Яйцепос (трикнижжя)
– Бандюгу, – була відповідь Грошенятка.
– Бандюгу? Ну це інша справа! – полегшено вимовив святий отець і промочив горлянку пивом.
– Сам винуватий! – упевнено вирішив бібліотекар, протираючи хусточкою окуляри.
– Напевно, хтось не витерпів злих знущань мерзот... – почав був маг Акмус, але Маргарита Гільденштерн перебила:
– Про свіжих небіжчиків треба говорити або добре, або нічого.
Настало мовчання, оскільки нічого хорошого про молодого кримінальника Федора Мойсейовича Роженкранца, більш відомого під кличкою Бандюга, не пригадувалося. Лише камін любенько продовжував тріпати язиком. Язиком полум'я. Але навряд чи про мерця.
– Де й коли? – перервав мовчання патріарх, коли касир, установивши перед каміном парасоль, присів поруч. Підсунувши стільці, стіл меломанів оточили актори, кухарі, рознощики й Гільденштерни.
Джульєт Дездемонович повідав, як, прямуючи щойно до корчми, він у двох кварталах звідси вгледів у підворітті скупчення людей, серед яких були міліціонери. Заінтригувавшись, касир уперся в скупчення й побачив освітлену міліцейськими ліхтариками лежачу на асфальті людину, у якій він упізнав прийомного сина хазяїна корчми «Під Мідним Забралом» корчмаря Мойсея Роженкранца. З розмов криміналістів, котрі оглядали тіло, Грошенятко з'ясував, що цей суб'єкт, судячи із синця на скроні, був убитий ударом тупого предмета, можливо, половинки цеглини, котра валялася поруч.
– І ще з міліцейської розмови я збагнув... – коротун зробив паузу, яка інтригує, – що це саме Бандюга викрав муляж драконячого яйця в музеї, а потім і справжнє яйце драконів в Абрикосовій печері, підмінивши його муляжем, аби крадіжка не відразу виявилася.
– Я так і думав! – гаркнув святий отець, ляснувши важкою долонею по столу.
– І в мене була така версія, – сказав маг Акмус.
– Я теж підозрював Бандюгу. Це елементарно, Ватсоне, – підтакнув начитаний індіанець. – Бо хто ж ще міг опуститися до такої підлоти!
– А яйця там, у підворітті, не було? – запитав високий гарний брюнет Іцхак Гільденштерн.
– Ні, яйця не було, – відповів Грошенятко. – Потім трупа завантажили в міліцейський автофургон, і повезли до моргу, а я поспішив сюди.
– Отакі справи... – говорили актори, вертаючись під гірлянди цибулі й перцю, кухарі й рознощики – у кухню.
Маг Акмус глянув у карі очі Іцхака Гільденштерна, а корчмар – у сірі очі авіатора, потім вони одночасно перевели погляди на гарну дівчину, що піднімалася дерев'яними трохи рипучими сходами на другий поверх із пивним келихом у руці; потім знову обмінялися багатозначними поглядами й одночасно пошепки вимовили:
Іцхак: Здається, це та подія, на яку ми так чекали.
Акмус: Іншого такого випадку може й не бути.
Що означали ці таємничі фрази? Щоб зрозуміти це, а також подальші вчинки персонажів, читач повинен терміново вивідати в Автора біографію дивного пивного келиха, ще й історію чарівного кохання...
Чим Автор із читачем і займуться в наступних найближчих розділах.
ЩОСЬ ДРУГЕ. Замах на подвиг
– А я би радий з кимось-то схопитись
І подвиг мене гідний учинить.
Він гож убити був злобливого дракона.
– Вилізай, підземна тварюко! Виходь, чудовиську!
15, 16 вересня 1995 року.
Отже, Автор цього, м'яко висловлюючись, епосу вирішив почати оповідь з історії протиборства лицаря й дракона, бо майже в кожному поважаному чарівно-лицарському епосі присутня ця тема.
У початкових розділах цього розгонистого твору мова йтиме про сутичку лицаря Аркадія – члена колективу Напівкруглого Столу – із драконом Інокентієм Карловичем.
Ну, починається...
☼ ☼ ☼
Клятву, мовляв, зловлю дракона для Королівського зоопарку, лицар Аркадій бовкнув на бенкеті з нагоди вручення придворному катові медалі «За ударну роботу», що той бенкет відбувся в Королівському замку 15 вересня 1995 року. Бовкнув гучно, у присутності Його і Її Величностей, ката, лицарів Напівкруглого Столу й решти присутніх, що бенкетували, серед яких були й колишні клієнти нагородженого. Бовкнув сп'яну, не подумавши. За язик ніхто не тягнув. А відмовлятися, мовляв, погарячкував, був нетверезий, не звертайте уваги, забудьте тощо, було б принизливо й ганебно з точки зору лицарської честі. Слово не шмаркля, вилізло – не витреш; назвався пальцем – лізь у ніздрю; так кажуть терентопські приказки.
– Тут не зашкодив би коментар щодо зоопарку, – підказує Авторові його Ліва мозкова півкуля.
– Нічого подібного! – втручається Права. – Тут не зашкодив би не коментар, а аж цілих три коментарі: щодо зоопарку, щодо імен короля, королеви й лицарів Напівкруглого Столу, а також щодо придворного ката.
– Сам знаю! Попрошу не вказувати! – кричить своєму мозку Автор. І вмочивши неіснуюче перо в неіснуючу чорнильницю, починає шкрябати коментарі:
Коментар № 1.
Королівський замок, що розташований у самому центрі столиці (нагадую: столиця – місто Жорикбург), є замкнутою низкою будівель із безліччю гостроверхих веж і башточок, увінчаних гарними флюгерами, зубчатими стінами й іншими причандалами, характерними для романтично-лицарської архітектури; низкою, що оточує великий двір.
У дворі, крім іншого, розташований невеликий парк.
Зоологічний парк.
Як майже всякий чоловік, король Жорик Дев'ятий мав хобі. Цим хобі був зоопарк. Як майже всяка дружина, королева Зінька Одинадцята буркотіла, мовляв, від хобі чоловіка одні витрати й незручності: мовляв, багато грошей іде на придбання й утримання тварин; мовляв, фауна занадто шумить; мовляв, від зоопарку не так щоб дуже добре пахне; мовляв, приділяючи багато часу звірині, чоловік менше часу приділяє сім'ї тощо. Одним словом, родина як родина. Жорик же Дев'ятий, люблячи дружину й обох дочок, не міг відректися й від любові до інших живих організмів. І зоопарк продовжував бути.
У мальовничих вольєрах існували й місцеві створіння, і привезені з далеких країн, як звичайні за нашими мірками, так і незвичайні. Колекція незвичайних місцевих була неповною: бракувало дракона. Занадто гонорові ці тварини; їм самоповага не дозволяє, бач, жити у вольєрах і позувати роззявам; це, бач, нижче їхньої гідності.
В 1986 році королю вдалося-таки спокусити занепалого дракона Грицька. Той погодився животіти в зоопарку за щоденний літр горілки. Але оскільки він часто-густо був п'яний, вивергав матірщину й нечистоти, то королю було соромно за такий експонат.
Тому коли Грицько за рік сконав від цирозу печінки, Жорик окрім суму (він добра людина, і його засмучує в більшій або меншій мірі кончина будь-якої істоти; навіть убиваючи комара на щоці, зазнає каяття природолюбія) відчув і деяке полегшення, бо суб'єкт, котрий загрузнув у алкоголізмі й жлобстві, був йому в тягар, ганьбив зоопарк, а просто прогнати його монарх уже не міг через свою делікатність та інтелігентність.