Оскол

— Навіщо я знадобилася вам, пане вороже? Враховуючи цілість мого здоров’я… і цноти? Чого ви вимагатимете від мого нещасного батька?
— Вимагатиму? — з посмішкою спитав той, кого звали Яром Сіґґі Осколом. — Вимагати? Ні.
— Військо Сотки зрівняє ваш замок з землею!
— Навряд чи…
Писар раптом перервав свою роботу. Підвівся, прохально склав зачорнилені руки:
— Пане… Накажіть… Покарати… товариш мій, ніби як брат… Під брамою… другий день… помирає.
  
— Знаю, — сухо озвався Оскол. — Далі?
Писар трусився, але з упертістю, гідною кращого застосування, продовжував:
— Помилування… прошу. Для брата… Дурень він, дурень, так усі ж ми дурні… Усі ми діти ваші дурні, не губіть… пожаліти б… милости…
Писар затнувся. Під поглядом господаря схилився, знітився і знову взявся за роботу.
Знесилена дівчина нарешті зігнула свою горду спину. Сховала обличчя у сплетені пальці.
— Вам дадуть змогу помитися і відпочити, — стиха промовив Оскол — і приготуйтеся до того, що бачитися ми будемо часто. Дуже часто і тривало. Від ранку до вечора… Закінчив? — звернувся він до писаря. Той дерев’яно вклонився.
Оскол прийняв папір, квапливо передивився і залишився вдоволеним. Торкнувся маленького ґонґу, яким викликав слугу.
— Лист відправити з голубами — негайно… Цей, біля брами, ще не помер?
Той самий хлопець у шкірянці, химерно скособочений, переступив поріг. Вхопив ротом повітря, застогнав і впав на підлогу, аж вусібіч полетіли грудки засохлої глини. Оскол скривився, напівгидливо, напівспівчутливо, підійшов до вкляклого навколішках і міцно взяв за скуйовджене волосся. Сіре обличчя хлопця потроху розслаблялося і набувало теплого кольору. У мовчанні, що порушувалося лише скрипом цвіркуна, минула хвилина. Хлопець зітхнув, тепер його фізіономією розливалося невимовне блаженство.
— Ти… милостивий…
— Я раціональний, — Оскол забрав руку, витер долоню шовковою хустинкою. — Тепер мені знадобляться люди… Йди. Надалі будь розумнішим.
Дівчина дивилася з жахом.
Огрядний чоловік зі сивіючими скронями котив по столу воскові кульки. Свічки тріщали, опливаючи важкими краплинами, віск обпікав йому пучки — але він не помічав болю, жовті кульки множилися на столі, збиралися купою, мов черепи на старому бойовищі.
— Скільки часу потрібно Осколу… щоб прив’язати її… повністю?
— Вона молода… і поривчаста… Стане і двох тижнів.
Співбесідник огрядного сидів у темному куті, відблиск свічок грав на його випнутих вилицях.
— Прив’язати, — виговорив огрядний повільно і чітко. — При-в’я-зати…
Страшно було слухати його, та співбесідник був не з лякливих. Опливали свічки.
— Десять років тому… — слова пручалися, не бажали вимовлятись… — Ми з Осколом стояли проти спільного ворога, спина до спини. Наших хлопців лягло з півсотні, а ті, що вижили… частина залишилася з Осколом, частина — зі мною. Він сказав тоді: «Ви пожалкуєте…» Ми не слухали. Він прийшов здалеку… ми ще не знали, ЩО він таке.
Нова кулька на жовту купу; чоловік з сивими скронями закусив губу:
— І..?
— Нас було дев’ятнадцятеро, — його співбесідник гірко всміхнувся. — Десять днів по тому живими залишилися двоє, інші повмирали, кличучи Оскола, мов неньку… І ми пожалкували, ой же пожалкували… що пішли від нього. А більше — що взагалі зустріли його на світі…
— Ти вижив, — сказав сивий.
— Так… Я і ще один хлопець, ми з ним побраталися… Ми вижили. А рік тому мій побратим з’явився до Оскола, мітив у воєводи, уявив… що вільний… Вистачило однієї зустрічі. Тепер це найжалюгідніший з його рабів. Втратив і душу і волю, навіть зашморга на шиї затягнути не здатен… Те саме чекає й мене, пане, я не можу зустрічатися з Осколом. Ніколи.
Замиготіли вогники свічок — сивий втягнув повітря:
— Ти відмовляєшся, Сотко? Залишаєш мене?
Той відвернувся:
— Доведеться укласти з ним угоду, пане.
Жовта кулька скотилася зі столу в темряву.
