Яйцепос (трикнижжя)

От такі коментарі. 
☼ ☼ ☼
Але повернемося до лицаря Аркадія, що бовкнув нетверезу клятву про піймання дракона. 
Наступного після банкету ранку Аркадій, прокинувшись у лицарському гуртожитку, посьорбавши розсолу й притьопнувши на чоло оцтовий компрес, згадав, що він щось гучно обіцяв королю, але що саме... 
  
Почухуючи майку, лицар пошвендяв до свого сусіда, барона Панаса. 
Лицар Аркадій поки не мав власного замку, тому із дружиною й маленьким сином тулився в лицарському гуртожитку, що на вулиці Франсуа Рабле, котра веде до замку Королівського; на третьому поверсі, у двокімнатній квартирі № 303. Тепер дружини й дитини в гуртожитку не було – вони гостювали в батьків Оксани (так кличуть його дружину) у Замийську-на-Замийці. 
Барон Панас, який мешкав у однокімнатній квартирі № 307, теж цього ранку виявився притьопнутим. Автор має на увазі компрес на лобі.
– А, драконолове! Ну, як ти себе почуваєш після вчорашнього? – запитав сусід, впускаючи Аркадія у свій холостяцький барліг.
– Драконолов?! – здивувався Аркадій. – Невже я – дракона... 
– Зовсім не пам'ятаєш? «Зловлю, – кричав, – як пити дати. Клянуся, – кричав, – своїми ніздрями, що не колупатиму в носі, поки не здобуду тверезого страховиська для королівського зоопарку!»
– От не треба було мені пити ще й бананову наливку. Завжди після бананівки якісь дурощі в голову лізуть.
Далі слідував такий діалог:
Барон Панас: Якщо ти дійсно вирішив здобути дракона...
Лицар Аркадій: А куди ж тепер подітися, заприсяг, тьху, матері його ковінька...
Барон Панас: ... то я рекомендую тобі спробувати умовити Інокентія Карловича, знаєш, такого в окулярах, що прилітає в Жорикбург слухати оперу. Він інтелігентний, тож, умовиш чи ні, але в крайньому разі нічого занадто звірячого він із тобою не зробить.
Лицар Аркадій: А де його лігвище?
Барон Панас: У Каменіані, звичайно. Він, здається, служить екскурсоводом, тому в туристичному агентстві «Рятівна Бджола» мусять знати його точну адресу. Зайди, уточни. Але спочатку треба підлікуватися.
Лицар Аркадій: А є що-небудь?
Барон Панас: Портвейн.
Лицар Аркадій: Наливай!..
«Підлікований» лицар, повернувшись у свою квартиру, облачився в доспіх, прихопив зброю – меча, щита та складного списа у футлярі, з'їхав ліфтом на перший поверх (лицарський гуртожиток – п'ятиповерховий будинок із ліфтом, а сходами шкандибати в металевій шкарлупі менш зручно, аніж знижуватися за допомогою механіки), привітався з комендантом гуртожитку Методієм Хламенком і вийшов на вулицю. 
Там було сонячно та, якщо так можна висловитись, горобціцвірінячно. Блакитним небом пливли хмаринки, схожі на білосніжні какашки. Напевно так виглядали б фекалії сніговиків, якби сніговики какали.
– Тьху! Теж знайшов порівняння! – обурюється Права півкуля авторського мозку. – Ну як же можна хмаринки ототожнювати з лайном!
– Ну я ж не винуватий, що в той час хмари над Жорикбургом мали таку форму, – виправдовується Автор. – Звичайно, я міг би вишуканості заради збрехати, мовляв, вони виглядали як скульптури Родена або там Мікеланджело. Але мені не хочеться задурювати голову читачеві, тож кажу чесно. Так, ці хмаринки були схожі не на роботи вищезгаданих скульпторів, а на роботу знаменитого (якщо не у світовому масштабі, то в масштабі цього королівства) терентопського ювеліра Бориса Фаберштейна – дорогоцінний шедевр за назвою «Бурштинова какашка, всіяна золотими мухами». Але на відміну від коштовного штучного ювелірного лайна, на хмарках мух не було видно.
