Проти переконань
Виїмкова вдача!
Березовський був погано настроєний і вмисне брав усе в понурих фарбах. Але, правду сказавши, був лихий найбільше тому, що не мав куди подітися. Він уже звик до тієї міщанської, пропахлої запахом сушених яблук, затишної хати, де знаходив повне відпруження від галасливої атмосфери переповненого гуртожитку, в якому треба себе завжди тримати на увазі перед невсепущим оком громадської й політичної контролі. В Кобзаренків він скидав машкару, вільно рухався й висловлювався і, нарешті, почував себе окремішньою людиною, а не оселедцем в бочці, якого не вирізняється серед сотень інших. Він тужив за родинним кутком і в гуртожитку, помимо того, що мав серед студентів щирих товаришів, почував себе завжди самотнім. Та й товариші почували себе так само, і тому майже кожний з них або романсував, або приятелював з якоюсь дівчиною з-поза гуртожитку. Кожний тікав від касарняного [10] життя до тісного кола, до родинного вогнища, де можна з’їсти тарілку теплої домашньої юшки, випити склянку чаю й погуторити вільно, не оглядаючись на «генеральну лінію партії». І не конечно мусіли бути при тому матримоніальні наміри, чи бажання заспокоїти чимсь надпрограмово невдоволений убогими харчами студентської їдальні шлунок — ні! Тільки ж врешті-решт людина добровільно не йде ні до казарми, ні до колгоспу, то ж і гуртожиток розглядає, як конечне лихо.
Після розриву з Зоєю Березовський особливо гостро відчував брак саме того родинного куточка, і тому в душі заздрив колегам, дивлячись, як вони перед вечором, або у вільні дні, старанно вишкрябували бритвами свої бороди, наново перев’язували краватки, чистили черевики й один по одному щезали з гуртожитку.
Першими вибиралися нерозлучні приятелі — Рогач і Кочерга — обидва гарні, мов мальовані, хлопці й прекрасні співаки на додаток, що ходили у вишиваних сорочках і були подібні між собою, як рідні брати. За ними потиху висувався дискретний чорнявий Білокінь, неодмінно взявши зі собою скрипку, з якою був нерозлучний, як Рогач із Кочергою. І нарешті вилітав загальний улюбленець — веселий і товариський, шепелявий і гаркавий Ковалюк, який завжди спішився і завжди і скрізь спізнювався.
— О, гатуйте мою дуфу! — кричав він, поспішно кінчаючи чепурення. — Це вже справді сема?! Ну, пгопав я, пгопав! Знову сьогодні спізнюся. О, гатуйте мою дуфу!..
Кожного разу він «пропадав» і кожного разу закликав «рятувати його душу», але якось усе залишався живим, хоч ніхто не спішив йому на поміч.
Так розходилися всі, й у кімнаті лишалося тільки троє: Кузочка, Веретелюк і Березовський. Невдахи Кузочка й Веретелюк не мали успіху у дівчат. Кузочка таки мабуть і не важився про дівчат думати, бо був маленький, прищуватий, найнужденніше серед усіх студентів одягнений і на додаток страшно соромливий. Ніхто ніколи не чув його голосу, ніхто його не помічав, а й сам він старався бути якнайменше помітним. Як тільки приходив до гуртожитку, вилазив з ногами на ліжко і сидів там тихо, як миша, занурившись у списуванні з лекцій конспектів. А, коли всі розходилися, здіймав з цвяха невідомо ким і коли забуту, принесену до гуртожитку балалайку, на якій лишилася одна-однісінька струна, і тихесенько бренькав на ній щось таке, чого ніхто, а напевне і він сам, не знав.
Щодо Веретелюка, прозваного за непомірно високий зріст Каланчею, то він був нещасливо закоханий і, видимо, дуже страждав. Довготелесий, нескладний, рябуватий і похмурий, хоч по суті дуже добрий і чулий, він годинами ходив вузьким переходом поміж ліжками від вікна до дверей і мовчав.
Довгий час Березовський був змушений перебувати в товаристві цих двох невдах, вислуховуючи таємничих мелодій, що їх видобував Кузочка з однострунної громадської балалайки, і слідкуючи за невпинною мандрівкою Веретелюка від вікна до дверей. Почував себе ще більшим невдахою, як вони, бо вже кому-кому, а йому бути без дівчини — це було просто неприродним. Про його тісне знайомство з Зоєю знали всі, знали також і те, що Зоя «піднесла йому гарбуза», виїхавши до Москви, і Березовський почував себе дуже ніяково перед товаришами, хоч ніхто ніколи на цю тему не говорив. Але співчутливі погляди дряпали його амбіцію і не раз примушували до безцільних кружлянь по місті, заганяли його до парку, чи до кінотеатру, часто на фільм, підчас яких він куняв і нудився.
Але все змінилося з моментом початку знайомства з Кобзаренками. Ігор був дуже радий, що тепер і він також мав куди ходити. Мився, чепурився і, причепившись до Кочерги, або до Ковалюка, з жартами й сміхами виходив за браму остогидлого гуртожитку. Його приємно лоскотали добродушні кпини товаришів з догадками, «куди він топче стежку», приємно було знати, що його чекають, що йому раді, приємно було з’їсти при охайному столі смачну вечерю, випити келішок-другий запашної горілки та поговорити з Григоріюм Степановичем, який, як і кожний порядний швець, був собі неабияким філософом. Ігор полюбив цього живого й розумного ремісника, любив з ним пожартувати, і в його товаристві знаходив далеко більше приємности, ніж у товаристві мовчазної, завжди пригнобленої його мудрістю, завжди побожно заслуханої в кожне його слово Марусі.
І так гарно було! Аж тут тобі раптом — маєш!
Холод і вогкість неопалюваної домівки лізли десь від черевиків вгору по спині й концентрувалися у вухах, ставало холодно й порожньо в шлунку. Ех, піти хоч якого чаю випити...
На другий день він таки не витримав і пішов. Знайшлося багато причин і оправдань, через які не міг покинути лекцій, і все продовжувалося без змін. Тільки вже не минали більше його уваги яскраві спалахи рум’янців на лицях дівчини, гострий блиск темних очей, який вона марно намагалася притемнити довгими віями, і та характерна, багатозначна мовчазність, яка дозволяла, а навіть ніби провокувала на сміливі кроки з його боку. Правда, він не міг закинути Марусі, що вона його кокетувала, чи на щось натякала. Навпаки — вона старанно, аж якось розпучливо, крилася. Та її зраджував і тембр голосу, і надмірна соромливість, і зв’язаність у руках, і страх дивитися йому в очі. Але, слухаючи пояснень Ігоря, вона забувалася і тоді, задивлена в нього несвідомо-закоханим поглядом, починала світитися й ясніти матовим світлом, як та перла, всередині якої загорівся вогник. Ставала сліпучо-гарною в таких моментах, такою гарною, що від неї не можна було відірвати, очей. А Березовський, що так байдуже ставився до захоплення, яке викликав серед жінок, кожного разу перед Марусею тратив рівновагу й сердився. Якось особливо гостро вертів йому тоді в носі запах сушених яблук, ставало млосно, а хвилями туманила його мозок візія розлогої, вигрітої сонцем трясовини з плямами застояної води зверху.
Ігор здригався внутрішньо від таких примар і, щоб витверезіти, старався дивитися на свою ученицю якомога критичніше.
«А ти й справді така собі тепленька і м’ягенька міщанська трясовина, — думав вороже. — Легко піддаєшся знакам карбування, але неспроможна утривалити їх довше: от, слухаєш — і палаєш, перестанеш слухати — відразу ж скисаєш. Ти навіть захланно сприймаєш зерна знанні, проте ледве буде з того хосен [11]. Не можна заперечити, що ти також спокуслива і приємна, але, коли б попасти у твої обійми — пропадеш! Вчадів би чоловік від запаху сушених яблук, обріс би салом на смачній їжі і врешті втопився б серед подушок і перин. Брр!.. Ти не Зоя, ні! Не маєш нічого з того, що хапає за серце, мучить, тривожить, але не дасть ніколи заснути, зігнити — перестати почувати себе людиною...»
Зоя!..
Він ви вже не хотів згадувати про неї, але Маруся якоюсь магічною силою вміла викликати її образ. Впершись в Ігоря розширеними закоханими очима, сяючи свіжістю своєї вроди, вона ніби конкурувала з колишнім предметом йото кохання. І в таких хвилинах Ігор попросту ненавидів свою ученицю. Ненавидів за те, що пригадувала йому втрачене, і дратувала, що не могла те втрачене заступити. Ненавидів за те, що зраджувала своє кохання до нього і що сміла пригадувати йому Зою.