Рекурсія

 Мама увічнює цю мить на поляроїді. 
 Мотор з ревінням оживає, а її дивує порожнеча в салоні. 
 Ані батька на пасажирському сидінні. 
 Ані матері між ними. 
 Тільки вона одна. 
 Можна слухати музику, що подобається їй, і на такій гучності, яка їй подобається. Вона може поїхати куди завгодно і як завгодно швидко. 
 Але вона нічого того не робитиме. 
  
 Її зухвалий план на перший виїзд: здійснити відчайдушний рейд у сповнені пригод далекі нетрі магазину на заправці, за півтори милі від дому. 
 Відчуваючи приплив енергії, вона врубає передачу й неквапно розганяє пікап по під’їзній доріжці, вистромивши у вікно ліву руку, щоб помахати батькам. 
 Путівець перед їхнім будинком порожній. 
 Вона виїжджає на нього та вмикає радіо. Університетська радіостанція в Боулдері ганяє нову пісню Джорджа Майкла, і вона на повен голос підспівує, пролітаючи повз поля, назустріч майбутньому, що здається близьким, як ніколи. Хтозна, може, воно вже настало. 
 Удалині з’являються вогні заправки, вона знімає ногу з акселератора і в цю мить відчуває пронизливий біль у голові за очима. 
 Перед очима все пливе, серце в грудях оглушливо бухкає, і вона ледве не врізається в одну з бензоколонок. 
 На стоянці перед крамничкою вона глушить двигун і великими пальцями розтирає скроні, щоб заспокоїти пекучий біль, але біль дужчає та дужчає, і вона вже боїться, що її от-от знудить. 
 А потім стається щось геть неймовірне. 
 Її права рука тягнеться до кермової колонки та береться за ключ. 
 — Що за чорт? — промовляє вона. 
 Бо рука залишилась на місці. 
 А потім вона бачить, як її рука повертає ключ і заводить мотор, лягає на важіль коробки передач, вмикає задню передачу. 
 Проти волі Гелена озирається і дивиться в заднє скло, здає назад, залишає стоянку та витискає задню передачу. 
 Вона думає: «Це не я кермую, я нічого такого не роблю». А пікап набирає хід і прямує додому. 
 Периферію її поля зору затягує темрява, Передовий хребет і вогні Боулдера тьмяніють, меншають, ніби вона повільно поринає у глибокий колодязь. Їй хочеться кричати, зупинити це божевілля, але вона лише пасажирка у власному тілі, не здатна говорити, відчувати запахи та й взагалі щось відчувати. 
 Звуки радіо — просто шепітне загасання, і тонкий промінчик світла, на який перетворилася її свідомість, раптово зблискує та гасне. 
  
