Проти переконань

— Бачите, Григорію Степановичу, — усміхався Березовський, — наука — то така річ, що в ній не можна робити з усього білого чорне і навпаки, як ви кажете. Якась частина правди мусить у ній залишитися. Двічі разів два все було, є й мусить бути чотири. Але ви спробуйте так зробити, щоб з двічі два вам вийшло і чотири, і комуністична партія, і товариш Сталін — усе разом...
Кобзаренко лунко розреготався:
  
— Оце ви добре сказали., Їй-Богу, добре! Щоб і комуністична партія і товариш Сталін... Добре!..
— Окрім того, — пояснював далі Березовський, — у нас правда все міняється: те, що вчора було добре — сьогодні вже зле, а те, що сьогодні добре — буде зле завтра. На цьому вже не один попарився, а другі бояться. Тому й не пишуть, тому й підручників нема.
— Правду кажете, — згодився Кобзаренко. — Та мені воно байдужісінько, тільки от з Марусею клопіт: два роки вона сиділа на першому курсі, і цей рік, каже, що знову не перейде. Просто біда! Товаришка у неї була, може знаєте, така Варка, — то та перейшла, а Маруся — ні. Воно мені, правду сказати, ще й краще, бо та Варка — босяк, а не дівчина. Змалечку було Марусю на всякі капости підбивала. І сама викрутиться, а Марусі влетить. Ліпше, що тепер разом не ходять. Але знову ж не вірю я, що Варка від Марусі мудріша. Там і Маруся не дуже то мудра, а все ж знає більше від Варки. Хто ж Варку і вчив, як не Маруся? І, глядіть, Варку вчила, Варка перейшла, а Маруся — ні. Я вже її питаю: «Чи ти, доню, дурніша від Варки?» А вона каже: «Варка нічого не знає, визубрить і відповідає, як папуга. А я так не можу. Я хочу знати те, що вчу, і, чим більше хочу зрозуміти — тим менше знаю»... От вам і загадка!..
— Ну, для мене це легка загадка, — сказав Ігор. — Таких «загадок» я вже багато «порозгадував» і вашій Марусі поможу «розгадати», коли вона схоче. От візьмуся за неї — і до кінця року Маруся здаватиме всі іспити найкраще.
— Невже?! — невимовно втішився Кобзаренко. — От, коли б же ви справді, Ігорю Олександровичу, були такі добрі, то я б вам так віддячився, що не пожаліли б свого труду. Кажіть, скільки візьмете — я заплачу без торгу.
— Та що ви, Григорію Степановичу! — запротестував Березовський. — Я зовсім не хочу ніякої плати! Я так, з охоти...
— Е, ви говоріть своє, а я знаю своє! — перебив Кобзаренко. — Чого ж це ради ви задарма трудитиметеся? Коли б ще мене на таке нестати — інша річ. Але Кобзаренко гроші має і напевне не одного хоч би й вашого професора за пояс заткнув би, коли б треба було гаманцем потрусити. То чого ж там? Мені для Марусі нічого не шкода, я б їй рад неба прихилити, бо вона ж у мене одна, як серце в грудях! Он і скриня не порожня стоїть — батько потрохи надбав, чого міг. Коли б так який порядний чоловік навернувся, то... Ех, що там!.. Вип’ємо ще по одній. Бачу, що з вас добра людина.
— Звідки ж ви це знаєте? — поцікавився Березовський.
— А я так на око примірюю, голубе, на око... — і Кобзаренко хитро заскалив око, ніби й справді щось примірював.
— Ну, на око можна й помилитися...
— Я?! Ніколи! — зі самовпевненістю підхмеленого заперечив Кобзаренко. — Я людину раз побачив — і досить! Не думайте, що, як швець, то вже й дурний. О, Кобзаренко ще й не одного професора за пояс заткне!.. Ну, на здоров’я!...
Так Березовський став репетитором Марусі. Він був педагогом з покликання, з переконання і навіть з походження, бо походив зі спадкової учительської родини, й від дитинства не міг ніяк собі уявити інакше свого майбутнього, як не на учительській посаді. Батько його часто казав: «Запам’ятай, сину, що нема шляхетнішої й почеснішої роботи від педагогічної. Педагог — це щось більше від батьків, бо батьки можуть виховати лишень кількоро дітей, а вчитель виховує впродовж свого життя тисячі. І коли б так кожен учитель раптом усвідомив собі всю важливість своєї ролі й став гідним свого призначення — за два десятиріччя світ зробився б прекрасним».
Молодий Ігор вповні годився з батьком й викохував у собі мрію бути саме таким учителем, учні якого мали б усі поголовно стати творцями прекрасного світу. Бажав бути українським Амічісом і Песталоцці [5] в одній особі, помноженій на велич Олександра Македонського. Згодом, однак, і це видалося йому недостатнім. Він обрахував собі, що перетворення поганого світу в прекрасний наступить ще скоріше, коли він, Ігор Березовський, не займатиметься безпосередньо вихованням творців прекрасного світу, лиш виховуватиме вихователів. Він з катедри педагогічного закладу повчатиме тисячі вчителів, щоб вони усвідомили собі важливість своєї ролі й стали гідними свого призначення. А вже вони підуть виховувати решту.
І всі ці райдужні мрії скінчилися так мізерно, коли стали на дорозі до здійснення, а Ігор з дитини виріс на дорослу людину!.. В обставинах, де педагог мусів учити ненавидіти все те, за що треба було вчити віддавати життя, і, навпаки, — любити все те, що треба було ненавидіти; де чорне треба було називати білим, а біле — чорним, де, замість світла, треба було насаджувати темінь і сліпоту, — батькові слова про шляхетність і почесність учительського фаху скидалися на пекельну іронію. З усіх великих педагогічних Ігоревих планів йому лишалася тільки одинока реальна можливість: не робити злочинів над юними серцями й мозками там, де без цього можна було обійтися. Так робили всі найпорядніші, так робила його мати, так мав робити й він. Зрозумівши це, Ігор навіть поважно задумався над тим, чи не вибрати йому якоїсь іншої дороги, але любов до фаху перемогла. За засадою — щоб був вовк ситий і коза ціла — вибрав собі географію, бо наук точних не любив, а в історії, чи літературі треба було занадто кривити душею.
Справді любив свій фах. Слухачі були потрібні йому як повітря, і тому він, проханий, чи непроханий, часто помагав у науці колегам, відчуваючи тим більше вдоволення, чим важчі труднощі доводилося йому разом зі своїм учнем перемагати. І напевне саме ця слабість була тією головною причиною, що змусила його добровільно й безінтересовно запропонувати свою поміч Марусі.
* * *
Коли прийшов уперше, Маруся вже чекала його за столом у їдальні з акуратно розложеними зошитами, поміж якими стояла тарілочка сушених яблук. Дівчина видалася йому значно меншою й молодшою, ніж тоді, коли бачив її на вулиці у хутерку й шапочці, — можна сказати, майже дитиною. В тіснуватому синім з білим светерику, у вузькій спідничці її невисока, але пропорційно збудована фігурка виглядала тугою й сильною, ніби вилитою з гуми. А на загал Маруся належала до тих, про яких у простолюдді кажуть: «Дівка, як качан».
Героїчно подала йому руку, вдаючи, що погляд її тільки припадково не потрапляє на його очі, а сковзає десь понад головою і по краватці, і відразу запропонувала випити чаю.
— Дякую, я щойно пив, — відмовився він. — То ви вже знаєте, що ваш тато найняв мене без вашого відома вам у репетитори? От я забув лишень різку взяти. Ваш тато казав, що до вас треба неодмінно з різкою братися — інакше не буде діла. Правда це?
У відповідь на жарт дівчина порожевіла й засміялася:
— Тато так не казав. Навпаки, тато завжди каже, що то всіх учителів і викладачів треба палицею бити.
— Ой, та невже?! Тоді я ліпше тікатиму...
Жартуючи, сів біля стола.
— Що це у вас за яблука стоять? — спитав. — Замість насіння?
Рожеві хвилі, що весь час тріпотіли на обличчі дівчини, виступили знову сильніше.
— Так, — усміхнулася винувато. — замість насіння. Може спробуєте? — припросила несміливо і підсунула йому тарілочку.
  
— Спробую...
Їхні руки зустрілися, і Маруся на цей раз опікши таки доброго рака, враз відсмикнула свою.
Ігор вдав, що нічого не помітив і, жуючи скибочку яблука, спитав:
— То ваш тато каже, що всіх викладачів і вчителів треба бити палицею? За що?
— За те, що вчать неправди.
— А ви що думаєте про це?
— Тато має слушність.