Трамваєм лицар Аркадій доїхав до Непарнокопитого Театру (так називається стайня для живого транспорту лицарів Напівкруглого Столу), де його радісно привітав іржанням кінь Людовик; і, осідлавши останнього, відправився вчиняти, так би мовити, подвиг. Цей звір був названий Людовиком на честь французького короля. Але якого саме (адже в історії Франції, як багатьом відомо, було аж вісімнадцятеро монархів Людовиків) Автор сказати не може. Не виключено, що навіть на честь усіх разом. 
Взагалі за давньою традицією коні лицарів Напівкруглого Столу називалися іменами або іноді прізвищами історичних особистостей, що очолювали держави. А в одного коня, названого на честь давньоруського князя, що на тому коні їздив раніше граф Галактіон, а згодом їздитиме Лицар Пивної Кружки, кличка складалася аж із двох слів: Ігор Святославич. Виключенням був тільки кінь Велосипед, на якім їздив барон Андрій Цинік, бо в історії людства не було ані фараона Велосипеда Першого, ані короля Велосипеда Другого, ані султана Велосипеда Третього, ані імператора Велосипеда Четвертого, ані царя Велосипеда П'ятого, ані... 
Першим ділом треба було розвідати, де конкретно мешкає інтелігентний дракон Інокентій Карлович, тому лицар спрямував Людовика на вулицю Плоских Кішок, де, напроти пам'ятника письменникові Льюїсу Керроллу, котрий розплющує трьох кішок за допомогою качалки, перебуває туристичне агентство «Рятівна Бджола». «Рятівною Бджолою» ця організація іменується на честь бджоли, зображеної на гербі Жорикбурга, комахи, яка, як стверджувалося в літопису, урятувала від смерті засновника Жорикбурга – короля Жорика Четвертого. (Але попервах, до епохи Жорика Сьомого, вона вважалася мухою). 
Отже, причаливши до «Рятівної Бджоли», тобто до двоповерхового цегляного будинку в стилі модерн, пофарбованого у світло-блакитний та темно-синій кольори, де обабіч прикрашених різьбленням дверей як стражники виструнчились два кінські каштани, лицар Аркадій зійшов із Людовика на асфальт й, наказавши тварині чекати на себе, зник у дверях. 
Варто сказати, що кінь Людовик був звичайною твариною, яка не говорила. Розмовляючі істоти взагалі, як правило, не дозволяють людям на собі їздити. Серед представників, так би мовити, біотранспорту лицарів Напівкруглого Столу лише один умів базікати по людські – кінь Гуго, на котрім їздив граф Леонід Очкарик. Більше того, цей кінь умів і полюбляв читати. Докладніше читач познайомиться з ним у розділі п'ятдесят першому за назвою «Користь нудотної попси». Але це, повторює Автор, виключення з правила. 
За шість хвилин лицар Аркадій, поспілкувавшись в «Рятівній Бджолі» із двома співробітниками цієї організації – Олегом Цеглиною й Джульєтом Грошенятком, – повернувся до Людовика, з'ясувавши, що дракон Інокентій Карлович дійсно працює екскурсоводом і проводить екскурсії по Гірчичних печерах, у яких, до речі, і проживає. Зарплату йому касир Грошенятко привозить додому, то пак у печеру. Знайти потрібну печеру (у цьому випадку – Гірчичну, названу так за колір сталактитів) не становило труда, бо вся Каменіана утикана вказівниками для туристів.
  
«Вйо!» – сказав вершник, труснувши поводи, і Людовик, тварина сірої в яблуках масті, поцокав підковами по асфальті убік п'яти пагорбів Каменіани. Від східної окраїни столиці до західного схилу найзахіднішого із цих пагорбів біля семи кілометрів.