— Я погано беріг Яну, — глухо вимовив сивий. — Всі ворожки пророчили їй щасливу долю… Ворожки брехали.
— Ми укладемо угоду, пане, — з притиском повторив вилицюватий. — Оскол чи хто інший… Все одно доведеться віддавати її. А Оскол щедрий і могутній…
Важкий кулак з гуркотом опустився на стіл, і бризнули вусібіч воскові кульки. Застукотіли дрібним дощем.
— Я не віддам своєї дочки… у рабство, — сказав огрядний, коли оволодів диханням. — Що станеться з нею, якщо цей мерзотник сконає передчасно?! Адже він на двадцять років старший за неї! Що, коли його штрикнуть кинжалом чи почастують отрутою? Що стане з моєю дочкою?!
Вилицюватий мовчав.
— Іди на замок, — процідив крізь зуби сивий. — Бери військо і вирушай.
Свічки догоріли.
— Усі його люди, — замислено промовив Сотка, — від воєводи і до брудного вуличного хлопчиська, волітимуть померти. Аби здобути Оскол, потрібно йти по трупах.
— Отже, ти підеш по трупах, Сотко.
Вилицюватий поволі підвівся.
— Як зволите, світлий князю.
… була подібна до рисі — така сама невгамовна, дика і непокірна. І рвалася з рук наглядачів і турботливих нишпорок, і відмовлялася від їжі, і не бажала бачити пана свого викрадача — але на будь-якого звіра знайдеться клітка, на будь-якого птаха виплетуться сіті. І минали дні, і жах угніздився в душі юної полонянки…
Серед ночі вона відірвала голову від гарячої подушки. Вона не спала й миті; біля жевріючого нічника чатувала незворушно прекрасна жінка, водночас компаньйонка і вартовий. Величні риси і повна незрушність уподібнювали її до статуї, і лише пальці, що снували над в’язанням, порушували це зловісне враження.
— Агов…
Жінка не ворухнулася, тільки великі очі її сяйнули білками.
— Це правда, що кажуть про нього? Саме так? І ти також?…
— Я люблю пана, — вправні руки й на мить не переривали роботи. — Я знаю, що помру без нього. Усі ми…
Дівчина скоса посміхнулася:
— Скоро тут буде Сотка…
Повні вуста майстрині ледь здригнулися:
— Нікому не здолати Оскола… Тут кожен б’ється за нього. Тут нікому не потрібне помилування…
— Нікому не потрібна воля?!
Замок жив нічним життям. Далекі поскрипи. Притишені кроки.
— Навіщо воля руці, коли серце пробите… — жінка опустила очі. — Воля вирваного ока, відрубаного вуха…
— І ти його любиш?!
— Не тільки я… але й пан любить мене… Це просто…
Дівчина довго вагалася, поки спитала:
— А я… також помру? Я тепер… як усі ви? Залежна від нього? Так?!
Майстриня загаялася з відповіддю. Навіть робота в її руках трохи уповільнилася.
— Ви… ні, — сказала вона нарешті. — Ви ще не встигли… прив’язатися до нього. Звикнути. Потрібен час…
— Три тижні?!
— Чи менше.
Тиша. Тремтів полум’ям нічник.
— Якщо я зараз утечу, — майже спокійно сказала дівчина, — в мене є шанс…
Майстриня вже відверто посміхнулася:
— Вам не вдасться. Це — Оскол.
— Мій батько озолотить тебе…
— Навіщо мені золото, коли я не можу жити без Яра? Я не зраджу його. А не допильную через недбалість — він посадить мене у підвал, і я не бачитиму його довго-довго… Ні. Я буду уважною.
— Коли Сотка здобуде замок…
— Не здобуде. І знаєте, князівно… Ви пробули з ним достатньо, щоб завтра відчути його відсутність. Не знаю, наскільки міцна ваша воля — траплялося, вже після кількох днів люди не могли опиратися… ПОТЯГОВІ. Воліли радше підкоритися, аніж терпіти.
— Я волію померти, — сказала дівчина, якомога твердіше.
  
Жінка опустила очі, і спиці в її руках замиготіли швидше…
 А тим часом воєвода, той, що служив старому князеві, зібрав своє військо і виступив. І доки тягнулося велике воїнство лісом і степом, думав воєвода — як подолати замок? Адже відтоді, як збудували Оскол, нікому ще не вдалося взяти його ні приступом, ні облогою, ані хитрощами… Але знав воєвода, що дні минають, князівна гине, і коли не здобути замок одразу, буде пізно…