Рекурсія

Всі, крім неї та Сєрґєя, заявили, що припиняють роботу, і зажадали негайного повернення на материк.
Щоразу, відчуваючи докір сумління, що вона залишилася, Гелена починає думати про маму та про інших хворих, однак це мало втішає її.
До того ж вона майже певна, що Слейд не відпустить її просто так.
Чжи Ун теж полетів на материк — шукати медиків для нової бригади й нових інженерів для спорудження капсули. На буровій залишилися Слейд, Гелена і техперсонал.
  
Тут, просто неба, їй здається, що сам світ волає їй у вуха.
Гелена підіймає обличчя до неба та кричить у відповідь.
День 598
Хтось стукає у двері. Вона навпомацки вмикає лампу й вилазить із постелі. На ній піжамні штани та чорна майка. Будильник на столі показує 9:50.
Гелена переходить у вітальню і дорогою до дверей натискає кнопку на стіні, щоб підняти глухі штори.
В коридорі стоїть Слейд у джинсах і худі. Востаннє вони бачилися кілька тижнів тому.
— От чорт, я вас розбудив, — кривиться Слейд.
Гелена дивиться на нього й мружить очі від світла, що ллється з вмонтованих у стелю світлових панелей.
— Ви не проти, якщо я зайду?
— А я маю вибір?
— Ну, Гелено, будь ласка.
Вона ступає крок назад, пропускає його та йде за ним з маленького передпокою, повз ванну до вітальні.
— Що ви хочете? — питає Гелена.
Він опускається на підніжок величезного крісла при вікні. За склом безкрає море.
— Мені казали, ви не ходите ні до їдальні, ні в тренажерний зал. Ні з ким не спілкуєтеся, по кілька днів не буваєте надворі.
— Чому ви не дозволяєте мені говорити з батьками? Чому не відпускаєте?
— Гелено, ви зараз не в найкращому стані. І можете зопалу прохопитися про те, що слід тримати в таємниці.
— Я вже казала, що мені потрібно до батьків. Мама в лікарні. Я навіть не знаю, що з нею. Батько місяць не чув мого голосу. Я впевнена, він хвилюється.
— Я знаю, зараз вам цього не зрозуміти, але я рятую вас від вас самої.
— В одне місце такий порятунок!
— Ви вмили руки, бо не згодні з тим напрямком, у якому я скеровую проект. А я даю вам час на зміну свого рішення.
— Це був мій проект!
— Це мої гроші.
У Гелени трусяться руки. Від страху. Від злості.
— Не хочу більше цим займатися, — каже вона. — Ви розтоптали мою мрію. Ви спаплюжили всі мої намагання допомогти мамі та іншим. Я хочу повернутися додому. Ви й далі триматимете мене тут всупереч моєму бажанню?
— Звісно, ні.
— То я можу поїхати?
— Пригадуєте, про що я запитав вас у день приїзду на платформу?
Гелена хитає головою. В очах з’являється зрадливий блиск.
— Я запитав, чи ви готові змінювати світ разом зі мною. Ми на порозі грандіозного прориву, і все завдяки вам, вашому генію. Я прийшов сьогодні, щоб сказати, що роботу вже майже завершено. Забудьте все, що було в минулому. І разом перетнімо фінішну пряму.
Гелена, стоячи за журнальним столиком, дивиться на Слейда й мовчить. По її щоках котяться сльози.
— Як ви зараз почуваєтесь? — питає він. — Поговоріть зі мною.
— Я почуваюся, ніби мене обікрали.
— А це вже цілковита нісенітниця! Я втрутився тільки тоді, коли вам зрадила інтуїція. Зробив те, що й мав би зробити партнер. Сьогодні головний день у нашому житті. Ми стільки часу йшли до нього. Тому я зараз тут. Деприваційна капсула готова. Реактиватор пристосований до роботи в ній. За десять хвилин ми проводитимемо нове випробування, і це велика віха.
— І хто ж піддослідний?
— Це несуттєво.
— Для мене — суттєво.
— Звичайний хлопець, якому платять двадцять штук на тиждень за готовність віддати науці своє життя.
— Ви його попередили, що це ризикований дослід?
— Він у курсі всіх ризиків. Послухайте, якщо ви хочете додому, то пакуйте валізи й будьте опівдні на вертолітному майданчику.
— А що тоді з моїм контрактом?
— У нас була домовленість на три роки. Ви розриваєте контракт достроково. А отже залишаєтеся без премії, без частини прибутку — без усього. Ви знали, на що йдете. Але якщо ви хочете закінчити почате з нами, ходімо зі мною до лабораторії, от просто зараз. Цей день внесуть в усі книги рекордів.
  
