Рекурсія

Слейд казав правду. Без ДМТ це те саме, що дивитися фільм, який вже бачив тисячу разів. Цього разу вона проживає свій спогад.
Навпроти за столом сидить Чжи Ун. Його лице стає дедалі чіткішим. «Тільки б не зрозумів, що до чого», — думає Гелена. Вона ще не опанувала свого тіла. До неї долинають уривки фраз — фрагменти знайомої розмови.
— …у захваті від вашої статті про унаочнення пам’яті, яку надрукував «Нейрон».
  
Повертається контроль над м’язами. Кінчики пальців, тоді руки, ноги… Ще трохи — і можна буде кліпати очима та ковтати. Врешті тіло стає цілком підконтрольне Гелені, вона відчуває його, усім своїм єством повертається в себе-молодшу.
Гелена ковзає очима по стінах. На них зображення мишачих спогадів, зроблені з високою розділовою здатністю.
Ще мить тому вона була за сто сімдесят три милі від узбережжя Північної Каліфорнії, в майбутньому, від якого її відділяють неповні два роки.
Помирала в деприваційній капсулі на третьому поверсі Слейдової платформи.
— Все добре? — питає Чжи Ун.
 Їй вдалося! Боже ж ти мій, її план спрацював! 
— Так. Перепрошую, що ви казали?
— Мій роботодавець у захваті від вашої роботи.
— Ваш роботодавець має ім’я?
— Е-е, це залежить…
— Від чого?..
— Від того, як складеться наша бесіда.
Знов брати участь у тій самій розмові здається і цілком нормальним, і водночас — дико сюрреалістичним. Це, безперечно, найдивніша мить її життя. Гелені насилу вдається зосередитись.
Вона дивиться Чжи Уну в очі й каже:
— Чому я взагалі маю розмовляти з кимось, не знаючи, кого він представляє?
— Бо гроші, які дав вам Стенфорд, закінчуються за півтора місяця.
Він витягує зі шкіряної сумки темно-синю теку — її грантову заявку.
І поки Чжи Ун зваблює Гелену перспективами співпраці з його босом та обіцяє золоті гори, вона їсть поглядом теку й думає: «Я зробила це! Створила крісло, і воно набагато потужніше, ніж я могла уявити».
— Потрібна команда програмістів, що допоможе скласти алгоритм для комплексної каталогізації та проєкціювання пам’яті. Обладнання для дослідів на людях.
 Імерсивна платформа для проєкціювання недискретних спорадичних ремінісценцій. 
Гелена створила платформу. І вона функціонує.
— Гелено?
Зараз Чжи Ун дивиться на неї через її стіл, який нагадує зону стихійного лиха.
— Слухаю!
— Ви хочете працювати з Маркусом Слейдом?
Тієї ночі, коли Рід повісився, вона прокралася в лабораторію, зайшла в систему, скориставшись кодом, який створив їй Радж перед від’їздом, — і про який ніхто не знав, — та записала спогад про цей епізод: як у стенфордську лабораторію до неї заявляється Чжи Ун.
Цей візит залишив у мозку Гелени достатньо сильний слід, щоб повернутися по ньому. Після цього вона запустила програму реактивації, приготувала суміш препаратів і о пів на четверту ночі залізла в капсулу.
— Гелено? Ваше слово? — озивається Чжи Ун.
— Я залюбки працюватиму з містером Слейдом.
Чжи Ун видобуває з сумки ще один документ і простягає їй.
— Що це? — питає Гелена, хоча й без того знає. Вона вже підписувала його — у тій реальності, яка перетворилася на хибний спогад.
— Угода про наймання і про конфіденційність. Без перегляду умов. Гадаю, ви погодитеся, що умови напрочуд щедрі.
  
Баррі
 
Січень 2008 року — травень 2010 року
 
І знову життя схоже на життя. Минають дні, залишаючи відчуття однаковості та стрімкості подій, і що далі, то менше Баррі думає про те, що він проживає їх наново.
  
