Яйцепос (трикнижжя)

Вона відповіла негативно, мовляв, не знаю, не бачила...
Залишивши Олександру Зозульку в шинку, обоє лицарі пі­шли до центра селища. 
Відправилися пішки, щоб коні відпочи­ли. 
У зустрічних дотепнокучминців запитували про Лицаря Поштової Скриньки, а заодно й про драконяче яйце й намальованого шахрая. Зустрічні відповідали негативно за всі­ма трьома пунктами. 
Андрій Цинік і Ярослав стали методично об­ходити всі хати селища й за годину з невеликим побували у всіх житлах компактної Дотепної Кучми. 
  
Результат виявився нульовим: жителі селища не тільки не знали місцезнаходження яйця і яєчного шахрая, але й ніякого лицаря в селищі не зу­стрічали, у жодну з хат він не заходив.
– Та що ж це за чудасія: Олександра – так? – бачила, як він пішов сюди, а тут його ніхто не видів! Містика якась! – зди­вувався ли­цар Ярослав.
– Не склювали ж його дорогою кури! – підхопив Андрій Ци­нік.
– Виходить, красуня помилилася, забула, і він пішов не сюди, не в селище, а кудись в інший бік, а тепер, мабуть, повернувся – так? – й чекає на нас. Та й сама Зозулька заче­калася, напевно. Шуруємо назад, – сказав Ярослав, і вони по­тупали до шинку.
Підходячи до цього пункту громадського харчування, ли­царі Напівкруглого Столу побачили Лицаря Поштової Скри­ньки, котрий нав'ючував на Кішку свою похідну поклажу: си­ній рюк­зак і жовтогарячий намет.
– Ти де ж це пропадав, бурлако? – крикнув йому Андрій Ци­нік.
– Ми тебе шукаємо-шукаємо... – викликнув і Ярослав.
– Та ось вийшов на свіже повітря, – відповідав Шурик. – У мене, розумієте, на часник щось на кшталт алергії, тому я й по­прохав у шинкаря замість пампушок із часником звичайний хліб. А коли став їсти борщ, мені зробилося зле. Я спитав у ши­нкаря, і виявилося, що вони клали часник не тільки в пампу­шки, але й у сам борщ. Ось я й вискочив на вулицю, аби мене в шинку не знудило.
– Але коли ми – так? – вийшли, тебе ніде не було, – сказав Ярослав.
– Це я той... щоби отямитися, провітритися, зробив пробі­жку в тім переліску, так би мовити, марш-кидок. От ви мене за деревами та кущами й не побачили, – пояснив Лицар Поштової Скри­ньки. – А коли мені стало краще і я повернувся в шинок, вас отут уже не було, зате була Олександра Зозулька. Ми з нею познайомилис­я, бо раніше я її бачив тільки на фотографіях. Вона сказала, що ви шукаєте мене в селищі. Вона, мабуть, поплутала мене з якимсь іншим чоловіком, тому й послала помилково вас туди, де мене не було.
– А де вона? – запитав Андрій.
– Виїхала. Їй треба було до села Повний Сви­стець, а тут якраз їхала попутна машина, так що вона, не доче­кавшись вас, покотила. Прохала передати вам привіт, – відповів Шурик.
– Виходить, ви з нею – так? – знайшли спільну мову, – порадів за ко­легу лицар Ярослав. – Це ми – так? – вмовили її з тобою познайоми­тися. Ти радий?
– Так, прекрасна дівчина. Хоча ми й недовго спілкувалися, усього півгодини, устигли з'ясувати, що в нас багато спільного, і обмінятися адресами. Так, я не помилився, – вона найга­рніша дівчина на світі. Дуже радий. Вона мене навіть поцілу­вала на прощання, ось сюди. – Шурик тицьнув пальцем у щоку над русявою борідкою, де виднілася червона цятка губної помади.
– От і славно! Так, Олександра Зозулька – дівиця шикарна. Якби я не був вірним – так? – чоловіком своїй Єлизаветі і якби Зозулька не була твоєю дамою серця, я б сам до неї із задоволен­ням позалицявся, – зізнався лицар Ярослав.
– Та і я б до такої розкішної панночки прилип, якби не за­присяг у вірності Христині Полуничці, – підтакнув барон Андрій Цинік.
– Але ти так і не пообідав, дотепер – так? – голодний, – зга­дав Ярослав.
– Ні, після того як вона виїхала, я зайшов у шинок і підкрі­пився варениками й компотом із коржами. Я ситий.
– У такому разі можна продовжувати подорож. У Дотепній Кучмі ми населення опитали; тут ніхто нічого про викраден­ня драконячого яйця не знає, – повідомив Шурику Андрій.
