим, коли почав запевняти, що його смуток зовсім не подиктований егоїстичними мотивами. Річ ясна, що розлука його лякала й боліла невимовно. Але знову ж не брехав, коли висунув іншу причину:
— Чи ти думаєш, Зоє, над національною стороною справи? Не ображає тебе факт, що мусиш покидати батьківщину і їхати до ворожої столиці?
— О, Ігорю, для мистця батьківщина там, де може розвинутися його талант! — відтяла Зоя.
Ігоря пройняло холодом, що відбився у повному здивовання запиті:
— Ти так думаєш?!
— Так думаю! — енергійно потрясла головою Зоя. — Сам знаєш, що Італія, наприклад, була батьківщиною...
— Досить, Зоє, досить!... — сказав ще холодніше і так рішучо, що Зоя вмовкла. — Ти сама не віриш у те, що говориш. Для чого ж лукавиш? Хочеш виправдатися у власних очах? Бо переді мною не оправдаєшся...
Зоя обурилася і почервоніла, як півонія.
— Я, Ігорю, вже давно ні перед ким не оправдуюсь, навіть перед власними батьками! — кинула гордо. — Маю своїх двадцять чотири роки і роблю так, як уважаю потрібним. Однак, для тебе зроблю виняток і скажу тобі таке: і я б не поїхала до Москви, коли б тут, у нас, були такі самі можливості. Але ти ж знаєш не гірше від мене, що Україна і через сто років не дасть мистцям того, що вже давно дає Москва. І, хоч як воно не сумно, кожен, хто хоче вибитись — мусить їхати до Москви.
— Своїм талантом збагачувати ворожу скарбницю... — докінчив їдко з притиском Ігор.
Зоя відчувала його правоту і тому злостилася все більше.
— Чого хочеш від мене?! — вибухнула під кінець. — Що ти можеш дати мені взамін за майбутнє, яке мене чекає в Москві? Дозволиш ласкаво триматися до віку за полу сіренького учітєлішки (вона вжила з-московська зневажливо-здрібнілого слова «учитель») тому, що він гарний і вміє кохати?!
Можна було все подарувати, але останнього речення — ні. Було в ньому забагато правди, і саме тому воно так обпалило Ігоря образою. Мовчки встав і вийшов. Знав, що вийшов назавжди і більше не повернеться, хоч би мав зітліти від тих почувань, які нуртували в ньому. Був гордий з природи й нікому образ не дарував.
Тоді, власне, забрів на цвинтар і сів під дикою яблунею на пошерхлій від давнини кам’яній лавочці перед старою-старою чорного мармуровою плитою, під якою, як свідчив напис, покоїлися тлінні останки якогось польського лікаря й історика в одній особі. Вітер оббивав біло-рожеві пелюстки яблуневого цвіту, і вони, покірні та безсилі, густо встеляли довкола землю, або жалібно повисали на стебелинах трави.
Дільниця цвинтаря, де сидів Березовський, була найдавнішою, а масивні фамілійні гробівці й мармурові пам’ятники свідчили краще від виритих на них написах про колишню значність і заможність людей, які під ними спочивали. Люди відійшли, погубилися десь їхні нащадки, але імена, дати й велич були задокументовані на камінних сторінках цвинтарного літопису.
Уздовж алей, скриті за розбуялою зеленню, німо страждали камінні почорнілі й повищерблювані постаті святих мучеників, тут і там у зелених тінях біліли смутні постаті мармурових янголів, що застигли в нерухомості при киданні на могили таких же застиглих в леті й нерухомих рож та лілей, у своїм вічнім болі німіли епітафії, які вже більше не зворушували нічийого серця.
Серед цього занедбаного світу віджилих смутків, розпачу та жалоби Березовський був єдиним живим винятком зі свіжим болем у грудях, і цвинтар, як не можна ліпше, відповідав його бажанню — поховати те, що могло вмерти. Ігор чинив кривавий ґвалт над собою, вириваючи з серця своє перше кохання, а біль, що його відчував при тому, здавалося, відбивався на почорнілих і повищерблюваних обличчях мучеників, на білих постатях смутних мармурових янголів і відживляв свіжою кров’ю мертві слова давніх епітафій.
Був так зайнятий собою, що не помічав життя, яке буяло і кипіло понад мовчазними могилами. А воно йшло своєю дорогою і поставало у нових формах і нових проявах саме над цим місцем, де витала смерть. Свердлили тишу своїми тонкоголосими сопілками солов’ї, даючи знати цілому світові, що саме тепер у м’якеньких гніздах відбувається велике таїнство у сірих горошинах яєць; прудкі метелики грали й парувалися, розгортаючи і звиваючи барвисті стрічки свого лету, і крізь м’яку верству перетлілого торішнього листя пробивалися наверх ніжно-бадьорі пагінці нових зел і квітів.