Яйцепос. Книга 3

– Біда! – простогнав Остап, і сльози потекли з його очей. – Біда! Це я винен, дурень безмозкий! Я напартачив! Нема мені вибачення!
Його посадили в крісло й дали склянку води, щоб трохи заспокоїти. Відсьорбнувши, молодий маг, нервово почав розповідь про свою біду: 
☼ ☼ ☼ 
Після ретельних обчислень і двох вдалих експериментів Остап Манюня був абсолютно впевнений, що його метод переміщення в часі є безпечним і надійним, ніяких неприємних несподіванок не віщує. Тому коли його кохана дружина Ірина почала його просити, щоб чергову таку подорож вони здійснили разом, він погодився, вирішивши, що спільні подорожі подружжя зміцнюють сім'ю, бо насичують їхнє спілкування спільними враженнями та спогадами.
  
І сьогодні, тридцятого жовтня, молодий маг із дружиною вирішили «прогулятися» у минуле. 
Оскільки переміщення в минуле за методом Остапа відбувалося в часі, але не в просторі, то для «старту» потрібно було місце, яке тривалий час не змінювалося. Таким місцем був безлюдний пустир недалеко від їхнього будинку. Остап знав, що пустир там існував сотні років, і жодних будівель чи інших неприємних перешкод, з якими можна було несподівано зіткнутися, там і раніше не було. А от повернення з іншого часу у свій відбувалося не тільки в часі, а й у просторі: з якого місця та часу в минулому не «стартував» би мандрівник, він опинявся в тому місці і у тій секунді, звідки й відбув. Так що пустир був найзручнішим і найбезпечнішим для цього місцем. 
Отже, молоде подружжя вийшло на цей пустир, випило магічне зілля з пляшечки, Остап обійняв і притиснув до себе Ірину, та прочитав заклинання.
Пустир залишився пустирем, а от деякі будинки навколо нього зникли. Замість деяких з'явилися інші, старі. Це означало, що пара опинилася в минулому. 
Треба було з'ясувати, в який саме час вони потрапили.
Вийшовши з пустиря на найближчу вулицю, запитали перехожого, котра година. Той, глянувши на годинника, відповів, що п'ятнадцять годин і двадцять дві хвилини. Остап виставив цей час на своєму годиннику, маючи на увазі, що приблизно за годину, тобто о шістнадцятій двадцять, спрацює автоматично їхнє повернення, і треба бути готовими. «А яке число?» – запитав Остап. «Сімнадцяте», – відповів перехожий. «А який місяць?» – запитав Остап. Той здивувався, але відповів: «Березень». – «А який рік?» – запитав Остап. Перехожий ще більше здивувався: «А що, ви самі не знаєте?!» Остап пояснив, що він чарівник, який перемістився сюди з майбутнього. Перехожий повірив, і відповів, що вони потрапили в тисяча дев'ятсот сімдесят другий рік. І відразу попросив розповісти, що там, у майбутньому. Остап почав був відповідати, але тут Ірина схопилася за пузо і вигукнула «Ой!». – «Що?!» – злякався Остап. – «Я, здається, починаю народжувати! Здається, починаються передчасні пологи!» 
На щастя, вулицею проїжджав легковий автомобіль. Не заводська модель із Великого Світу, а місцева саморобка, вишневого кольору. Остап вискочив на дорогу і, махаючи руками, змусив його загальмувати. У трьох словах пояснив ситуацію, вказуючи на вагітну дружину. Шофер, звісно, погодився, відклавши інші справи, доставити їх до пологового будинку. 
За кілька хвилин машина підкотила до такого медичного закладу. Остап метнувся в приймальне відділення й повідомив про перейми дружини. Санітари з ношами прибігли до автомобіля, поклали роділлю й віднесли у пологовий будинок. А Остапа з нею не пустили, оскільки в ті часи це було заборонено, і молоді отці мали тинятися біля таких закладів, не маючи права увійти всередину.
Хвилин за п'ятнадцять вийшла санітарка й повідомила Остапу, що в нього народився син. Ще кілька хвилин свіжий батько радів, був у ейфорії від щастя. Потім, зиркнувши на годинника, збагнув, що час спливає, за лічені хвилини прийде мить автоматичного повернення, і якщо в його обіймах не буде дружини та сина, то магія перекине його в тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятий рік без них. 
