Рекурсія

Його колишня сидить у ліжку з розгорнутою книжкою. На приліжковій тумбочці парує чашка чаю.
— Я чула, ти ходив надвір?
Джулія зовсім не схожа на себе теперішню.
— Угу.
— Де Меґан?
— Пішла в «Дейрі квін».
— Завтра ж до школи.
— Повернеться до пів на одинадцяту.
— Знала, кого питати, еге?
Джулія всміхається, поплескує по ковдрі біля себе, і Баррі заходить у спальню.
  
Його погляд ковзає по весільних фотографіях, по чорно-білому фото, де Джулія тримає щойно народжену Меґан, і насамкінець — по репродукції «Зоряної ночі» Ван Гога над ліжком, яку вони купили в мистецькому музеї, коли побачили оригінал.
Баррі сідає в узголів’ї коло Джулії.
Зблизька він помічає, що по Джулії немов пройшлися пензлем реставратора: шкіра гладенька, аж надто, а зморшки, які він бачив два дні тому за сніданком, тільки-тільки намітились.
— Чому не дивишся свою гру? — питає вона. Востаннє вони сиділи вдвох на цьому ліжку тієї ночі, коли вона пішла від нього. Подивилася йому в очі, сказала: «Вибач, але я не можу відокремити тебе від того болю». — Любий, що сталося? У тебе такий вигляд, ніби хтось помер.
Вона зверталася до Баррі «любий» цілу вічність тому, і він справді почувається людиною, яка когось втратила. Він почувається… його неначе викопали з коренем і перенесли в інше місце, в яке він ще не вріс. Ніби його свідомість перенесли в інше тіло, і він до нього ще звикає.
— Ні, все гаразд.
— А ти не хочеш повторити це знову, але якось переконливіше?
Невже біль втрати, який вселився в Баррі після смерті Меґан, сочиться через погляд із його душі, отруюючи, знищуючи цю мить?
Невже Джулія якимось незбагненним чином відчуває це? Бо, за відсутності трагедії, в її очах він бачить прямо протилежне власним почуттям. Вони вражають його: ясні, чисті, притомні. Очі жінки, яку він покохав. І знову Баррі накриває нищівна сила горя.
Джулія проводить пальцями йому по шиї, від чого спину пробиває дрож, а шкірою пробігають мурашки. Баррі вже майже десять років не знав дотиків дружини.
— Що сталося? Проблеми на роботі?
Формально робочий день для Баррі закінчився тим, що його вбили в деприваційній капсулі та відправили сюди, хай би де це було, й тому він…
— Ну, так.
Найбільше вбивають сенсорні відчуття. Запах їхньої спальні. М’який дотик Джулії. Усе те, що він уже забув. Усе, що він утратив.
— Хочеш про це поговорити? — питає вона.
— Ти не проти, якщо я просто полежу тут, поки ти читаєш?
— Ну звісно ж, ні.
І Баррі кладе голову їй на коліна. Він уявляв це тисячу разів, зазвичай о третій ночі, лежачи в ліжку в своїй квартирі на Вашингтон-Гейтс, у виснажливих паузах між сп’янінням і похміллям, та подовгу міркуючи…
А що, якби дочка лишилася живою? А що, якби вдалося врятувати шлюб? А що, якби все не пішло під укіс? А що?..
 Це неправда. 
 Це не може бути правдою. 
Єдиний звук у кімнаті — тихий шерех, коли Джулія раз на хвилину перегортає сторінку. Очі в Баррі заплющені, він зараз просто дихає, і коли вона проводить пальцями йому по волоссю, як робила колись, він повертається на бік, приховуючи сльози, що стоять в очах.
Всередині Баррі — тремка протоплазма, і лиш ціною неймовірних зусиль він зберігає душевний спокій. Емоції душать, але Джулія ніби не помічає, як його спина судомно здіймається від ледве стримуваних ридань.
Баррі щойно повернув собі свою мертву дочку.
Він бачив її, чув її голос, торкався її.
Тепер він якось опинився у своїй колишній спальні, біля Джулії, і це вже занадто.
У голові заворушилася страхітна думка: а раптом це психічний розлад?
 І що, коли все раптом щезне? 
 І що, коли я знову втрачу Меґан? 
Йому перехоплює подих…
 І що, коли… 
— Баррі, з тобою все гаразд?
 Досить думати. 
 Дихай. 
— Так.
 Просто дихай. 
