Проти переконань

— Зовсім не питання. Природа — це реальність, матерія, а ваш Бог — це Дух — одним словом — ніщо! 
— Дурна твоя матерія! — аж підскочив Кобзаренко. — Як в матерію духа не вложиш — нічого з неї не буде. Камінь все залишиться каменем, глина — глиною була, є і буде. А то Бог взяв глину, вдихнув у неї душу — і стала людина!
— Хто ж це таке доказав? — перехиливши голову набік, спитав Ігор.
  
— Хто? Та й учені ж кажуть, що живе з мертвого постало. Чи, по-твоєму, наука так зробила? Докажи мені, що наука виникла раніше від усього живого — то я й повірю, що це вона з глини усякої тварі натворила.
Ігор добродушно сміявся, страшно вдоволений зі свого співрозмовника, але врешті й собі заговорив поважно:
— Бачите, Григорію Степановичу, людський розум є дуже обмежений, щоб пізнати певні речі, і тому для нас не все зрозуміле.
— Скажи ліпше, що людський розум дурний! — буркнув Кобзаренко. — Коли б був мудріший, не відкидав би Бога. А то сам признає, що нічого не знає, а хоче все толкувати.
— І толкує, Григорію Степановичу, толкує! Вже багато він витолкував, а з бігом часу витолкує ще більше.
— Хіба, як помудріє, то дотолкується до того, що тепер відкидає.
— Ой. мабуть, ні!
— А я тобі кажу, що за сто, чи за тисячу літ, люди визнаватимуть Бога ще більше, як признавали тисячу літ тому. От побачиш!
Ігор засміявся на цілі груди:
— Того вже напевне ні я, ні ви не побачимо!
— Ге-ге-ге! — перекривив Кобзаренко і з пересердя почервонів. — Стережись лишень, щоб тобі не довелося на це все дивитися з преісподньої, бо там сірка очі виїдає.
— Та що ви, Григорію Степановичу?! — сміявся далі Ігор. — Хіба ж душа має очі? І як це може сірка духові очі виїдати? Сірка ж — матерія!
Кобзаренко трохи сконфузився.
— Добре, добре! — поспішив завернути розмову до того пункту, що був у Березовського найслабшим. — А от ви все таки скажіть, звідки життя взялося, і хто сонце на небі тримає, і хто зорям дорогу вказує? Хто?
— Кажу ж вам, що є закони, яких ми ще не збагнули.
— І хто ж видав ті закони?
— Ніхто не видав — вони вічні.
— Та хоч і три рази вічні, то хтось їх мусів таки встановити! — нервувався Кобзаренко.
— Хай буде по-вашому, — годився Ігор, — признаємо якусь вищу силу, яка їх встановила. Але ця вища сила також є нічим іншим, тільки законом вічної матерії.
— Їхали-возилися!.. — з досадою махав рукою Григорій Степанович. — Як це матерія видаватиме закони для матерії? Нехай там тобі камінь, чи ціла скеля, видасть якийсь закон — хочу я бачити...
— Ви їх не бачите, але наука доказує, що не лишень скеля, а кожна порошинка має певні закони.
— Мають, бо ними Дух командує.
— Таки ні, Григорію Степановичу! Наука вже навчилася пізнавати ці закони, обраховувати їх, передбачати і навіть підкоряти. А Духа, про якого ви говорите, не можна б ні зрозуміти, ні обрахувати, ні передбачити, а тим більше підкорити. Скажіть, чи не так?
Суперечки були переважно односторонньо-завзяті, бо Кобзаренко гарячився, а Ігор відповідав йому поблажливо, як людина, свідома своєї вищости, хоч і не завжди ця «вищість» мала за собою тверді підстави. Та інколи й Березовський розпалювався, особливо, коли дискусія впиралася в християнство і його засади.
— Ваша релігія народилася серед рабів, рабам на потіху служила і цілу свою історію рабів виховувала! — нервувався він. — Поганство вже куди ліпше, бо погани вірять у богів добрих і в богів злих, богів, які винагороджують, і богів, які карають. Та й не дуже то панькаються зі своїми ідолами: не вийшло так, як його просили — на шнурок і в воду, або на вогонь, як і ви з моїм конспектом зробили. А християнство визнає лишень доброго Бога, всепрощаючого, а своїх сповідників учить також гнутися в три погибелі і перед несправедливістю і перед Богом. Велика потіха людству прийшла з того, що ніби там якийсь Христос покірно терпів і вмер на хресті? Ніякої! А все ж проповідники Христові втовкають у голови темним народам, що в світі діє добрий закон, виданий Богом, діє милосердя, і тому світ змінився. Тим часом насправді нічого не змінилося, бо діють інші закони — закони, — будемо вже так казати, — вищої сили, закони матерії, яких ніщо не змінить. Не поможе розпучливий крик християнської заповіді «Не вбивай!», коли закон матерії каже: «Щоб жити — мусиш убивати!»