Він почав прохати, щоб його пустили до дружини та дитини. Йому відповідали: «Не можна! Заборонено!» Він благав. Службовці пологового будинку були непохитними. Інструкція, мовляв, є інструкція, і її нікому неможна порушувати. Він хотів був розповісти їм свою історію: мовляв, він чарівник, мовляв, подорож у часі, мовляв, час спливає... Але часу на теревені вже не було, залишалися останні секунди, і Остап кинувся всередину пологового будинку, відштовхуючи всіх, хто намагався його зупинити. Він метався по всьому закладу, смикаючи за ручки всіх дверей і заглядаючи у всі приміщення, збиваючи предмети та медичних працівників... Нарешті, в одній із палат побачив кохану Ірину. Кинувся до неї, обійняв, спитав «Де син?» Вона прошепотіла: «Його винесли в інше приміщення»...
І тут Остап із жахом побачив, що вони з дружиною знову на пустирі. Удвох. Без новонародженого сина! 
Вони були в розпачі. Але треба було терміново йти додому, оскільки надворі було досить холодно, а на Ірині був лише лікарняний халат; верхній одяг залишився у минулому, в пологовому будинку. Остап зняв свою куртку, укутав у неї кохану, і постарався як найшвидше довести її до їхньої квартири. Переконавшись, що з нею все гаразд (якщо не рахувати смутку від відсутності новонародженої дитини), Остап залишив її під опікою сусідки, а сам поквапився до батька, досвідченого чарівника, щоб той допоміг, чим зможе... 
☼ ☼ ☼ 
Повідавши все це, Остап Всеволодович знову заходився вигукувати, вдаряючи себе кулаками по лобі: «Це я напартачив! Це я винний! Немає мені прощення!»
Всеволод Миколайович відповів, що син справді зробив помилку, взявши в цю подорож жінку на останньому місяці вагітності. Але, додав він, ніхто не застрахований від помилок. І він, Всеволод Миколайович, будучи недурною людиною й досить досвідченим чарівником, проте допускався іноді тих чи інших помилок. 
– Мене здивувало, – продовжив він, – що ти витрачав час на вмовляння пустити тебе до пологового будинку. Ти ж міг домогтися за допомогою гіпнозу, щоб тебе пустили миттєво. Ти ж, як і всі чарівники, добре володієш гіпнозом.
Остап відповів:
– Я від хвилювання так розгубився, що це не спало мені на думку. У ті хвилини я від стресу почував себе не чарівником, а звичайною людиною. 
І тут Галина Манюня вголос згадала, що такий випадок був під час її перебування в пологовому будинку. Вона народила Остапа дев'ятнадцятого березня тисяча дев'ятсот сімдесят другого року. А за два дні до цього, як їй розповіли, у цей пологовий будинок увірвався якийсь молодик, кинувся до своєї дружини, яка щойно народила хлопчика, обійняв її, і вони миттєво зникли. Сама вона, Галина, цього не бачила, оскільки знаходилася в іншій палаті, але чула шум у коридорі, коли він метався в пошуках дружини, а медпрацівники намагалися його зупинити. 
– От парадокс подорожі в часі, – говорив Всеволод Миколайович. – Ти, Остапе, знаходився одночасно в утробі мами, як немовля, і зовні, як дорослий двадцятитрирічний чоловік. Ти народився дев'ятнадцятого, а твій син сімнадцятого. Виходить, батько на два дні молодший за сина, а син на два дні старший за батька. 
Старший чарівник зняв окуляри і, задумливо протираючи скло хусткою, продовжив:
– Тепер вашому синові та нашому онукові двадцять три роки, як і тобі, Остапе. Напевно, він не ріс самотнім сиротою. Напевно, його всиновила якась родина. І тепер нам треба його розшукати, щоби він нарешті познайомився з кровними родичами, з мамою, татом, дідусями та бабусями.
  
– Я піду до Ірини, – сказала Галина Манюня. – Спробую її втішити, як зможу. А ви, чоловіче й синку, їдьте до пологового будинку та з'ясуйте долю нашого онука. А ви, гості-лицарі, погостюйте в нашому домі удвох без господарів, поки ми не повернемося. Можете поки послухати музику чи почитати книги: он магнітофон, там касети, от бібліотека...
– Ні, ми, якщо дозволите, поїдемо з Всеволодом Миколайовичем та Остапом, – заперечив граф Абдулла. – По-перше, дуже хочеться швидше дізнатися про долю дитини, а по-друге, може, ми зможемо чимось допомогти.