Гелена
 
22 жовтня 2007 року — серпень 2010 року
 
У ліфті ще витає аромат одеколону Чжи Уна. Гелена підіймається на перший поверх неврологічного корпусу.
Востаннє вона була в стенфордському кампусі майже два роки тому. Тоді ж востаннє відчувала під ногами твердий ґрунт.
Тепер її до сліз зворушує зелень трави і дерев. Снопи сонячного світла, які пронизують тремтливі крони. Квіткові запахи. Співи пташок, яких ніколи не почуєш у морі.
Погідний осінній день. Гелена раз у раз зиркає на екранчик розкладаного телефона. Вона досі не може остаточно повірити, що повернулася в 22 жовтня 2007 року.
Її джип чекає на неї на факультетській стоянці. Гелена сідає на нагріте сонцем сидіння, видобуває ключ із надр наплічника.
Незабаром вона летить по шосе, і лиш вітер свистить за кабіною. Нафтова платформа вже сприймається як сірий призабутий сон. Ще швидше за платформу йдуть у забуття крісло, капсула, Слейд і останні два роки, які, завдяки її винаходу, ще тільки мають настати.
Вдома у Сан-Хосе Гелена складає у валізу одяг, фотографію батьків у рамці та шість найважливіших для неї книжок: «Про будову людського тіла» Андреаса Везалія [32], «Фізику» Арістотеля, «Математичні начала натуральної філософії» Ісаака Ньютона, «Про походження видів» Дарвіна і два романи — «Незнайомця» Альбера Камю та «Сто років самотності» Габріеля Гарсіа Маркеса.
У банку Гелена знімає всі свої заощадження. Неповних п’ятдесят тисяч доларів. Десять тисяч вона забирає готівкою, решту кладе на брокерський рахунок і виходить під полуденне сонце з білим конвертом, на вигляд занадто тонким.
При виїзді на «одиничку» [33] Гелена зупиняється заправитись. Розплатившись, кидає кредитку до смітника, підіймає тент і вмощується за кермом. Вона не знає, куди їхати. У плані, що складався серед ночі на платформі, такого пункту не було. Розум охоплює то збудження, то жах.
У тримачі для чашок завалялися десять центів. Гелена підкидає монетку й ловить затиллям лівої долоні.
Орел — вона їде на південь.
Решка — на північ.
* * *
Дорога звивається вздовж скелястого берега, кількома сотнями футів нижче траси в сірій імлі шумить море.
Вона летить крізь кедрівники.
Повз прибережні миси.
Через відкриті всім вітрам голі вершини.
Минає закинуті на край світу містечка, такі маленькі, що язик не повертається назвати їх містами.
Першої ночі Гелена зупиняється в придорожньому мотелі «Тімбер коув» — це в кількох годинах їзди на північ від Сан-Франциско. Мотель, недавно підрихтований, стоїть на стрімчаку, нижче якого — море.
Вона сидить одна коло ями для вогнища з келихом вина, виготовленого за якихось двадцять миль звідси, милується заходом сонця і міркує, на що перетворилося її життя.
Дістає телефон подзвонити батькам, проте не наважується.
У ці хвилини Маркус Слейд саме очікує, що вона от-от прибуде на його стару платформу для початку роботи над кріслом. Можна не сумніватися: Слейд свято вірить, що він один в цілому світі знає про фантастичні можливості крісла. Не дочекавшись прибуття Гелени, він не просто запідозрить, що вона зробила, — він весь світ перериє, щоб відшукати її. Адже без Гелени він може забути про створення крісла чи, в певному сенсі, його реконструкцію.
Він може навіть скористатися її батьками, щоб дістатися до неї.
Гелена кладе телефон на землю і трощить його підбором.
* * *
Вона їде далі «одиничкою» на північ, лише робить невеличкий гак, щоб побачити чорний піщаний пляж на дикому Загубленому узбережжі, де вже давно хотіла побувати.
І далі понад Тихим океаном на північний захід, через ліси секвої та повз приморські містечка.
За кілька днів Гелена — в канадському Ванкувері. Подальший шлях біжить береговою лінією Британської Колумбії, через міста й села, і далі — одним з найпрекрасніших диких закутків з усіх, що вона колись бачила.
За три тижні, мандруючи просторами Північної Канади, Гелена проти ночі потрапляє в бурю.
Вона зупиняється в придорожній таверні на околиці маленького міста, яке виникло тут завдяки золотій лихоманці, вмощується на стільці в барі з дерев’яними панелями, п’є пиво й точить ляси з тутешніми аборигенами. Палає вогонь у масивному кам’яному каміні, в шибку шкрябається перший сніг.