Баррі
 
6 листопада 2018 року
 
Пристебнутий до крісла Баррі почувається так, неначе його дії пробудили жахіття.
— Це було двадцять п’ятого жовтня, — каже він. — Одинадцять років тому.
— Коли ви згадуєте це, що найперше спадає вам на думку? — запитує чоловік. — Якийсь найяскравіший образ чи емоція?
Такого дивного поєднання почуттів у Баррі ще ніколи не було. Його охоплює бажання розірвати цього типа і чорний, невимовний розпач від самого спогаду про той злощасний вечір і про Меґан.
Баррі монотонно відказує:
— Мить, коли я знайшов її тіло.
— Вибачте, якщо я недостатньо чітко висловився. Не після того, як її не стало. А до.
— Наша розмова.
— Так, докладніше.
Баррі дивиться кудись удалечінь, зціпивши зуби.
— Будь ласка, детективе Саттоне, я вас слухаю.
— Я сиджу в кріслі у вітальні, дивлюся Світову серію [23].
— Ви пам’ятаєте, хто грав?
— «Ред Сокс» і «Рокіз» [24]. Друга гра. Першу виграли «Сокс». А взагалі, вони тоді виграли чотири гри поспіль.
— І за кого ви вболівали?
— Взагалі-то, мені було все одно. Напевно, був за те, щоб «Рокіз» показали зуби, щоб серія була цікавою. Навіщо ви це робите зі мною? Яка мета…
— Отже, ви сидите в кріслі…
— І, здається, п’ю пиво.
— Джулія теж дивилася разом з вами?
 Господи! Він знає, як її звати. 
— Ні. По-моєму, вона дивилася телевізор у спальні. Ми вже повечеряли.
— У родинному колі?
— Не пам’ятаю. Скоріш за все. — Баррі раптом відчуває тиск у грудях, і такий сильний, що здається, все лусне. — Я стільки років не говорив про той вечір.
Чоловік сидить на табуреті, посмикує бороду й пильно дивиться холодними очима на Баррі, чекаючи на продовження.
— Бачу, як із коридору зайшла Меґан. Не пам’ятаю точно, у чому вона була, але мені здається, що на ній були джинси й бірюзовий светр, який вона завжди носила.
— Скільки років вашій дочці?
— Десять днів до шістнадцятиліття. І вона зупиняється перед журнальним столиком між мною й телевізором — це я вже точно пам’ятаю, — бере руки в боки, обличчя насуплене.
Очі Баррі наповнюються сльозами.
— Для вас це надзвичайно чутлива тема, — відзначає бородань. — Добре.
— Будь ласка, — молить Баррі, — не змушуйте мене робити це.
— Продовжуйте.
Баррі робить глибокий вдих, навпомацки шукаючи в собі бодай якусь опору, щоб повернути емоційну рівновагу.
Нарешті каже:
— Тоді я востаннє зазирнув дочці у вічі. Я ж не знав, що має статися, мене більше цікавив телевізор.
Баррі не хоче розплакатися перед цим типом. Ще тільки цього бракувало!
— Продовжуйте.
— Меґан запитує, чи можна їй у «Дейрі квін». Вона бувала там пару разів на тиждень, робила домашку, тусувалася з друзями. Ну, я питаю, як завжди: а мама не проти? Ні, говорить, прийшла запитати в мене. А уроки всі зроблені? Ні, не всі, але саме тому вона йде, щоб зустрітися з Мінді та обговорити лабораторну з біології, яку вони разом виконують. А хто там ще буде? Вона назвала імена, в основному знайомі. Не забуваю позирати на годинник — пів на дев’яту, ще йдуть перші інінги — і кажу їй: добре, йди, але о десятій, щоб як штик. Вона засперечалася, чому, мовляв, не об одинадцятій? Я їй кажу: «Завтра школа, свій режим ти знаєш». Вона прямує до дверей. І ще, пригадую, гукнув наостанок, що люблю її.
Сльози ринули річкою, все тіло Баррі стрясається від напливу почуттів, але ремені міцно притискають його до крісла.
— Якщо чесно, — схлипує Баррі, — то я не пам’ятаю, чи казав їй це. Мабуть, ні, скоріш за все, просто перемкнувся на гру. І навіть не згадував про неї аж до десятої, коли здивувався, що її нема.