— Точно?
— Так.
 Лягай спати. 
 І щоб без снів. 
 А вранці подивись, чи все на місці. 
* * *
Вранці Баррі прокидається від світла, що просочується в кімнату крізь завіси. Він лежить біля Джулії, на ньому той самий одяг, що й учора ввечері. Тихо, щоб не розбудити дружину, він вилазить з ліжка та навшпиньки йде коридором до кімнати Меґан. Двері туди зачинено. Баррі легенько прочиняє їх і зазирає у шпарину. Дочка спить, закидавшись купою ковдр. О цій годині в домі така тиша, що навіть чути, як Меґан дихає.
Вона жива. У безпеці. І вона тут, у будинку.
Зараз Баррі та Джулія, вбиті, розчавлені горем, мали тільки приїхати з моргу, провівши в ньому всю ніч.
Образ Меґан на столі (потрощене тіло, вкрите суцільним чорним синцем) ніколи не полишить Баррі, хоча спогад про нього тепер став таким самим примарним, як усі хибні спогади.
Але ось вона, і ось він сам.
З кожною наступною секундою Баррі почувається в цьому тілі дедалі природніше. Уривчаста вервечка спогадів з іншого життя віддаляється, ніби він щойно прокинувся після найдовшого й найстрашнішого кошмару, що тягнувся одинадцять років.
«Бо це кошмар, як не крути», — міркує Баррі.
А те, що зараз, він дедалі більше відчуває як свою реальність.
Баррі тихенько, наче миша, прослизає в кімнату дочки, стає коло ліжка й дивиться на сонну Меґан. Навіть якби він бачив, як зароджується Всесвіт, то й тоді не відчув би глибшого зачудування, радості і всеохопної вдячності, ніж відчуває тепер перед тією незбагненною силою, що наново створила світ для Меґан і для нього.
Проте й холодний жах теж дихає йому в потилицю — від думки, що все може виявитися маною.
Що ця реальність нез’ясовного походження може розсипатися від чийогось дотику.
* * *
Баррі блукає оселею, наче привид із минулого життя, наново відкриває місця та речі, які вже майже стерлися з пам’яті.
Ніша у вітальні, де вони ставили ялинку на Різдво. Столик при вході, де Баррі тримав свої речі.
Його улюблене горня для кави.
Стіл з відкидною кришкою в гостьовій, де він сплачував рахунки.
Крісло у вітальні, в якому сидів щонеділі із «Вашингтон Пост» і «Нью-Йорк Таймс» і вставав, лише прочитавши всі газети до останньої шпальти.
Музей спогадів.
Його серце калатає швидше, ніж зазвичай, в одному ритмі з головним болем, що ниє й пульсує десь за очима. Хочеться закурити. Його не тягне, ні — курити він нарешті кинув ще п’ять років тому, після численних безуспішних спроб. Просто, напевне, організм — якому зараз тридцять дев’ять років — фізично потребує дози нікотину.
Баррі заходить на кухню й наливає з крана склянку води. Він стоїть біля раковини та дивиться, як перші барви ранку оживляють задній двір.
Відчинивши шафу праворуч від мийки, Баррі дістає з неї каву, яку тоді пив. Ставить кавник, закидає до посудомийної машини вчорашній посуд, а що не влізло, миє в мийці під краном. Мити посуд вручну було в цьому шлюбі його штатним обов’язком.
Баррі закінчує. Бажання закурити не зникає. Тоді він повертається до столика при вході, видобуває звідти пачку «Кемелу», виходить надвір і кидає цигарки в бак для сміття. Зробивши це, вмощується на ґанку й попиває каву. Може, хоч на ранковому холоді голова проясніє? Цікаво, чи стежить за ним зараз тип, що повернув його сюди? Мабуть, сидить десь на вищому щаблі буття і пасе його, Баррі? Або з якогось позачасся.
У ньому знову оживає страх.
Ану як вирвуть із цієї миті та закинуть назад, у колишнє життя?
Чи дадуть-таки залишитися тут назавжди?
Баррі придушує паніку, що наростає. І каже собі, що не міг він придумати СХП і майбутнє. Надто ювелірна робота, такої навіть його розум детектива не потягне.
Це відбувається насправді.
Це відбувається тепер.
Це існує.
Меґан жива, і вже ніщо не забере її в нього.
Баррі починає говорити вголос, і з усього сказаного ним за все життя ці слова найбільше схожі на молитву: