Рекурсія

Слейд припиняє міряти доріжку кроками та переводить погляд на Гелену.
— Доручіть групі забезпечення спорудити деприваційну капсулу. Нехай скооперуються із Сєрґєєм, щоб зробити її водонепроникною і придумати, як закріпити апарат реактивації на піддослідному, який перебуватиме в капсулі, заповненій водою.
— Для чого?
— Щоб ми отримали найдосконаліший варіант реактивації ремінісценцій, чого я, власне, й прагну.
  
— Але звідки ви могли дізнатися?..
— Коли зробите це, займіться тим, як зупинити серце піддослідного, поміщеного в деприваційну капсулу. — Гелена дивиться на Слейда так, неначе той здурів. Він говорить далі: — Що більший стрес переживає організм під час реактивації, то яскравіше сприймаються спогади. У надрах мозку є маленька, з рисову зернину, залоза — епіфіз. Вона допомагає організму виробляти речовину під назвою диметилтриптамін, або ДМТ. Доводилося чути про таку?
— Один із найсильніших психоделіків, які знає людина.
— Потрапляючи в наш мозок уночі в мікроскопічних кількостях, ДМТ формує наші сни. Але в момент смерті епіфіз вивергає кінську дозу диметилтриптаміну. Фірма закрилася — повний розпродаж. Ось тому люди й бачать перед смертю різні картини: то летять тунелем до світла, то перед ними пролітає все життя. Для отримання імерсивного спогаду, в який можна зануритись, мов у сон, нам знадобиться щось більше, ніж сон. Чи, якщо ваша ласка, набагато більше ДМТ.
— Ніхто не знає, що відбувається з розумом у момент смерті. І ви не можете знати, що це реально вплине на занурення у спогади. Це може просто вбити людей.
— Коли ви встигли стати такою песимісткою?
— І хто, по-вашому, зголоситься піти на смерть задля проекту?
— Ми повернемо їх до життя. Поспитайте в людей із команди. Я щедро заплачу за ризик. Не знайдеться охочих на платформі, я відшукаю їх деінде.
— А ви самі погодилися б лізти в деприваційну капсулу, щоб вам там зупинили серце?
Слейд похмуро посміхається.
— Коли вже процедура йтиме як по маслу? Безперечно! Тоді, і тільки тоді, ви зможете привезти на платформу свою матір і залучити все моє обладнання та всі свої вміння для систематизації та збереження її спогадів.
— Маркусе, будь ласка…
— Тоді, і тільки тоді.
— У неї дедалі менше часу.
— Ну, то працюймо!
Слейд розвертається і йде, Гелена проводжає його поглядом.
Досі ці ідеї крутилися десь на задвірках свідомості, і можна було преспокійно на них не зважати. Тепер вони стоять перед Геленою на повен зріст, і вже так просто не відкрутишся.
Слейд невідь-звідки знає те, чого не мав би і не міг би знати. Повні, до найменших подробиць, уявлення Гелени щодо проекціювання спогадів. Знає навіть, як сформульовано її заявку на патент, яку вона колись подасть. І те, що розв’язати проблему каталогізації спогадів можна за допомогою квантових процесорів. А зараз ще ця божевільна ідея: спинити серце, щоб підсилити ефект занурення.
Ще більше насторожують тонкі натяки Слейда, якими він неначе хоче показати, що знає те, чого знати не мав би. І щоб не виникало жодних сумнівів у його поінформованості й можливостях.
Тут раптом Гелені спадає на думку, що, коли ці суперечки між ними не припиняться, він одного прекрасного дня відмовить їй у доступі до реактиваційного обладнання.
Може, Гелені вдасться ублагати Раджа про всяк випадок створити їй резервний обліковий запис, про який ніхто не знатиме?
Вперше відтоді, як Гелена зійшла на платформу, в неї виникло запитання: чи в безпеці я тут?
  
Баррі
 
5–6 листопада 2018 року
 
— Сер? Вибачте, сер?
Баррі розліплює заспані очі. Якусь мить усе перед ним наче в тумані. Йому потрібно п’ять секунд, щоб зорієнтуватися, де він. Баррі зауважує погойдування потяга. Ліхтарі за вікном, які проносяться один за одним. Обличчя немолодого кондуктора.
— Ваш квиток? — запитує старий з незвичною поштивістю, немов прибулець з іншої епохи. Баррі довго не може знайти телефон, нарешті витягує його з внутрішньої кишені пальта, відкриває залізничний застосунок, дає кондуктору, щоб той відсканував штрих-код.
— Дякую, містере Саттоне. Вибачте, що розбудив.
Кондуктор проходить у наступний вагон, а Баррі помічає на дисплеї телефона чотири повідомлення про пропущені дзвінки, всі з одного й того самого номера: 934.
І одне голосове повідомлення.
Баррі вмикає відтворення, підносить телефон до вуха.
«Привіт, це Джо… Джо Берман. Гм… Чи не могли б ви зв’язатися зі мною якнайшвидше? Мені дуже треба поговорити з вами».
Баррі негайно передзвонює, і Джо відповідає після першого ж гудка.
— Детектив Саттон?
— Так.
— Ви де?
— Вертаюся потягом до Нью-Йорка.
— Ви повинні зрозуміти… Я й подумати не міг, що хтось дізнається… Мені ж обіцяли, що нічого такого не станеться, ніхто не знатиме.
— Ви про що?
— Я був наляканий. — Джо ледь не плаче. — Ви можете повернутися?
— Джо! Я в потязі. Але ви можете розповісти все телефоном.
Якийсь час він просто важко дихає у трубку. Баррі здається, що, крім дихання, чути ще жіночий плач, але до кінця він не впевнений.
— Я не мав так робити, — каже Джо. — Тепер я це знаю. В мене було прекрасне життя, чудовий син, але я був огидний сам собі.
— Чому?
— Бо тоді мене не виявилось поруч, і вона стрибнула. Я не міг собі пробачити…
— Хто стрибнув?
— Френні.
— Що ви таке говорите? Френні нізвідки не стрибала. Я ж тільки-но бачив її у вашому домі.
Крізь потріскування перешкод Баррі чує, як Джо розридався.
— Джо, ви знали Енн Восс Пітерс?
— Так.
— Звідки?
— Ми були одружені.
— Що?
— Енн кинулася з хмарочоса через мене. Я побачив в оголошеннях рекламу: «Хочете все виправити?» І номер телефону. Я й подзвонив. Енн казала, що в неї синдром хибної пам’яті?
— Так.
 «І в мене вже теж». 
— Схоже, зараз його маєте й ви. Кажуть, передається через спілкування…
Джо сміється, але цей сміх сповнений жалю та ненависті до себе.
— СХП — зовсім не те, що думають про нього люди.
— А ви знаєте, що таке СХП?
— Звичайно.
— То розкажіть.
Джо замовкає, і на мить Баррі здається, що зв’язок урвався.
— Джо, ви як? Мене чуєте?
— Так, чую.
— Ну то що таке СХП?
— То все через мене і людей, які вчинили так само, як я. І далі буде тільки гірше.
— Чому?
— Я… — Довга пауза. — Не можу пояснити. Це звучить як божевілля. Треба самому все побачити.
— Як це зробити?
— Коли я телефонував за оголошенням, мені поставили телефоном кілька запитань, а тоді відвезли в готель на Мангеттені.
— Джо, на Мангеттені повно готелів.
— Тільки не таких, як цей. Туди не можна просто взяти й зайти. Тебе туди запрошують. І єдиний вхід до готелю — через підземний гараж.
— Ви знаєте, яка це вулиця?
— Східна П’ятдесята, між Лексінгтон-авеню і Третьою. В тому кварталі ще нічна перекусна.
— Джо…
— Це всемогутні люди. У Френні був зрив, коли вона все згадала, і вони одразу дізналися. Приїхали, стали мені погрожувати…
— Хто вони?
Без відповіді.
— Джо? Джо?
Той відключається.
Баррі набирає знову, але механічний голос пропонує йому залишити голосове повідомлення.
Він дивиться у вікно, але там тільки темрява. Час від часу її розганяють вогні в будинках і на залізничних станціях, що проносяться мимо.
Баррі вертається думками до альтернативних спогадів, які наринули на нього в перекусній. Вони і досі тут. Вони — не реальні, але такі самі реалістичні, як і решта, і Баррі не в змозі осягнути цей парадокс.
Баррі оглядає вагон: єдиний пасажир у ньому — він.
Єдиний звук — стукіт коліс по рейках.
Рука торкається сидіння, пальці ковзають по оббивці.
Баррі видобуває гаманець і роздивляється своє водійське посвідчення, зареєстроване у штаті Нью-Йорк, і свій жетон нью-йоркського детектива.