Лицар Ярослав осідлав Тутмоса, барон Андрій Цинік – Вело­сипеда, Лицар Поштової Скриньки – Кішку, і трійця яйце­шукачів продовжила експедицію. 
(Оскільки в описі відвідин лицарями шинку згадано існування різних рецептів борщу, і оскільки цей Терентопський так званий епос має опосередкований стосунок до міста Харкова, то Автор цього, м'яко кажучи, епосу, чи то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, повідомляє, що в Харкові тепер можна бачити один рецепт борщу, відлитий у бронзі. Цей металевий рецепт додано до пам'ятника академікові Володимиру Вернадському. Який в дитячі роки жив у Харкові. Який заснував Українську академію наук і був першим її президентом. Ім'я якого носить українська наукова станція в Антарктиді. І портрет якого тепер поміщений на українській грошовій купюрі. Цей академік любив борщ, сам його готував і власноруч написав його рецепт. От металева копія цього рукописного рецепту і пристебнута до його харківського пам'ятника. Академік зображений саме в момент виготовлення борщу. Ця скульптура знаходиться в Саду Шевченка, так що читач може, опинившись у Харкові, при бажанні не тільки на неї подивитися, але і переписати рецепт борщу від світила науки.)
☼ ☼ ☼
Із селища Дотепної Кучми вони вирушили ґрунтовим шля­хом, уздовж якого обабіч росли розкидисті невисокі акації. 
Ли­цар Шурик їхав краєм, і найдовше віття, що нависало над шля­хом, торкалося його шолому, щита й панцира. 
Лицарі Андрій і Ярослав переміщалися трохи позаду. 
Через що вгледіли те, чого не побачив Шурик: як гілка, озброєна гострими шипами й прикра­шена золотими монетками пожовклого листя, ковзнувши щи­том із поштовою скринькою, уперлася у велику кишеню синьо­го рюк­зака, котру Шурик, мабуть, похапцем не застебнув як нале­жить (кишеня через те відкрилася), і, зачепившись колюч­ками за кишенькові внутрі­шності, витягла ці нутрощі назовні; уміст кишені вивалився з рюкзака й частково завис на шипах, ча­стково впав на дорогу. 
Ярослав з Андрієм уже роззявили було роти, аби крикнути супут­никові, що він щось загубив, але слова застрягли в їхніх пельках, коли вони роздивились, що саме випало з рюкзака Шурика. 
На ко­лючках висіли кори­чневі ко­лготки й білі жіночі трусики, а на дорозі лежали чорні жіночі туфельки, білий ліф­чик, чорна спідничка й жовтий светр із ви­в'язаною на грудях червоною птицею. 
Речі, у які там, біля ши­нку, була одягнена Олександра Зозулька! 
Ярослав з Андрієм перезирнулися й ошелешено свиснули. 
Шурик оглянувся на цей свист, побачив, що попутники остовпіли, ви­тріщаючись кудись під копита Кішки, нахилився, щоб розгледі­ти, що їх спантеличи­ло... і сполотнів. 
Автор отут ледве не напи­сав, що цей лицар «здригнувся, зареготав дико й заскреготав зубами», але його (не лицаря, а Автора) утримало від написання, блимнувши в па­м'яті, зауваження, прочитане в «Спростуванні на критики» О.С. Пушкіна: «Молоді письменни­ки взагалі не вміють зобра­жувати фізичні рухи пристрастей. Їхні герої завжди здригаю­ться, регочуть дико, скрегочуть зубами та ін. Це смі­шно, як мелодрама».
– Це ж як розуміти? – холодним голосом вимовив Андрій Цинік. – Тільки не бреши, що всі ці речі Олександра Зозулька подарувала тобі на добру пам'ять.
– Ти що, роздягнув – так? – і кинув її там, у переліску, зовсім голу?! – роз'ярився Ярослав, хапаючись за меч, але не за турні­рний, гумовий, а за бойовий, металевий.
 – Чи там, у переліску, лежить її оголений труп? Чи ти її там задушив, або перерізав їй горлянку й поглумився над трупом, а одяг забрав на пам'ять про лиходійство?! Визнайся, маніяку! – злобливо гаркнув Андрій, вихоплюючи з піхов зброю.
  
– Побачив у журналі – так? – її фотки й спалахнув збоче­ною при­страстю, а коли вона потрапила тобі до рук, задовольнив свої патологічні бажання, опоганив красу, збоче­нець! Поодинці ти нас – так? – переміг, але вдвох ми тебе здо­лаємо, і ти сповна отримаєш за своє злодіяння! Визнайся, що ти зробив з Оле­ксандрою Зозулькою! Де вона?! – гнівно віщав ли­цар Ярослав, опустивши забрало й розмахуючи мечем.