— Не поможе?
— Ні.'
— Ага, ну, то давайте, як вам там каже той закон, убивати: он коло вас лежить молоток. Беріть і починайте! — і Кобзаренко підставив голову.
Мов би сівши з усього розмаху на лід, Ігор засміявся.
— Навіщо? — пожартував. — Я ж можу і без вашої смерти жити. Навіть, убивши вас, тільки прикрости собі наробив би, бо і посперечатися не було б із ким, і ваш начальник певне мені не подарував би, коли б я йому такого славетного майстра зі світу звів. Ні, ні, вас я не хочу вбивати і ніколи не вб’ю. Закон природи каже вбивати для користи, а не для шкоди собі.
— Гм, то ви тільки, значить, тому й не вбиваєте, що не бачите в тому користи. А для користи вбивали б?
Догадуючись, куди гне Кобзаренко, Березовський не переставав сміятися:
— Ох, хитрий же з вас чоловік! Хочете мене загнати на слизьке? Але не заженете, ні! І я б для користи убивав, і ви б убивали. Хіба ми не чекаємо такого моменту, коли вже можна буде вбивати? — по-змовницьки підморгнув він.
— Але не для користи! — запротестував Кобзаренко.
— Слухайте, Григорію Степановичу, але ж користь не розуміється, як шкурництво! Вбивати ворога в ім’я добра держави і власного народу — це теж у конечному висліді переслідування власної користи.
— Говорила небіженька!.. Як користь, то користь. Яка ж, у лихої години, користь тому, кого на війні вб’ють?! І чого ж би це ми мали так чекати того моменту, коли можна буде власні груди проти кулі наставити? Ні, тут не користь!.. І ви, коли б тільки користи шукали, вступили б у партію, чи попросилися б на роботу в НКВД. А то сидите отут і контрреволюцію розводите. Ось піймають вас колись за язик і голову скрутять. І яка вам з того користь? Ще, коли б у безсмертя душі вірили, — інша річ. А так — зовсім не до ладу виходить. Ті, які за користю женуться, які тому вашому «законові природи» поклонилися — всі тепер у партії та в НКВД сидять. Як і ви до них приєднаєтеся — аж тоді докажете, що до кінця вірите, у те, що говорите.
— Не можу, Григорію Степановичу, не можу того зробити! — півжартом покрутив головою Ігор. — Вже так мене мама змаленьку виховала, що я поступаю на поперек здоровому розумові й власним інтересам. Забагато вона мені всяких «забобонів» прищепила: честь, любов до рідного, душа... «Зіпсувала» мене, одним словом...
Почавши жартівливо, Березовський зійшов на тон гіркого глуму і скінчив з нервовою хрипкою в голосі.
Григорій Степанович аж прокашлявся за нього.
— Ото ж бо то й є, Ігорю Олександровичу, — почав, зиркаючи з-під лоба на Березовського, — що вам, ученим, часто в голові плутається. Ви, приміром, від Христа відійшли, а до диявола пристати не можете, і зайшли в сліпий кут. До диявола вас Христос не пускає, до Христа вам диявол на перешкоді став, і шарпайтеся ви, не во гнів будь вам сказано, як теля на мотузці.
— Я ні в Христа, ні в диявола не вірю, — з понурою впертістю сказав Ігор.
— А в християнство?
— В християнство вірю, як у факт.
— Ну, а хто ж його, по-вашому винайшов?
— Був напевне якийсь філософ, чи що. А решта прийняла і повірила.
— І той філософ не міг називатися Христос?
— Міг, звичайно, але він не був ні сином Божим, ні чудотворцем.
— Гм... — перехилив набік голову Кобзаренко і зсунув на самий кінчик носа окуляри, даючи знати, що збирається до наступу. — А все ж таки, ота «ваша сила» дуже сильна?
  
— Її сила стоїть вище нашого розуміння!
— І мудра?
— Її мудрість не може зміститися в людських головах!
— І можна їй заборонити діяти за своїми законами?
— Я вже сказав: проти її одвічних законів люди безсилі.