Гелена
 
15 жовтня 1986 року
 
Гелена повертає з путівця на під’їзну доріжку до двоповерхового фермерського будинку, де вона виросла, з кожною наступною секундою дедалі більше вживаючись у цю молодшу версію себе самої.
Будинок здається меншим і зовсім не таким міцним, яким вона його пам’ятала, навпаки, особливо тендітним на тлі синього пасма гір, що видніється миль за десять звідси.
Гелена гальмує, вимикає двигун і бачить у дзеркалі заднього огляду себе шістнадцятирічну.
Жодної зморшки на обличчі.
Густі веснянки.
Зелені очі ясні та блискучі.
Суща дитина.
Гелена впирається плечем у дверцята, ті з рипінням відчиняються — і вона ступає на траву.
Легенький вітерець густо відгонить солодкавим і вологим духом близької молочної ферми.
І саме він, цей аромат, найбільше асоціюється в неї з домівкою.
Вона ступає стертими ґанковими сходинками, а в ногах така легкість!..
Найперше, що чує Гелена, відчинивши двері та заходячи всередину, — приглушене бубоніння телевізора.
Коридором, який тягнеться повз сходи, линуть інші звуки: помішування, дзенькання каструль, дзюркіт води.
На весь будинок розносяться пахощі курки, яка печеться в духовці.
Гелена заглядає у вітальню.
Батько сидить у своєму кріслі.
Поклавши ноги на стілець, він займається тим, що завжди робив будніми вечорами, скільки вона пам’ятає з дитинства: дивиться випуск «Останніх світових новин». Пітер Дженнінгс, ведучий, розказує, що Елі Візель [42] отримав Нобелівську премію миру.
— Як покаталася? — питає батько.
Гелена розуміє, що діти — істоти надто незрілі та занурені в себе, щоб належним чином цінувати батьків, коли ті ще в розквіті сил. І зараз вона бачить батька таким, яким ще ніколи не бачила.
Він такий молодий і вродливий.
Йому немає навіть сорока.
Гелена не може відвести від нього очей.
— Усе було дуже класно! — Власний голос здається їй дивним: високий, м’який.
Батько обертається назад до телевізора й не помічає, як Гелена витирає сльози.
— Пікап мені завтра не потрібен. Спитай у мами, якщо їй він теж не треба, можеш їхати на ньому до школи.
Реальність з кожною секундою міцнішає.
Гелена підходить до крісла, нахиляється та обіймає батька.
Той дивується:
— Ти чого?
Запах «Олд спайсу» і легкий колючий дотик одноденної щетини — Гелена знову ледве стримується, щоб не розревітися.
— Ти мій тато, — шепоче вона.
Тоді виходить у їдальню, прямує на кухню і бачить маму, яка, спершись на кухонну стійку, смалить цигарку і читає любовний роман.
Гелена бачила її востаннє в притулку для старих людей неподалік від Боулдера за двадцять чотири роки від цієї миті: тіло хирляве, від свідомості не лишилося й сліду.
Усе це ще тільки має статися, а поки що на мамі сині джинси та блузка на ґудзиках. Завивка й чубчик по моді вісімдесятих — і це найкращий час у її житті.
Гелена рвучко підходить до матері та міцно її обіймає.
Вона знову плаче і не може зупинитися.
— Гелено, що сталося?
— Нічого.
— Щось не так із поїздкою?
Гелена заперечно мотає головою.
— Просто емоції зашкалюють.
— Чому?
— Навіть не знаю.
Вона відчуває, як мамина рука гладить її по голові, крізь амбре тютюнового диму чує запах її парфумів: «Білий льон» від «Есте Лаудер».
— Дорослішання — воно часом таке, — киває мама.
Гелені досі не вкладається в голові, що вона зараз тут. Ще лічені хвилини тому вона конала в деприваційній капсулі за півтори тисячі миль від цього місця і за тридцять три роки від цього моменту.
— Тобі допомогти з вечерею? — питає вона, нарешті відпустивши матір.
— Ні, курка вже майже спеклася. У тебе точно все нормально?
— Так.
— Я гукну, коли буде готово.
Гелена виходить із кухні та йде коридором до сходів. Вони крутіші, ніж вона пам’ятає, та й риплять набагато сильніше.
В її кімнаті чорт ногу зламає.
Як завжди.
Як завжди буде в її квартирах, кабінетах.
Гелена бачить одяг, про який давно забула.
Ведмедя без одної лапи, який загубиться пізніше в коледжі.
Аудіоплеєр із прозорою касетою всередині, на касеті наклейка: INXS-Listen Like Thieves [43].
Гелена сідає до письмового столика і дивиться в чарівно спотворене скло старої віконної шиби. Бачить вогні Денвера за двадцять миль звідси і сизі рівнини на сході, а далі, за ними, — не видний з будинку величезний дикий світ. Вона часто сиділа тут і мріяла, як житиме в майбутньому.
Знала б вона, як складеться її життя!
На столі лежить розгорнутий підручник, біля нього — домашня контрольна робота з клітинної біології, яку сьогодні треба дописати.
У середній шухляді вона знаходить зошит, на чорно-білій обкладинці напис: «Гелена».
Це вона пам’ятає.
Гелена розгортає зошит і переглядає сторінки, списані похилим підлітковим почерком.
Користуючись кріслом, вона ще жодного разу не забувала подій із попередніх реальностей. Але зараз у неї закрадається страх, що таке може статися. Вона в незвіданих водах, їй ще ніколи не доводилося повертатися так далеко в часі, у такий юний вік. Існує ризик, що вона забуде, звідки прибула і навіщо опинилася тут.