Рекурсія

На головному моніторі перед лікарем з’являється нове віконце: «Час зупинки серця: 15 секунд».
— Фіксую викид ДМТ, — повідомляє лікар, коли минає хвилина.
— Сергею! — командує Слейд.
— Запускаю програму реактивації спогаду. Запуск стимуляторів…
Вілсон продовжує зчитувати різні показники життєдіяльності, тепер здебільшого пов’язані з роботою мозку та рівнем кисню в ньому.
  
Сєрґєй доповідає про хід експерименту кожних десять секунд, але Гелена їхніх голосів уже не чує. Вона не зводить очей з піддослідного в резервуарі та думає про те, що він бачить, що чує?
«Цікаво, — думає Гелена, — чи готова я сама померти, щоб до кінця відчути, зрозуміти свій винахід?»
На позначці «2 хвилини 30 секунд» Сєрґєй звітує:
— Програму реактивації спогаду завершено.
— Запусти її знову, — командує Слейд.
Сєрґєй переводить на нього здивований погляд.
— Маркусе, — подає голос лікар, — після п’яти хвилин шанси повернути його до життя будуть практично нульові. Зараз клітини його мозку масово відмирають.
— Сьогодні ми з Рідом про це говорили. Він готовий.
— Таж витягніть його! — втручається Гелена.
— Мені це теж не подобається, — підтримує її Сєрґєй.
— Прошу вас, покладіться на мене. Перезапуск програми!
Сєрґєй зітхає та швидко щось набирає.
— Запуск програми реактивації спогаду. Запуск стимуляторів.
Гелена втуплює погляд у Слейда.
— Чжи Ун дістав його з кубла в одному з найгірших районів Сан-Франциско, — каже той. — Він був непритомний, просто з руки стирчала голка. Врізав би дуба, якби не…
— Це не виправдання, — каже Гелена.
— Я розумію, що ви зараз відчуваєте. І знову прошу вас, покладіться на мене. Ненадовго. З Рідом усе буде гаразд.
— Маркусе, — подає голос Вілсон, — якщо ви збираєтеся повернути містера Кінга до життя, я б радив дати медикам команду витягувати його вже. Яка з нього користь, якщо ми запустимо серце, а когнітивні функції будуть утрачені?
— Ніхто його нізвідки не витягує.
Сєрґєй підводиться і йде до виходу.
Гелена за ним.
— Двері замкнено зовні, — попереджає Слейд. — А якби вам і вдалося вийти, то в коридорі все одно чергують охоронці. Вибачте, але в мене було передчуття, що в цей момент ви зможете втратити самовладання.
Вілсон командує в мікрофон:
— Дано, Аароне, швидко витягуйте містера Кінга та починайте комплекс реанімаційних заходів.
Гелена дивиться крізь скляну стіну. Лікарі як стояли біля візка, так і далі стоять, не ворушаться.
— Аароне! Дано!
— Вони вас не чують, — пояснює Слейд. — Я відключив зв’язок одразу, як ви стали вводити медпрепарати.
Сєрґєй кидається на металеві двері, намагається вибити їх плечем.
— Хочете змінити світ? — питає Слейд. — Тоді не обійтися без цього. Інакше ніяк. Час сильних і рішучих дій.
Камера нічного бачення показує, що на обличчі Ріда не здригається жоден м’яз.
Рідина, в яку він занурений, цілком нерухома.
Гелена дивиться на лікарський монітор: «Час зупинки серця: 304 секунди».
— Вже п’ять хвилин, — говорить вона Вілсону. — Надія ще є?
— Не знаю.
Гелена хапає порожній стілець, замахується ним.
Слейд і Чжи Ун із півсекундною затримкою усвідомлюють, що відбувається, зриваються з місць і кидаються їй навперейми.
Широко замахнувшись, Гелена кидає стілець у скло з однобічною видимістю.
Однак стілець до скла так і не долітає.
  
Баррі
 
6 листопада 2018 року
 
Очі в Баррі розплющені, але він нічого не бачить.
Відчуття часу зникло.
Могли минути роки.
Або секунди.
Він кліпає, але нічого не змінюється.
Тоді він думає: «Може, я вмер?»
Робить вдих — його груди розширюються — тоді видихає. Коли він підіймає руку, чути плюскіт води, щось ковзає по шкірі.
Він розуміє, що лежить горілиць на поверхні рідини такої самої температури, як і температура тіла. Лежить абсолютно розслаблений.
Якщо не рухатися, рідина не відчувається. Баррі знову завмирає, і в нього виникає дивне відчуття, ніби тіло не має ні кінця, ні початку.
Але ні, щось таки він відчуває. Щось на лівому передпліччі.
Правою рукою він намацує якусь річ, схожу на футляр із твердого пластику. Дюйм завширшки, чотири дюйми завдовжки. Баррі хоче зняти її, але вона чи приклеєна, чи вживлена в нього.
— Баррі! — Це голос того самого чоловіка, який сидів на табуреті і примушував його розповідати про Меґан, коли Баррі був прив’язаний до крісла.
— Де я? Що тут діється?
— Вам треба заспокоїтися. Дихайте.
— Я мертвий?
— Тоді я не просив би вас дихати. Ви живі, а де ви зараз, даної миті, не має значення.
Баррі виймає з рідини руку й торкається пальцями поверхні за кілька футів над обличчям.
Він шукає навпомацки ручку чи кнопку, щоб відчинити штукенцію, в яку його запхали, але рука знаходить лише гладеньку, безшовну стінку.
Він відчуває легеньку вібрацію пристрою на передпліччі, знову тягнеться до нього рукою, але нічого не стається. Права рука йому вже не підвладна.
Він намагається здійняти ліву — марно.
Потім ноги, голова, пальці.
Він навіть кліпнути не може, а коли намагається щось сказати, його губи не розтуляються.
— Те, що ви зараз відчуваєте, — це вплив паралітичного препарату, — повідомляє чоловік звідкись із темряви вгорі. — Вібрація, яку ви щойно відчували, — це пристрій вводив вам наркотик. На жаль, нам треба, щоб ви залишалися при пам’яті. Я не брехатиму вам, Баррі. Наступні кілька митей будуть дуже дискомфортними.
Баррі проймає сильний страх — такого він ще в житті не відчував.
Очі широко розплющені й не заплющуються, він далі намагається порухати рукою, ногою, пальцем — чим завгодно, але його тіло йому непідвладне. З таким самим успіхом він міг би ворушити пасмами волосся. Та що таке найбільший жах, він розуміє трохи згодом: у нього раптом відмовляє діафрагма.
А це означає, що він не зможе вдихнути повітря.
Баррі накриває хвиля паніки, а потім біль.
Усе фокусується в миті відчайдушної жаги повітря, яка дужчає щосекунди.
Та він позбавлений змоги контролювати власне тіло. Баррі не може навіть закричати, скрутитися, попросити пощади — що він зробив би без вагань, якби міг говорити.
— Ви вже, напевне, не можете дихати. Це не садизм, Баррі. Слово честі. Все це скоро закінчиться.
Він може тільки лежати в суцільній пітьмі, слухати волання свого розуму та потік думок, що гарцюють у голові.
Та ще хіба що громовий стукіт свого серця, яке калатає дедалі швидше.
Пристрій на передпліччі знову вібрує.
Тепер розпечений до білого жару біль тече його венами, й гупання серця миттю реагує на субстанцію, котра щойно потрапила в кров.
Сповільнюючись.
Сповільнюючись.
Сповільнюючись.
І раптом він більше не чує та не відчуває свого серця.
Баррі не знає, де він є, але навколо нього абсолютна тиша.
Цієї миті він розуміє, що кров його тілом більше не циркулює.
«Я не можу дихати, моє серце не б’ється. Я мрець. Клінічний мрець. Тоді чому я досі думаю? Чому досі при пам’яті? Як довго це триватиме? Яким сильним буде біль? Невже мені справді кінець?»
— Баррі, я щойно зупинив ваше серце. Будь ласка, слухайте мене уважно. Зосередьтеся і не втрачайте концентрації, інакше ми втратимо вас. Якщо ви там опинитесь, не забувайте того, що я для вас зробив. І не дозвольте, щоб це сталося вдруге. Вам до снаги все змінити.
У мозку, позбавленому свіжої крові та кисню, детонують кольорові вибухи. Ціле світлове шоу для померлого, кожен наступний спалах ближчий і яскравіший за попередній.
Врешті залишається тільки сліпуча білість.
Утім вона одразу Сіріє, темнішає та згодом переходить у суцільну чорноту.
Баррі вже знає, що наприкінці того спектру лежить небуття. І може, край стражданням. Край нестерпному бажанню дихати.
Він готовий до цього. Готовий до всього, що покладе цьому край.