Проти переконань

Спочатку він був дуже вдоволений своєю ученицею, бо наївна й малорозвинена дівчина, просто приголомшена його знаннями й розумом, німо дивилася на нього широко відкритими очима, в яких малювалося повне довір’я і посунений до обожнювання подив, слухала, затаївши віддих, і боялася повернутися. А він, переконаний, що його слова падають на вдячний ґрунт, з репетитора і педагога виростав на артиста й промовляв, як Цицерон.
  
Однак дуже скоро він набрав переконання, що, хоч як захланно ковтала кожне його слово Маруся, хоч як пильно його слухала, вся його красномовність і всі аргументи не залишають на ній ніякого тривкішого враження і не викликають бажання дізнатися чогось більшого. Бо, як лишень кінчалася лекція, дівчині відразу повертався її звичайний лагідно-байдужий, навіть сказав би тупий вираз очей і обличчя. Вона вставала від столу й бралася до хатньої роботи, а від її недавнього захоплення не залишилося й найменшого сліду.
Минув тиждень, минув другий, минув і місяць, а все було точнісінько так, як і першого дня: Маруся зустрічала його на порозі їдальні, неодмінно просила випити склянку чаю й частувала сушеними яблуками; потім сідала за стіл і докладно переказувала все вивчене з попередньої лекції. Коли приходив з роботи Кобзаренко, подавала вечерю, за якою сиділи мовчки, по вечері збирала й мила посуд і, або ще вчилася трохи, або сідала з якоюсь роботою, слухаючи (або й не слухаючи) розмов Ігоря з батьком. На кінець відводила Ігоря до хвіртки, казала «добраніч» і верталася до хати. Так було день у день без ніякісіньких винятків і найменших змін. Дівчина скидалася на тих, що своїм спокоєм наганяють нудьгу, а одноманітністю можуть довести до розпуки. Ігор нераз аж дивувався, що вона така проста, така нецікава і така поверхова. Здавалося, що її можна було збагнути до кінця з першої ж години знайомства, після якої вже більше нічого не лишалося для розгадування, чи пізнавання. Що можна було про неї сказати? Молода, гарна, здорова, добра, щира, пильна і працьовита. Все. Якась абстрактна схема людини, виповнена добрими прикметами. Березовський волів людей з дефектами, але конкретніших, позначених рисами особовости. У Марусі якраз цього недоставало. Вона була чимсь аморфним і розпливистим, мов протоплазма. І, намагаючись скласти собі про неї певне уявлення, Березовський доходив до парадоксу, що найхарактернішою її прикметою є саме відсутність усяких характерних прикмет. Звідси він доходив до іншого парадоксу, що пізнати Марусю — значить пізнати форму безформного, чи вловити суть безсуттєвого. Чи ж дивно, що дівчина так легко улягала стороннім впливам? Справді цікаво, але Ігор не міг запримітити, щоб в ній жевріло якесь внутрішнє життя, хвилювали якісь питання, поривали якісь мрії, чи плани, манила якась мета. Вона ніколи не говорила про своє майбутнє, ані не зраджувала ніяких бажань, а, коли Ігор заводив розмови на ці теми, казала, що кожна робота має свої приємні й неприємні сторони, або взагалі не казала нічого. Вчилася, правда, пильно, засвоювала подавані відомости, починала орієнтуватися серед раніше їй зовсім незрозумілих понять, навіть краще могла висловлювати свої думки, але це було зовсім не те, чого сподівався і чого хотів би Ігор. Вона вдоволилася тим, що почула і що записала, але ніколи не брала під сумнів почутого, ніколи не виявляла бажання дізнатися більше від того, що чула, а вже найменше — подумати над чимсь самостійно.
Дивлячись на неї, Березовський не раз відчував роздратовання, а поруч з тим у нього росло й кріпло бажання — таки довести до кінця думку, яка прийшла йому до голови по першій лекції, коли вертався додому, вдихаючи ніжно-ранні запахи молодого весняного вечора. Чи ж би й справді йото педагогічний талант потерпів поразку при першій же спробі з оцією міщанською дівчиною?
Одного разу він спитав:
— Вам, Марусю, дає якусь користь моя допомога, чи ні?
— Звичайно! — якось надмірно-гаряче відповіла вона й густо почервоніла. — Хіба ж не бачите, що я починаю прозрівати, мов те сліпе кошеня? — додала стишеним голосом.
Ігор зацікавився:
— Справді? Зараз ми це перевіримо. — Скажіть мені тоді, скільки буде три плюс два?
— П’ять звичайно — здивовано відповіла вона.
Ігор вдав обуреного й грізно нахмурився:
— Тільки п’ять?! Отак без нічого, самих лишень п’ять, товаришко Кобзаренко? І ви, даючи мені таку безкласову відповідь, ще смієте твердити, що починаєте прозрівати?! Та ж ви тепер ще сліпіші, ніж були тоді, коли, вихолощуючи класову суть предмету, змушували вашого чесното радянського викладача дати вам буржуазне визначення «психології взагалі»! Ваше «п’ять» — це аналітична, безкласова, шкідницька відповідь! Слухайте сюди: Три плюс п’ять, згідно з законами матеріалістичної діалектики, буде п’ять кінців червоної зірки, що символізують собою п’ять частин світу, на яких має запанувати диктатура пролетаріату! Розумієте? Тепер скажіть ще, який процес маємо, коли поставимо на вогонь повний казан снігу, а з нього одержимо чверть казана води?
— Процес топлення — переходу твердого тіла в рідину — все ще не розуміючи жарту, боязко відповіла дівчина.
— Знову у вашій відповіді вихолощена класова суть! — грав далі комедію Березовський, справді десь у глибині душі трохи лихий на свою недогадливу ученицю, яка не могла вловити такої очевидної іронії. — За цю класово-безхребетну відповідь вам, товаришко Кобзаренко, треба поставити «дуже погано»!.. Слухайте ще раз: коли поставимо на вогонь повний казан снігу, а з нього одержимо чверть казана води, то тут зустрінемо наявний доказ трьох основних законів діалектичного матеріалізму. Перший з них, як вам повинно бути відомо, є закон єдности протилежностей: отже, холод снігу поєднався з протилежним собі теплом вогню; другий закон — переходу кількости в якість: був повний казан білого, чистого і холодного снігу, а стане чверть казана безбарвної теплої води і трохи бруду на дні казана; врешті, третій закон — закон заперечення заперечень: кожен, хто має трохи олію в голові і не носить партійного квитка в кишені, заперечить вам і назве це абсурдом. Але й ви тоді за тим самим законом заперечення заперечень перечте з подвійною силою. Аргументів довго шукати не треба — ось вони: «дурень», «невіглас», «ревізіоніст» і «ворог народу», а останній і найбільше переконливий — донос в НКВД. Оце і буде повна класово-матеріалістично-діалектична відповідь про казан снігу, поставлений на вогонь. А ви: «Процес топлення»... — перекривив на останок.
Маруся спочатку слухала пильно, приймаючи його слова поважно, і лишень під кінець зрозуміла, що він кпить. Зіскулилася й сиділа мовчки, пригноблено кліпаючи очима, звогченими не то жалем, не то соромом.
Березовському стало її шкода.
— Я плету вам дурниці, Марусю, — сказав м’яко. — Але Маркс із тим своїм прикладом на волосі і бороді [9] виглядає ще більшим ідіотом, а все ж його «доказ» примушують приймати, як найсвятішу істину. І вам, поки ви здобудете освіту, доведеться ще багато всяких нісенітниць вчитися і вдавати, що ви в них вірите. І найважніше для вас усіх — вміти їх пізнавати і відмежувати від правди. Я прямую до того, щоб вас цього секрету навчити, бо без нього ви не проживете, або проживете, сприймаючи світ у кривому дзеркалі. Пам’ятайте ще раз: є правда і «правда». Перша — для вас, друга — для прилюдного вжитку. Щоб не затратити чести й розуму, плекайте першу, щоб не стратити життя — умійте викручуватися другою. Говоріть якнайбільше про марксизм, ленінізм і класову боротьбу, а собі пам’ятайте, що дві найбільше віддалені класово одиниці тієї самої нації — все будуть ближчі між собою, ніж дві найбільше класово-споріднені одиниці з різних націй... Але я трохи ухилився... Про що то я?... Ага! Отже, щоб здавати іспит, говоріть найбільше про класову боротьбу, незалежно від того, чи розумієте, до чого, чи ні. Поєднуйте марксо-леніно-сталінізм із табличкою множення і чіпляйте закони матеріалістичної діалектики навіть до правопису великих і малих літер — побачите, як все буде йти добре, і напевне перший ваш викладач «марксо-ленінської психології» скаже, що ви врешті прозріли, як сліпе кошена...